Невиправний романтик та щирий ніжинський поет Олександр Турчин

...За годину нашої розмови біля старого корпусу Ніжинського вишу я почула від Олександра "Я вас вітаю!" безліч разів. Звісно, адресувалися ці слова не мені, а людям, які проходили повз. Складається враження, що Олександр знає всіх і кожного!

Жінки, посміхаючись, йому кивають, чоловіки подають руку, студенти, як один, теж поспішають побажати доброго дня. "Нічого собі, скільки у Вас знайомих!", – дивуюся. "Так уже склалося, – скромно відповідає Олександр, – що мене тут знають всі: від двірника до ректора"...


 

Найяскравіші спогади дитинства – рибалка 
 

Щирий, відкритий, життєрадісний, завжди на позитиві. Не можу пригадати, чи бачила колись 46-літнього Олександра Турчина похмурим. "У Вас поганий настрій буває?", – запитую. "Та трапляється, але дуже рідко. Іноді занурююся в себе... замикаюся... але це не впливає на моє спілкування з людьми. Думаю, вони цього і не помічають".

 

Олександр родом з мальовничого села Лютенські Будища, що на Полтавщині. "Ммм, які там красоти!, – ділиться мій співрозмовник. Сама природа надихає творити, писати, мріяти, жити... Мій батько був військовим, тож коли я вже був старшокласником, родина переїхала до Ніжина, і навчання закінчував я в Ніжинській ЗОШ № 15".
 

Олександр – єдина дитина в родині. "Балували?", – запитую. "Та всього було. Бабуся Ніна і на гречку ставила, і ганчіркою по плечах отримував, і батько ремнем частував. Але то таке. Найяскравіші спогади дитинства – рибалка. У нас село рибацьке, 2/3 населення цим живуть! Ми з друзями рибалили звичайними вудками і отримували насолоду від самого процесу: хто скільки упіймав, у кого яка риба клюнула... А яка смачнюча на природі рибна юшка!".
 

Інтерес до літератури прокинувся у Олександра в школі: "Я читав усе. Перечитав усі шкільні твори. Навіть дівчата не всі читали і, якщо вони чогось не знали, вчитель викликав мене, знаючи, що я пам'ятаю текст в усіх подробицях".


 

У Ніжин Олександр переслав 15 посилок з книгами
 

"А на канікули мене відправляли до бабусь, у рідне село. Відкрили там лавку з книжками... Ніхто їх не купував, крім мене. Я згрібав книжки в оберемки, читав і відправляв на Ніжин бандеролі. 15 таких відправив. Мама аж сварилася: посилки йдуть і йдуть, що не відкриє, а там одні книжки.
 

Спочатку мене вабили українські класики. Пізніше – філософська література. У 10 класі почав читати Ніцше, придбав двотомник, і перечитував, підкреслюючи кожен рядок.
 

А потім занурився в "Українську Повстанську Армію" П. Мірчука...
 

Любов до Шевченка привив мені мій дід Кирило. У його хаті, в кутку, (там, де зазвичай у сільських хатах ставили телевізор) висів великий вишитий портрет митця. А ще дід зберігав величезну таку кольорову книгу творів Шевченка. Тож я рано полюбив його твори.
 

По-справжньому захопився літературою в кінці 8 класу. Ми з батьком виписали поштою журнал "Юність", "Литературную газету" Московського видання і "Літературну Україну". Саме остання визначила мої політичні та духовні вподобання. Тут був опублікований статут народного руху України за перебудову. Я проникнувся цим, що і визначило моє громадсько-політичне життя».


 

«У мене просто «дах зривало» від віршів В. Стуса, Лесі Укранки, І. Франка!, – розповідає Олександр. – І, будучи 9-класником, я вирішив спробувати власні сили… Спочатку була проза. І – багато кострубатостей. Перший твір написав у стилі «фентезі» і чомусь російською мовою. Дав почитати батьку, той його жорстко розкритикував. 


 

«Ніколи не займався графоманством»
 

«У жовтні 1991 року я з друзями завітав у знамениту 215 аудиторію НДУ, на літстудію університету, нею тоді керував Г. Астаф’єв. Так і почав сюди навідуватися, щоправда, не регулярно. У 1996 році спробував писати байки. 
 

Ніколи не хизувався своїми творами. Про те, що я пишу, знали найближчі люди. Поезія – річ інтимна. Не моє це – займатися графоманством. Терпіти не можу, коли буває так: твори не сприймаються, а автор їх «втюхує». Для мене це неприпустимо. І хоча говорять, що скромність – перший крок до забуття, але я нікому не нав’язуюсь. Кому це потрібно і цікаво, ті оцінять».


 

«Аби зводити кінці з кінцями, розвантажував вагони»
 

Олександр Турчин сам був студентом НДУ імені Миколи Гоголя. Здобувши вищу освіту, пішов працювати в школу с. Новий Биків, що на Бобровиччині.  «Працював там з 1997 по 1999 рік. І вчителем, і в.о. директора, а згодом і директором… Тоді я випав з літературного життя, було не до романтики, – розповідає. – Писати перестав.

Зарплату не платили 9 місяців. І заплатили аж через рік після того, як я уже звільнився і працював на той час в НДУ. Щоб зводити кінці з кінцями, розвантажував вагони. А облишити роботу я не міг, совість не дозволяла. Почуття трудової дисципліни в мені виховали змалечку. Та й учні чекали, як я міг не прийти на урок? Бути вчителем – велика відповідальність». 
 

6 жовтня 1999 року Олександр починає працювати в НДУ імені Миколи Гоголя, де й трудиться дотепер. Починав методистом соціально-гуманітарного відділу й асистентом кафедри педагогічної майстерності. Потім закінчив аспірантуру по педагогіці. Нині працює фахівцем 1 категорії соціально-гуманітарного відділу.
 

«Щоб я друкувався, мене завжди «тягли за вуха» 
 

«Пам’ятаю, у 2000 році літературознавець, поет, прозаїк О. Забарний формував збірку творів літстудійців різних часів. Вона мала назву «Заспів». Я йому допомагав. Одного разу Олександр Вадимович каже: «А ти чого не даєш свої твори?». Я зніяковів, але не міг опиратися його авторитетові… Так мої твори вперше надрукували… І взагалі, щоб я друкувався, мене завжди «тягли за вуха». 

У 2006 році на 700 сторінках вийшла збірка поетів «У храмі духу» (упорядник і редактор А. Шкуліпа, велика організаційна робота – О. Гадзінський)... У збірці, поряд з творами ніжинських поетів, опинилися і мої байки та вірші. Ще, у 2004 році вийшла збірка прози та поезії «Сві-й-танок»…


 

Є у мене нові твори, які ще у стадії вичитки. Щоб писати, треба натхнення. Черпаю його у природи, в музиці, релаксуючи… Дуже люблю мандрувати горами, відкривати для себе печери, плавати по річках… Театр люблю. Старий корпус університету надихає. Від нього знаннями віє.



Велике значення для мене мав фестиваль Гоголівка. 5 разів він проводився в Ніжині. Це той проект, який допоміг "варитися" творчій молоді у цій літературній атмосфері...

 

А ще велике натхнення черпав я з прогулянок по Графському парку. Там є галявина, де ріс здоровенний Дуб кохання. Так ми, студенти, його називали, бо під кору на його стовбурі ховали записки з освідченням у коханні дівчатам.

Одного разу, під час прогулянки парком, я познайомився з літературним критиком П. Сердюком. Як з’ясувалося, він родом теж з Полтавщини. У мене така довіра закралася до цієї людини! Йому першому я довірив свої твори. Щоправда, він їх так розкритикував! З 5 стовпчиків вірша «відбраковував» 1, а з 15 віршів залишав півтора. Я – людина вразлива. Якби так критикував хтось інший, я б дуже образився. А йому довіряв».
 

– Швидко знаходите спільну мову зі студентами?
 

– Так! «Доброго дня», посмішка, відкритість, людяність… У аудиторії я – Олександр Вікторович, поза її межами можна дядя Саша…
 

– «Валили» студентів на екзаменах?
 

– Та ні. Коли йшли складати мені екзамен, ніхто «не трусився».
 

«Люблю жінок і спілкування з ними»

 

– Розкажіть про особисте. Ви ще не знайшли свою половинку?
 

– Ні. Я двічі був одружений. І на сьогоднішній день не займаюсь інтенсивним пошуком, хоча дуже люблю жінок і спілкування з ними. Сподіваюся, що таки знайду свою єдину, але не загострюю на цьому увагу. Щастя любить тишу, тож треба просто жити, спокійно жити… А щастя прилетить і тихо сяде на плече. 
 

Для мене важливо, щоб я відчув душею, що це – моя людина. Щоб не потрібно було не під кого підлаштовуватись.
 

– Ви – людина віруюча?
 

– Так! Часто ходжу на службу. А хрестили мене таємно… За це дякую своїй бабусі…
 

– Олександре, якими своїми мріями можете поділитися з нашими читачами?
 

– Останнім часом я почав боязко ставитися до таких речей, тому нічого розповідати не буду. Раніше я «розпилявся», а тепер зачекаю, поки збудеться… Зазначу тільки, що потрібно нести людям більше добра, радувати творами, громадською роботою… Менше егоїзму! Це ж прекрасно, коли людина починає новий день і усвідомлює, що вона робить щасливим ще когось поруч!
 

Спілкувалася Валентина Пильник
Фото автора та з архіву Олександра Турчина