Казковий замок на Чернігівщині - дітище “графа” Солдатова

У селищі Дмитрівка Бахмацького району Чернігівщини є будівля, яка попри свій молодий вік вважається пам’яткою місцевого значення і приваблює туристів.
 

І хоча інформації про неї не знайдеш у жодному туристичному проспекті, подивитися на це маленьке диво заїжджають усі, чий шлях пролягає неподалік - організовані туристи й самостійні мандрівники, спортсмени, народні депутати та просто подорожні.

 

Мова про житловий будинок, зведений у формі середньовічного замку. Здійснити віртуальну мандрівку в цей віддалений куточок України, дізнатися історію появи споруди та познайомитися з її неординарними власниками допоможе проект Укрінформу "Точка на карті". Отже, вирушаємо у Дмитрівку.

 

Маленький і ніжний

 

Візуалізація-таки працює. Цілий рік на моєму робочому столі простояла листівка із зображенням Дмитрівського замку - з виду величного, з арками і баштами, шпилями і прапорцями на них. Листівка ця не проста, а та, якими обмінюються радіоаматори всього світу після проведення сеансу радіозв’язку.

Отож, окрім замку, на ній - позивні та фото її власника - члена національної збірної України з радіоаматорського спорту, майстра спорту Анатолія Савченка, який усе життя проживає у Дмитрівці.

Саме від нього на Хемфесті радіоаматорів Чернігівської області я торік і дізналася про цей замок. Час від часу позирала на листівку, однак упевненості, що колись побуваю там, не було - далекувато від Чернігова. Та "надісланий у космос" сигнал усе ж спрацював, і от я вже в електричці. Шість годин з пересадкою у дорозі пролітають на диво швидко.

 

У Дмитрівці мене зустрічають пан Анатолій і Світлана Солдатова - молодша донька нині вже покійного глави сімейства Юрія Солдатова, яке й збудувало в селі казковий замок. Про них кажуть: "Вони ж німці", хоча насправді це лише частково так. Німкенею з Поволжя у родині була мати Марія Іоганівна, а батько Юрій Григорович - росіянин із Москви. У Дмитрівку сім’я з двома дітьми переїхала зі Сибіру в 1966 році. Батьки працювали на радіостанції в нафторозвідці і були переведені в Бахмацький район на роботу. Третя донька - Світлана - народилася вже тут, і саме вона з двома синами господарює зараз у родинному обійсті.

 

 

Світлана Солдатова

 

Під’їжджаємо до двору, виходимо з машини і перше, що вихоплюється в мене при виді замку:

 

- Ой, який же він маленький!

 

Заходжу у хвіртку, наближаюся і, вражена, роблю другий висновок:

 

- Який же він ніжний!..

 

Господиню це дивує, а я довіряю своїм відчуттям. Від цього замку віє не важкою монументальністю, як від справжніх споруд середньовіччя, а якимось дивовижним теплом і ніжністю. Чому - зрозумію пізніше, а поки що пані Світлана Солдатова проводить екскурсію. Побіжно відзначаю доглянутість двору - газон, багато квітів, дитяча пісочниця із вочевидь саморобною скульптурою Баби Яги...

 

Двері із "секретом"

 

Через низеньку арку, пригинаючи голови, заходимо на перший поверх круглої башти, що стоїть праворуч від будинку. Це - перша споруда "замкового комплексу", зведена ще в 70-х роках минулого століття під літню кухню. Будували її всією родиною, хоча, коли тільки починали, дівчаткам виповнилось 15,13 і 7 років.

 

 

- У нас такого не було, щоб хтось працював, а хтось лежав. Ми завжди все робили разом. Батько вмів нас зацікавити й зарядити ентузіазмом, - починає свою розповідь Світлана Юріївна.

 

З її слів розумію, що родина була дружною і роботящою. Коли глава сім’ї вставав о 4-й ранку, щоб до роботи попрацювати на будівництві, дівчата теж прокидалися й одна за одною, сонні виходили йому допомагати - підносити камені і цеглу. Він їм: "Ідіть спати!", а вони: "Ми ж домовилися будувати разом". Діти, звісно, хотіли спати, але совість не дозволяла їм залишатися в ліжках, коли батько вже щось робив. І такі випадки були непоодинокими. 

