5 Березня 2020
4013
Спортсмен – це боєць по життю. Саме таким є 24-річний ніжинець Максим Шило, який восени минулого року став Чемпіоном Європи з бойового самбо. Максим – вихованець КДЮСШ «Спартак», тренер – Олександр Васильєв.
Спортсмен – це боєць по життю. Саме таким є 24-річний ніжинець Максим Шило, який восени минулого року став Чемпіоном Європи з бойового самбо. Максим – вихованець КДЮСШ «Спартак», тренер – Олександр Васильєв.
Максим – вихованець КДЮСШ «Спартак», тренер – Олександр Васильєв.
«У світ бойового самбо мене привів друг»
– Бойове самбо відкрив для себе 8 років тому. Сталося це з легкої руки мого старшого товариша… Мій друг Андрій вирішив займатися цим видом спорту, і з часом стало помітно, як він змінився, я навіть почав по-доброму йому заздрити…
Звісно, мені теж захотілося спробувати, але повторювати за кимось у нашій компанії було не прийнято. Тож я вирішив схитрити і попросив Андрія відвести мене … на кікбоксінг. А він знизав плечами і каже: «Та чого ти, пішли до нас!». Відкриваємо ми двері спортивної школи, а там ніби зовсім інший світ: на стінах – фото відомих спортсменів, безліч кубків, нагород, велика спортивна зала з татамі, боксерською грушею та усім необхідним, мій тоді ще майбутній тренер Олександр Юрієвич віджимається, щось пояснює своїм вихованцям… Я, переповнений емоціями, запитую: «Можна до вас записатись?» і чую у відповідь: «Потрібно». Так я почав займатись бойовим самбо.
Минуло 2 роки. На той час мені уже виповнилося 16. Підлітковий період – це той час, коли гостро хочеться спробувати щось нове. Шукаєш себе… І я почав шукати себе в спорті. Облишив заняття бойовим самбо і подався в бокс. Втім, з боксом у мене не склалося…
Обіцянок щодо мого райдужного спортивного майбутнього було багато, і моя ще несформована психіка на це «повелась». Я старанно тренувався, але, як не дивно, результат пішов на спад. Між тренером і його учнем має бути зв'язок, а у нас з його не було. Я глибоко розчарувався і покинув спорт взагалі.
Життя моє стало іншим… Я вештався вулицями без діла, зустрів старих друзів і займалися ми нікому нецікавими і непотрібними справами. У глибині душі я відчував страшенну порожнечу і усвідомлював, що роблю неправильно, але не знав, як розірвати це замкнене коло.
Пам’ятаю, одного дня ноги самі привели мене в «Спартак». Прийшов я сюди просто побоксувати грушу… Відбулась розмова з тренером… Він запитав, чому я залишив спорт. А в мене на той момент і грошей не було, щоб заплатити за заняття…
Тоді Олександр Юрієвич сказав: «Я сам платитиму за тебе, ти головне приходь і тренуйся хоча б тричі на тиждень». І я вирішив спробувати. І хоча на той час у мене не було якихось особливих фізичних даних, але був шалений запал і бажання займатися спортом, а для тренера це – головне.
Обіцянок щодо мого райдужного спортивного майбутнього було багато, і моя ще несформована психіка на це «повелась». Я старанно тренувався, але, як не дивно, результат пішов на спад. Між тренером і його учнем має бути зв'язок, а у нас з його не було. Я глибоко розчарувався і покинув спорт взагалі.
Життя моє стало іншим… Я вештався вулицями без діла, зустрів старих друзів і займалися ми нікому нецікавими і непотрібними справами. У глибині душі я відчував страшенну порожнечу і усвідомлював, що роблю неправильно, але не знав, як розірвати це замкнене коло.
Пам’ятаю, одного дня ноги самі привели мене в «Спартак». Прийшов я сюди просто побоксувати грушу… Відбулась розмова з тренером… Він запитав, чому я залишив спорт. А в мене на той момент і грошей не було, щоб заплатити за заняття…
Тоді Олександр Юрієвич сказав: «Я сам платитиму за тебе, ти головне приходь і тренуйся хоча б тричі на тиждень». І я вирішив спробувати. І хоча на той час у мене не було якихось особливих фізичних даних, але був шалений запал і бажання займатися спортом, а для тренера це – головне.
«Тренер вірив у мене більше, ніж я в себе»
– Після повернення не все було гладко, не все виходило. Я «пахав» і не розумів, чому до мене не приходить перемога. Усі хлопці вже почали потихеньку займати призові місця, вигравати на змаганнях. А я – ні. На тренуваннях усе виходило, а приїхав на змагання: перший бій, і я «вилітаю». Чому так? Думаю, мені бракувало впевненості в собі. Я хотів битися, мені це було в кайф, але я не ставив перед собою мету перемогти, тому так і виходило.
«Я в тебе вірю більше, ніж ти у себе, а це погано, має бути навпаки», – сказав мені одного разу Олександр Юрієвич. І я замислився… Просто так, якби все було дарма, він не міг би вкладати в мене свою віру і труд, і кошти, врешті-решт. Тож я зібрався…
Ще за три місяці до змагань на Чемпіонаті України з бойового самбо я в голові прокручував поєдинки з кожним потенціальним партнером. А на самих змаганнях я всіх відігнав, сів у куток, зосередився, ні на що не відволікався, тільки чекав свого часу і суперника. І все пішло як треба. Я посів 2 місце і «перестрибнув» відразу з розрядника в майстри спорту. Думаю, ого, значить я можу себе показати. А спробувавши раз, далі піде.
«Я в тебе вірю більше, ніж ти у себе, а це погано, має бути навпаки», – сказав мені одного разу Олександр Юрієвич. І я замислився… Просто так, якби все було дарма, він не міг би вкладати в мене свою віру і труд, і кошти, врешті-решт. Тож я зібрався…
Ще за три місяці до змагань на Чемпіонаті України з бойового самбо я в голові прокручував поєдинки з кожним потенціальним партнером. А на самих змаганнях я всіх відігнав, сів у куток, зосередився, ні на що не відволікався, тільки чекав свого часу і суперника. І все пішло як треба. Я посів 2 місце і «перестрибнув» відразу з розрядника в майстри спорту. Думаю, ого, значить я можу себе показати. А спробувавши раз, далі піде.
– Що ти відчуваєш, коли виходиш на ринг?
– Там я забуваюсь. Проблеми, негаразди – усе стає несуттєвим. Дуже приємне відчуття, коли ти відраховуєш хвилини, в очікуванні бою і суперника. Саме за такі відчуття я полюбив змагання...
– Є спортсмени, які не б’ють на повну силу, їм шкода суперника…
– Так, є, я знаю таких спортсменів. Але це спорт. Тут важливо усвідомити: або ти, або тебе. Твій суперник теж не проявить до тебе особливої приязні на спарингу і в поєдинку.
У мене в роду – всі бійці. Моя мама Ірина хоч і дуже добра, але навчала мене змалку, що потрібно вміти за себе постояти, і давати здачі – також.
Та й моє життя часом давало такі поштовхи, що удари на ринзі – то дрібниці...
– Траплялося, що ти відміняв бій, бо боявся суперника?
– Хоч іноді й було страшно, але я цього ніколи не показував, соромно… Переборюючи страх, виходив на ринг… Але страх не допомагає перемогти… Часто в таких ситуаціях кажуть: «згорів» іще до змагань, тобто вийшов – і нічого не показав. Дорослішаєш, і страх сприймаєш інакше.
«Для мене щастя – бути справжнім»
– У тебе дуже добра зовнішність. Який ти в житті?
– Знаєте, мене оточують добрі, світлі люди, і саме це оточення мене формує. Моя мама, тренер Олександр Юрієвич, тренер Кудлай Павло Віталійович, друзі… Я мало не щодня вчуся у них… Сама доля зводить мене з такими людьми…
Уже багато років я спілкуюся з бабусею Софією Федорівною, вона продає різний церковний крам у Хрестовоздвиженській церкві, що в районі Магерок. Вона не моя рідна бабуся, але я вважаю її такою. Надзвичайно мудра, скромна, проста жінка… Наше знайомство почалося 12 років тому, коли я забіг до церкви просто свічку поставити. Розговорилися… Потім я протягом 6 років ходив до Софії Федорівни в гості. От, мабуть, від неї я й черпав найбільше доброти.
