Ігор Смаль радить дружинам телефонувати між обстрілами

Людина пристосовується до всього. До війни теж. Війна — кров і страх... страх і кров... Перебороти власний страх, підтримати тих, хто поруч, — чи не головне на війні... А ще війна вимагає знань. Різних. Вони дозволять залишитися живим і перемогти...

Людина пристосовується до всього. До війни теж. Війна — кров і страх... страх і кров... Перебороти власний страх, підтримати тих, хто поруч, — чи не головне на війні... А ще війна вимагає знань. Різних. Вони дозволять залишитися живим і перемогти...

«Людина пристосовується до всього. До війни теж. Війна — кров і страх... страх і кров... Перебороти власний страх, підтримати тих, хто поруч, — чи не головне на війні... А ще війна вимагає знань. Різних. Вони дозволять залишитися живим і перемогти... А ще війна це характери. Чисті. Дистильовані. Бо на війні інакше не можна... А ще на війні немає нічого другорядного, і там цінуєш те, на що дома і не звернув би уваги...» — написав на своїй сторінці у соцмережі 52-річний Ігор Смаль після місячного перебування на Сході. 

Ігор Вікторович — голова Ніжинської міської організації «Свобода». Майже 30 років працював у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя на природничому факультеті. Доцент кафедри географії, кандидат географічних наук. Сім місяців був головою Ніжинської райдержадміністрації. Кілька разів возив на Схід допомогу ніжинським бійцям. Під час однієї з таких поїздок у серпні 2014-го був поранений під Дебальцевим Донецької області (дивись «Вісник» від 4 вересня 2014 року). Та вже під час розмови у палаті Ніжинської міської лікарні за кілька днів після поранення чоловік у думках знову збирався на Схід. «Моя заява у військкоматі лежить із перших днів АТО», — сказав тоді Ігор Смаль. Та якось не вірилось. Інтелігент до мозку кісток, далеко не остання людина у Ніжині, за плечима лише військова кафедра в університеті. Ну, який з нього доброволець? Та не минуло і півроку після того, як усі шестеро голів районних державних адміністрацій — свободівців написали заяви на звільнення, як Ігор Смаль опиняється в одній з найгарячіших точок АТО, на передовій — у Пісках, що на Донеччині, неподалік того місця, де ще недавно точилися запеклі бої за аеропорт.

«Це війна нашого покоління»
 
Біля дверей квартири, де мешкають Смалі, у ніжинській п'ятиповерхівці, що у народі називають викладацьким будинком, килимок із зображенням Путіна. Видно, що господарі люблять чистоту, ноги витирають дуже ретельно.
 
Двері відчиняє світловолоса жінка. Це дружина Ігоря Вікторовича 52-річна Валентина Смаль. Вона теж викладає у Ніжинському університеті, доктор географічних наук, професор.
 
Запрошує до оселі і поспіхом зникає на кухні. І хоча після Великодня минуло кілька тижнів, у квартирі Смалів пахне пасками.
 
— Сушимо сухарі для наших захисникіа, що на Сході, — пояснює Валентина Володимирівна. Вона входить до волонтерської групи «Солдатські страви», що виникла з ініціативи Людмили Морозової, дружини протоієрея Олександра Морозова. В основному учасники цієї групи сушать овочі для солдатських борщів. Сухарики із пасок — сезонна страва. — Навіть і не знаю, скільки уже центнерів пересушили. Зараз у іншому місці якраз займаємося цибулею. Ви б знали, яке амбре стоїть, — усміхається жінка.
 
Коли починаю розпитувати про Ігоря Вікторовича, знічується:
— Сумніваюся у доцільності того, аби приділяти стільки уваги Ігорю Вікторовичу. Адже багато людей і ніжинців зокрема, і з Чернігівщини загалом, воюють.
 
— Очікували подібного від свого чоловіка?
— Звичайно, — з упевненістю відповідає Валентина. — Він і у революції Гідності брав активну участь. І у найгарячіші дні 18-21 лютого 2014 року теж був на Майдані. Про те, що збирається йти до армії, сказав ще пізньої осені. Тому, коли зрештою назвав точну дату від'їзду, великою несподіванкою для нас це не було.
 