 

Коли зводили літню кухню, жіноча частина сімейства не уявляла, якою та буде. Проект, усі розмітки й розрахунки батько тримав у голові і в секреті. Коли діти запитували, чому фундамент копається півколом, він казав: "Потім дізнаєтесь".

 

Усі металеві й ліпні прикраси, ліхтарі, шпилі, огорожі Юрій Солдатов робив сам - був "на всі руки" майстер. Того, що вмів, навчав своїх дівчат, і ті охоче йому допомагали кувати, гнути, паяти... І на будівництві це була найнадійніша бригада.

 

 

Найняти робітників Солдатову довелося лише один раз - коли в башті робили перекриття. На нього пішло 5 кубів бетону і з півкілометра арматури. Залити треба було швидко, тож працювало 15 чоловіків.

За гарну роботу господар "під чарочку" пообіцяв їх нагородити дипломами і медалями. Та коли дійшло до справи - виявилось, що виготовити їх не так просто. Утім, чоловік не міг не дотримати слова.

Матрицю для друку дипломів йому зробили київські фахівці, а кліше для медалей господар власноруч вибив на шматках дрібнозернистого чавуну. Потім відлив 49 медалей і вручав їх усім, хто бодай чимось допомагав. Дипломів теж надрукував чимало, і на кожен Солдатов ставив печатку, яку також сам вирізав.

 

- Наш батько був великий фантазер і все, за що б не взявся, у нього виходило добре, - зазначає пані Світлана.

 

 

 

Крученими сходами з ажурною огорожею господиня веде мене на другий поверх вежі і пропонує відкрити двері. Над ними - металевий герб, обрамлений товстим ланцюгом, і ліхтарі - все, як у старовину. Здогадуючись, що двері "з секретом" (дещо чула про це), починаю обмацувати всі заглиблення довкола них, та нічого не знаходжу.

Тоді Світлана Юріївна просовує руку в отвір у цегляній стіні, щось там, певно, повертає, потім тисне на язик литої маски якогось дивного чорта на дверях, і ті відчиняються. Неабияким вигадником був Юрій Солдатов, зазначаю подумки, та й механіком грамотним.

 

 

На другому поверсі вежі - так звана кімната відпочинку з каміном. Вона дуже маленька, обшита деревом, та в ній є все для родинних посиденьок - низенький стіл, стільці, полички з пляшками й чарками, гітара на стіні, старий магнітофон, колись, кажуть, була саморобна світломузика.

Стіни прикрашають оленячі роги, дротяні візерунки, світильники та інші речі ручної роботи. Камін оздоблений ліпниною, стеля оригінально обшита дерев’яними трикутниками.

 

 

Спускаємось у двір і пані Світлана веде мене до замку. Поруч - такі ж, як і башта, зі шпилями й важкими ланцюгами, сараї і відділений сіткою господарський двір. Ним гуляють індокачки і - о, диво! - справжні й дуже милі овечки. Ну, все, як у давній європейській казці - замок, овечки, а пізніше зі школи прийшов і білявий "пастушок"...

 

 

Господиня пропонує мені відчинити вхідні двері замку. Вони мають дві стулки з довгими ручками і прикрашені металевим візерунками. Сіпаю ті ручки, та, як і у вежі, двері мені не піддаються. Посміхаючись, господиня каже "Сім-сім, відкрийся!" і вони-таки відчиняються.

Цей процес супроводжується різким звуком сирени, так що я аж підскакую від несподіванки. Водночас звертаю увагу, що насправді двері - суцільні, а дві стулки - то як "кишеня-обманка". Оглядаючи периметр дверей, здогадуюсь, що відкрилися вони натиском замаскованої у стіні педалі. Чудеса, та й годі!

 

 

Сміючись, заходжу всередину - в кухню-камінний зал. Над каміном — ну, просто якесь "панно радянського атеїзму": і чорти з пляшкою, і ангели, й ікони зі святими, всі в золоті, поруч, і всі "дружать". Бог Солдатову, впевнена, все простив, бо він був людиною своєї епохи.

 

 

Суне "роздрай", рятуймо гроші!

 

Розмову про главу сімейства і будівництво замку з молодшою донькою продовжуємо на другому поверсі круглої башти, куди повертаємось після екскурсії.Реклама: