19 Липня 2018
3114
23-річний ніжинець Олександр Бондаренко одужує після пересадки печінки. Трансплантацію зробили 26 квітня цього року в київському Національному інституті трансплантології і хірургії імені О. О. Шалімова. Оперував провідний український трансплантолог Олег Котенко. Лікар — Олексій Попов
23-річний ніжинець Олександр Бондаренко одужує після пересадки печінки. Трансплантацію зробили 26 квітня цього року в київському Національному інституті трансплантології і хірургії імені О. О. Шалімова. Оперував провідний український трансплантолог Олег Котенко. Лікар — Олексій Попов
23-річний ніжинець Олександр Бондаренко одужує після пересадки печінки. Трансплантацію зробили 26 квітня цього року в київському Національному інституті трансплантології і хірургії імені О. О. Шалімова. Оперував провідний український трансплантолог Олег Котенко. Лікар — Олексій Попов.
Донором стала мати, 49-річна Наталія Бондаренко. Вона віддала 65 відсотків печінки. У сина операція тривала 13 годин, у мами —10.
Операція поверне юнака до повноцінного життя. Він — студент київського Національного інституту біоресурсів і природокористування, зараз в академвідпустці. Зміцніє — зможе вчитися, працювати.
Печінка — унікальний орган. Єдиний в організмі може регенеруватися. Тож має відрости до нормального розміру і в донора (того, хто дав), і в реципієнта (того, хто взяв).
Про Олександра Бондаренка «Вісник Ч» писав 19 жовтня 2017 року. У нього рідкісне захворювання: синдром Вільсона-Коновалова. Коли з організму не виводиться мідь. Руйнує його, відкладається на рогівці очей, викликає цироз печінки. Хлопцю було погано, набрякали ноги, нудило, але довго не могли з’ясувати причину. Три роки, коли Сашко ще був старшокласником, проїздили в «Охматдит» (всеукраїнська багатопрофільна дитяча лікарня у Києві), поки не потрапили у ПАГ (Київський інститут педіатрії і гінекології). Там діагностували захворювання. На той час пересадка печінки вже була потрібна, з кожним днем стан тільки погіршувався... Родина Бондаренків зверталася до людей з проханням про допомогу. Для трансплантації потрібні були чималі гроші. Донором мав стати батько, 52-річний Сергій Бондаренко, токар ніжинського заводу «Прогрес».
Батька розрізали, та не взяли
Батькова печінка не підійшла б. Потенційного донора розрізали і... зашили. Хоча перед цим робили обстеження, в тому числі томографію з контрастом. Речовиною, яка дозволяє все максимально точно побачити в організмі. Які судини, які тканини, які розміри.
Обстеження проводили двічі. Вперше у 2017 році, щоб з’ясувати, хто буде донором, тато чи мама. Вирішили, що тато. Сергій не п’є, не курить, міцніший за дружину. Вдруге — перед операцією, підготовка тривала тиждень. Крім КТ (комп’ютерна томографія), гастроскопія (обстеження шлунка), колоноскопія (обстеження товстої кишки), інше. Перед самою-самою пересадкою, коли тканина донорського органа перевіряється, знайшли її непідходящою. Печінка виявилась малувата.
— Котенко сказав Сергію: «Тобі твоєї печінки вистачить до кінця життя, а сину пересаджувати її не варто. Не хочу операцією зробити двох інвалідів, двох загубить», — розповідає дружина. — Сергій розстроївся. В реанімації прокинувся, думав, що усе позаду. А йому кажуть: «Ми не могли взять». Переносив усе в душі, не показував зовні. І сину не допоміг, хоча хотів. І сам намучився. Великий розріз поперечний по животу і перпендикулярно вгору до грудей. І кошти на це витратили. Казала йому: «Заспокойся. Я буду лягать».
І ліків куплено, і заморожену плазму (крові) для Саші купили у «Феофанії», клінічній лікарні ДУС (державного управління справами). Привезла її у Інститут Шалімова у холодильній камері на таксі. Не можна було, щоб розмерз-лася. Коли Сергію сказали «ні», і за плазму розстроїлися. Назад її не приймають. Але і плазма згодилася.
Донором стала Наталія Павлівна.
— Не вагалася ні секунди. Всі б матерки так зробили. Всі б для своєї дитини останнє віддали. Добре, що у мене перша група крові, універсальна. У Саші — друга.
І за зовнішніми параметрами підходжу. Не товста, не худа. Лікар сказав показати живіт. Показала. Буває, приїжджають з одним донором, з іншим — не підходять. Деяким потенційним донорам радять схуднути.
Спочатку на 19 квітня планували операцію, тоді на 26 перенесли. Я 23-го лягла в лікарню, за ці три дні пройшла усе можливе і неможливе. Здавала сама собі кров. Набирали у мене кров, щоб потім мені ж її використати.
Одна на двох: 65 відсотків сину, 35 — мамі
— Відчуваєш, що з пересадкою печінки більше маминих якостей з’явилося у характері? — запитую Олександра.
— Їх і раніше було достатньо, — усміхається.
Він худий, змучений і в той же час радісний. Самопочуття після операції вже змінилося на краще. Хоч ще слабкість. На животі — бандаж.
— Шви вже всі зняті, але ще трубки стоять під бандажем, — пояснює. — Для жовчних шляхів, для відводу зайвої рідини. Вона вже не виділяється. Але трубка не знята, її просто заглушили і заклеїли. Поїдемо знімати через тиждень.
Для пересадки взяли більш ніж половину, 60 чи 65 відсотків маминої печінки. А синову повністю видалили. Хоча у лікарів був намір частково її залишити. Одна доля органа ще з минулого літа не працювала. Була надія, що друга доля збереглася краще. Та коли розрізали, побачили, що лишати не варто. Печінка була повністю знищена цирозом. Його ще називають ласкавим убивцею. Поступово-поступово здорові клітини перероджуються на фіброзну (сполучну) тканину. І- зрештою настає момент, коли життєво важливий орган не виконує своїх функцій. А саме не очищує кров від токсинів. І організм гине.
— Що перше відчув, коли розплющив очі після наркозу?
— Зрозумів, що я не на операційному столі, це уже добре, — усміхається. — Чотири дні в реанімації — це взагалі, можна сказати, був жах. Болі сильні. Після операції дуже сильно болів шов. На обезболюючих був. Кололи. Але проходило дуже швидко, раніше, ніж можна було наступний укол. Доводилося терпіти. Ну, та вже все позаду.
Вода і повітря — через трубку
— Після операції руки боліли, бо лежиш прив’язаний, — говорить Олександр. — Кажу лікарю: «Руки болять». Він: «А в мене — ноги. Я тринадцять годин біля тебе стояв».
— З мамою приблизно водночас прокинулися?
— Не знаю. Ми не бачили чотири доби один одного, хоча були в одній реанімації. Ліжка в ній у ряд, відділені одне від одного шторками. Хто поряд, не видно. Голоси чуєш, а сам говорити не можеш.
— У мене була трубка вставлена через ніс і через рот у шлунок, — говорить мати. — Якщо вип’єш зайву рідину, вона виходить через ту трубку.
— У мене ще одна трубка стояла, вела у легені. Хочеш щось сказати, а не можеш, — додає Сашко. — Видихати сам не можеш.
— Загадували більше пити. Але я не водяна, мені це складно було. Напилися цієї води під час обстежень. Коли все треба було подивитися, все всередині треба було вимити. По три літри доводилося випивати.
— А я хотів пити, але не дозволяли багато. Перший тиждень взагалі був складнуватий. Лікар казав, що треба більше ходити. Щоб уникнути спайок у кишківнику. Ми вставати з мамою не могли самі, нам допомагали. Слабкість велика була перші післяопераційні тижні. Я пізніше почав вставати, ніж мама, напевне, на тиждень. Через три тижні тільки почав сам підніматися. Важко було, слабкість сильна. Перший тиждень майже не ходив. Так, встав,-постояв. Трошки пройшовся уздовж ліжка. Було таке, що крапельниць багато, а лікар заставляє ходити, — я встав із крапельницею, штатив на коліщатках, і йду по відділенню.
Крапельниці ставили у судину в шию. Досі на шиї і в сина, і в мами — темні плямки-шрами. Там стояли канюлі — спеціальні трубки, щоб крапельниці ставити і кров на аналіз брати.
Для тих, хто доглядає, окремо місця нема
Коли з реанімації перевели у звичайну палату, в ній були всі разом. Син, мама, тато, мамина сестра (вона доглядала).
— Де спала тітка?
— На маминому ліжку. Я своє ліжко повністю займав. Мама невисока, маленька. Тьотя лежала в її ногах, частково на приставленому стільчику.
— Як харчувалися?
— Перші чотири дні, як підняли нас із реанімації у відділення, і мені, і мамі приносили перетерту їжу. А потім їли звичайну. Так званий п’ятий стіл. Відварене все, без обсмажування. Вранці — чай, шматочок батона з маслом, в обід — перше, друге і компот, на вечерю — молочне, запіканка без шкірочки.
Операція — 600 тисяч гривень
Коли родина Бондаренків зголосилася на операцію, у інституті нарахували півтора мільйона гривень. Та запрацював проект зменшення вартості. На сайті інституту він описаний як пілотний по зміні механізму надання медичної допомоги. Пацієнт оплачує суто ліки. Не купує розхідники, наприклад, нитки, які теж стоять тисячі.
Навіть при зменшенні вартості трансплантації без людської допомоги операція була б недоступною.
— Це все — дякуючи ЛЮДЯМ, — на очах у Наталії Бондаренко з’являються сльози. — Ми б роки і роки працювали, все одно б не заробили. Це тільки дякуючи небайдужим ми змогли за півроку назбирати потрібну суму.
Гроші пішли на ліки.
— Стояло в палаті чотири величезних пакети для чоловіка, для мене, для сина, — згадує. — 3 аптеки доставляли прямо в палату. Дали адресу оптового складу. Нам виписували іменний чек. Тобто чек, виписаний конкретно на ім’я. Написано ліки, суму, завірено печаткою і підписом. Розплачувалися готівкою. Якщо ліки оплачує організація або спонсор, такий чек є підтвердженням.
Щодня брали аналіз крові у Саші. Тільки після того призначалося лікування. Кожен день міняли ліки.
Медикаменти потрібні і зараз. Частину отримують безкоштовно, через Чернігівську обласну лікарню. Частину купують.
Олександр пожиттєво прийматиме супресанти — препарати, які пригнічують імунітет. Пересаджений орган, будь-який, організм сприймає як чужорідний, прагне відторгнути. Щоб цього не відбулося, імунну систему пригнічують.
Не можна хворіти, слід максимально уникати інфекцій, особливо перший рік. Слідкувати за дієтою.
— Лікар сказав виключити жирну їжу тваринного походження, — говорить юнак. — Сало не можна :). Смаженого не можна. А решта — можна все, але потрошку. Зараз в основному на пару готуємо. Каші, супи нежирні. Птицю можна.
— Наступна перевірка в інституті через три місяці, тоді через 6 і через 12, — говорить мати. — Зробимо УЗД і аналізи крові, повеземо також свої результати аналізів, які тут здавали. Обстежимося на наявність міді в організмі. Але це трохи згодом, коли обоє зміцніємо. Я зараз нічого не роблю. Не нагнешся, не піднімеш. На городі хочеш щось вирвати, але не можеш, стараєшся не піднімати важкого. Прибирає й по господарству допомагає Оксана, менша сестра Саші. Коли ми всі троє були в лікарні, Оксана сама була вдома. Вона випускниця ніжинської школи №10. Без нас минув останній дзвоник. Зате ми встигли до неї на випускний.
* * *
Скільки живуть з пересадженою печінкою? Довго. Лідії Порфірюк з Чернівців повторна пересадка знадобилася на 14 році життя з трансплантованим органам.
Може, у найближчі 5 чи 10 років винайдуть препарат, який робитиме пересаджений орган зовсім своїм, рідним. І проблеми відторгнення не буде. Або вирощуватимуть потрібний орган. Здається, це фантастика. Але пересадка недавно теж була фантастикою.
В Україні вперше печінку трансплантовано у 1994 році у Запоріжжі. В світі першу трансплантацію печінки здійснив американський хірург Томас Старлз у 1963 році.