— Ви, як дружина, умовляли чоловіка не йти?
— Ні. Звичайно, були спроби нагадати йому про стан здоров'я після поранення, операції, але... — жінка розводить руками. — Це війна нашого покоління, а не вісімнадцятирічних хлопців. Це ми допустили таку ситуацію в країні. Я підтримую його рішення, пишаюся його рішенням.
Дивуюся і обурююся тому, що офіцери, яким держава все життя платила гроші, забезпечила житлом, зараз платить пенсію, сидять по домівках і спостерігають, як гинуть молоді хлопці.
 
Збиратися на Схід батькові допомагала донька (у подружжя двоє дорослих дітей — син і донька, які живуть у Києві. — Авт.). Вона увесь час, що триває війна, співпрацювала із волонтерами. Тож коли Ігор Вікторович збирався на Схід, волонтери допомогли йому.
 
Коли від'їжджав в АТО, великих проводів не було. Зібралися сімейним колом.
— Буквально через кілька днів після того, як чоловік поїхав на Схід, йому принесли повістку, — згадує Валентина Володимирівна. — Навіть дві. Одна була у дверях. Удруге представник військкомату вручив мені у руки. Я розписалася. Сходила до військкомату і повідомила, що чоловік воює, надала довідку, яку він надіслав. Обидві повістки зберігаю вдома.
 
— Як правильно чекати чоловіка з війни?
— Звідки я знаю? Він дзвонить. Я намагаюся цього не робити, аби не нашкодити. Як тільки телефонує, озиваюся. Якщо серед лекції, то і серед лекції виходжу. Як правило, він слухає, а я розповідаю про те, що відбувається у Ніжині, в університеті, з дітьми, з нашими спільними знайомими. Він зазвичай небагатослівний. «Ніч минула, і все нормально», — каже мені.
Як телефонував на Великдень, то фоном було чути досить активні постріли. Я запитала, чи це навчальні?
 
— Як відволікаєтесь від сумних думок?
— Роботою і волонтерською діяльністю. Намагаюся постійно бути зайнята.
 
Молодець той, хто винайшов вологі серветки
 
На травневі свята Ігор Смаль повернувся додому у відпустку. Перепочити та залагодити справу із документами.
— На фронті я опинився як боєць добровольчої чоти «Карпатська Січ», — пояснює чоловік у телефонній розмові.
— Це окремий підрозділ, який практично повністю складається зі свободівців. На сьогодні «Карпатська Січ» стала основою легіону «Свободи». Мій приїзд туди, як добровольця, збігся із початком процесу легалізації «Карпатської Січі». І вона стала бойовим підрозділом 93 аеромобільної бригади, який носить назву «Рота вогневої підтримки «Карпатська Січ» 93 аеромобільної бригади. Та документально процес не завершився.
 
— Чи думали про такий поворот долі?
— Ніхто і в страшних снах не міг подумати, що буде війна, що доведеться брати до рук зброю. Проте я націоналіст. Знаєте різницю між патріотом і націоналістом? Патріот любить свою країну, любить її культуру, оберігає її традиції. Націоналіст — це патріот, який готовий зі зброєю в руках захищати свою країну, свою націю. Для мене питання участі чи неучасті у війні було вирішене ще п'ять років тому, коли я увійшов до «Свободи» і очолив міську організацію.
 
— Але не всі свободівці на сьогодні побували на Сході.
— Не обов'язково усі мають стріляти. Можливо, це допомога в інформаційній війні, несення патрульної служби, медична, волонтерська допомога. Проте кожен зі свободівців має зрозуміти, що таке сучасна війна.
 
— Як сталося так, що не досить досвідчений боєць опинився відразу у Пісках, в одній з найгарячіших точок?
— Я пройшов кілька вишколів. Був більш-менш готовий. «Карпатська Січ» тримає позиції у Пісках. Проходить підготовку на базі у районі Курахового. Це фронт, але там не стріляють.
 