Уже багато років я спілкуюся з бабусею Софією Федорівною, вона продає різний церковний крам у Хрестовоздвиженській церкві, що в районі Магерок. Вона не моя рідна бабуся, але я вважаю її такою. Надзвичайно мудра, скромна, проста жінка… Наше знайомство почалося 12 років тому, коли я забіг до церкви просто свічку поставити. Розговорилися… Потім я протягом 6 років ходив до Софії Федорівни в гості. От, мабуть, від неї я й черпав найбільше доброти.
Переважна більшість моїх перевірених часом друзів – не спортсмени, будівельники, військові, рятувальники… Знаєте, спорт – не вічний, лаври теж швидко закінчуються і поруч залишаються тільки близькі люди…
Я не розумію тих, хто шукає собі крутих друзів (я своїх знаю з 1 класу), чи дівчину таку собі «цукерку». Вважаю, що найвища радість у житті – коли не треба видавати себе за когось, а можна бути таким, який ти є, справжнім. Таким мене й сприймають близькі, з усіма моїми «плюсами» і недоліками. І це тримає в певних рамках. Так, я виріс, чогось досяг, поруч – ті ж самі люди, що змінилося? Ну додалась якась медаль…
Я не розумію тих, хто шукає собі крутих друзів (я своїх знаю з 1 класу), чи дівчину таку собі «цукерку». Вважаю, що найвища радість у житті – коли не треба видавати себе за когось, а можна бути таким, який ти є, справжнім. Таким мене й сприймають близькі, з усіма моїми «плюсами» і недоліками. І це тримає в певних рамках. Так, я виріс, чогось досяг, поруч – ті ж самі люди, що змінилося? Ну додалась якась медаль…
– Чи доводилося тобі застосовувати свої бійцівські навички у житті?
– Так… Я не завжди був, так би мовити, правильним, і не завжди потрапляв у хорошу компанію. А в таких компаніях завжди знайдеться хтось, хто намагається самоствердитися «через кулаки». Тож іноді доводилось битися… Знаєте, з часом я зрозумів, що ми самі притягуємо до себе неприємності. Тоді в моїй голові час від часу з’являлося бажання з кимось побитися… І ці проблеми самі мене находили.
Але я виріс, багато чого переосмислив… Сила урівнялася з відповідальністю. Не можна просто так бити людину. Та й не хочеться, бо розумієш, наскільки такі люди – морально слабкі, їм би допомогти піднятися, а не бити.
Але я виріс, багато чого переосмислив… Сила урівнялася з відповідальністю. Не можна просто так бити людину. Та й не хочеться, бо розумієш, наскільки такі люди – морально слабкі, їм би допомогти піднятися, а не бити.
Я думаю так: Бог дозволив мені жити, як я хотів, і я відповідальний за кожну хвилину свого життя. Це як аванс, адже Бог дав мені це вміння бути спортсменом, здобувати перемоги… але він може це забрати.
– Мабуть, у твоєму спортивному житті не обійшлося без травм?
– Мені пощастило: були переломи рук та зламаний ніс, але я не вважаю це серйозними травмами. Є травми, після яких важко піднятися, добре, коли це і морально, і фізично стійка людина. А в мене так: травмували одну руку, а я завдаю удар іншою.
– Після того, як ти став Чемпіоном Європи з бойового самбо, про що мрієш?
– У мене немає грандіозних планів потрапити на спортивний Олімп. Виходить, і слава Богу. Зараз у мене така мрія: позмагатися з суперником вагою 90 кг. До цього я спарингував зі спортсменами вагою 82 кг, але тут усе вже вивчене.
– У мене немає грандіозних планів потрапити на спортивний Олімп. Виходить, і слава Богу. Зараз у мене така мрія: позмагатися з суперником вагою 90 кг. До цього я спарингував зі спортсменами вагою 82 кг, але тут усе вже вивчене.
– Нерідко в спортивному житті настає момент, коли хлопці думають, що вже всього досягли, сперечаються з тренером. Тоді починається спад. Для мене Олександр Юрієвич – авторитет, він значить для мене більше, ніж батько (свого рідного батька я не знав). Можливо, тому я і затримався в спорті... Я завжди прислухаюся до його думки. Навіть коли не згоден, зроблю те, що він радить, із самої лише поваги до нього. Він дуже правильна людина...
У нашому спортивному житті були різні моменти: інший би просто вигнав із зали і навіть не робив би спробу зрозуміти, а він завжди намагається розібратися, допомогти. Таких людей мало. «Моя хата скраю» – це точно не про нього. Хай хоч зараз на мене нагримає – жодних образ!
У нашому спортивному житті були різні моменти: інший би просто вигнав із зали і навіть не робив би спробу зрозуміти, а він завжди намагається розібратися, допомогти. Таких людей мало. «Моя хата скраю» – це точно не про нього. Хай хоч зараз на мене нагримає – жодних образ!
– Твоя мама підтримувала тебе на змаганнях?
– Мама ніколи не їздила на змагання, бо не могла дивитися, як б’ють її дитину. Хвилювання близьких людей передається. І тренер, і всі, хто поруч, мають бути спокійними. Знаю хлопців, які приводять свою дівчину на змагання. Кажуть, що її присутність їх заспокоює. Я не приводив, хоча моя дівчина й просила. Думав: «Та ну, зараз влечу в нокаут».
Ми давно не разом, я залишився в нашому чудовому, трохи провінційному Ніжині, а дівчина – в столиці.
– Радий, що ніжинських спортсменів почали визнавати, ось і Наталя Чистякова скоро отримає власне житло. Вона заслужила. Спорт – це великий труд.
– Радий, що ніжинських спортсменів почали визнавати, ось і Наталя Чистякова скоро отримає власне житло. Вона заслужила. Спорт – це великий труд.
Максим – пожежник пожежного посту
Уже три роки Максим Шило – пожежник пожежного посту Спеціального авіаційного загону ДСНС України.
– У нас дуже гарний колектив, мені там легко. З моїм працевлаштуванням усе якось саме склалося. Говорять же: не як ти хочеш, а як має бути.
Був такий період, що в мене не було ні роботи, ні грошей… Друг Діма запропонував: «А давай гайнем в пожежники!». Я погодився… за компанію. Поїхали працевлаштовуватись до Києва… а Діма – офіцер в запасі, його не взяли, а я вже підписав контракт…
Відступати нікуди. Почав служити, їздив доба на три в Київ… Було нелегко, електрички «виматували». Я приїжджав з добового чергування, спав до 4 вечора, вставав, умивався і йшов на тренування… і лише там прокидався.
Відступати нікуди. Почав служити, їздив доба на три в Київ… Було нелегко, електрички «виматували». Я приїжджав з добового чергування, спав до 4 вечора, вставав, умивався і йшов на тренування… і лише там прокидався.
Діма пішов служити військовим у Херсон, а я пішов служити пожежником до столиці. Потім мені пощастило, і я перевівся до Ніжина. Наш командир – Іван Коробка – людина слова: пообіцяв, значить виконає. Він і запропонував мені служити в його загоні. Я спочатку нічого конкретного не сказав, але при випадковій зустрічі Іван Миколайович знову запитав: «Так ти до нас не хочеш?». Я прийшов наступного дня, і, на моє здивування, всі документи в нього вже були готові. Дуже гарний командир. І спорт підтримує, і людей.
Втім, залишатися на все життя рятувальником я не хочу. Так само і, скажімо, працювати тренером – теж не моє. Мрію пов’язати своє життя з військовою спеціальністю, з якою саме – ще не вирішив. Якщо вже став військовим, то це – на все життя.
– Чи є речі, яких ти боїшся?
– Боюсь нестабільності. Боюсь, що не зможу прогодувати свою родину. Страшно, коли бачу, як люди, позбавлені людського життя, жебракують. Тоді заспокоюю себе думками: в мене руки-ноги є, чого боятись, зароблю, усе інше – дрібниці.
– Дуже люблю Ніжин, тому і виступаю за нього і хочу зробити свій внесок в наше місто, продовжити традицію: Ніжин – місто спортсменів. А до ніжинців хотів би звернутися з побажанням: любіть своє місто і тих, хто поруч, поважайте один-одного, бо всі ми живемо пліч-о-пліч і повинні триматися разом.
Спілкувалась Валентина Пильник
Фото з інтернету