— Яка у вас професія на війні?
— На фронті потрібно знати якомога більше професій. Треба уміти працювати із якомога більшою кількістю видів стрілецької зброї. Бо буває, що вояки з елітних підрозділів запитують, як із тієї штуки стріляти. Моя військово-облікова спеціальність — мотострілок. Буду командувати протитанковим взводом.
 
— Чи були уже на бойових завданнях?
— Звичайно. Одне з головних — це нічні патрулювання та протидія диверсійно-розвідувальним групам, — пояснює Ігор Вікторович і раптом починає кашляти. Розповідає, що застудився на Сході. Ночі на Донеччині холодні.
 
— З побутовими складнощами, до яких не були готові, довелося стикнутися?
— Немає змоги нормально помитися. Треба дякувати людині, яка винайшла вологі серветки. Вони якоюсь мірою рятують.
 
— Чи є потреба у військовому обмундируванні?
— Не вистачає хіба що каски. Можливо, тактичних окулярів. Але це вже гаджети (пристрої. — Авт.) обпалених, навчених професіоналів.
 
— Поділіться з чоловіками, як оберігати жінок, аби вони не хвилювалися?
— Вчасно телефонувати.
 
— Це двічі на день, щодня, раз на тиждень?
— Між обстрілами, — усміхається Ігор Вікторович.
 
Готувався до АТО, як був головою
 
Разом з Ігорем Смалем на Схід поїхав і 30-річний свободівець Володимир Брюховецький, котрий вісім місяців очолював Талалаївську райдержадміністрацію. Зараз проходить вишкіл на Київщині. А вдома у Бахмачі на нього чекають дружина і син, 30-річна Юлія та 4-річний Владислав.
 
— З яким серцем відпускали на Схід? Чи відмовляли?
— Звичайно, як і кожна дружина, переживала. Але ціню і поважаю вибір чоловіка.
Він був і на Майдані. Володю навіть поранило, куля пройшла по скісній.
 
Він сказав, що не може сидіти вдома, коли Батьківщина у небезпеці, що не допустить сепаратистів, ворогів на нашу землю. Кожну ніч молюсь за нього, аби повернувся живим.
Він говорив: «Як тільки піду з голови райадміністрації, одразу на війну». Коли збирався на Схід, бронежилету нього уже був.
 
— Син сумує за татом?
— Він знає, що тато пішов захищати Батьківщину. Тато його привчив до патріотичних пісень. Щодня Владик співає Гімн України. У нього є свій кабінетик, де стоїть прапор України, солдатики. Грає у війну. І теж хоче захищати Батьківщину. У нього і рюкзачок є свій. Як тільки тато приїздить, він збирається з ним на Схід. Є у Владика і камуфляжні штанці, і жилеточка із гербом та прапором України, які я йому пошила.
 
— Чи змінився Володимир?
— Змужнів. Та все одно він у тому камуфляжі іде такий худенький. Все хвилююся, як він там-серед кремезних чоловіків. Та він мене заспокоює: «Головне сила духу!».
 
— А ви хотіли б за чоловіком в АТО?
— Хотіла, і зараз хочу. Поставили б мене, мабуть, на кухні чи першу допомогу надавати. Та дитина, і чоловік не пустить.
 
Ще один свободівець, 55-річний Михайло Виноградов, який очолював Бахмацьку РДА, проходить підготовку як військовий медик. І теж готується до від'їзду на Схід.
 
53-річний Анатолій Мілюков (колишній голова Коропської РДА) наразі займається партійною роботою. Як і 36-річний Іван Тютюнник (колишній голова Прилуцької РДА). Іван Васильович, як і Володимир Брюховецький, виявляв бажання стати бійцем «Січі», але не пройшов за станом здоров'я. 29-річний Сергій Андреєв (очолював Козелецьку РДА) займається волонтерською роботою як очільник благодійного фонду «Деснянське джерело», а також партійною роботою як керівник Козелецької «Свободи».
 
Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №19 (1513)
Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: