12 Вересня 2020
3991
Здавалося б, про найвідомішого випускника Ніжинської гімназії кн. Безбородька Миколу Гоголя знаємо все. Втім, багато сторінок у контексті цього неординарного й дещо містичного за своєю долею Великого Українця нам належить
Здавалося б, про найвідомішого випускника Ніжинської гімназії кн. Безбородька Миколу Гоголя знаємо все. Втім, багато сторінок у контексті цього неординарного й дещо містичного за своєю долею Великого Українця нам належить
Микола ТИМОШИК
До 200-річчя Ніжинського університету
Здавалося б, про найвідомішого випускника Ніжинської гімназії кн. Безбородька Миколу Гоголя знаємо все. Втім, багато сторінок у контексті цього неординарного й дещо містичного за своєю долею Великого Українця нам належить і відкривати, і переосмислювати. А україноцентричним ученим – ще й наполегливо знімати ідеологічний глянець, накладений московською пропагандою і потверджений доморощеними дослідниками-малоросами. Є й нагода чи, вірніше, спонука до такого переосмислення: поки що майже не помічена ні місцевими, ні загальнонаціональними засобами масової інформації кругла цьогорічна дата – 200-річчя Ніжинського університету імені М. Гоголя.
Москва боялася засновувати університети для українців
Здійснювані упродовж ХУІІІ століття українською шляхтою неодноразові спроби у формі «прошеній» до імперських центрів Петербурга чи Москви засновувати університети в України (а такими мали стати вищі школи в Батурині, Києві та Чернігові) закінчувалися нічим. Відкривати такі «розплідники інакодумства» на своїх околицях імперія боялася.
Все ж, із значним запізненням, Москва дала дозвіл на заснування в 1834 році університету в Києві. А першим ректором призначила недавнього випускника Московського університету, ботаніка за фахом, а історика за покликанням Михайла Максимовича.
На той час ученому виповнилося лише тридцять років. Уродженець черкаської землі, перший ректор Київського університету мав до чернігівського краю осібні сентименти з двох причин: першу освіту він здобув у Новгород-Сіверській гімназії, а з-поміж перших друзів зустрів у Москві земляка Миколу Гоголя.
Переорієнтація дослідницьких інтересів Максимовича, його повернення до українських витоків відбулася після 1827 року, коли упорядкував і видав (у Москві) унікальну фольклористичну збірку “Малороссийские песни”, яка вперше у Росії представила читачеві кращі зразки історичних, гайдамацьких, чумацьких, обрядових пісень українців. Упродовж 1830-1834 років вийшло три випуски заснованого і редагованого молодим ученим альманаху “Денница”, появу якого схвально зустріла демократична громадськість. То була багатообіцяюча заявка на заснування серйозного літературно-художнього періодичного видання. Знаменно, що в останньому, третьому, випуску альманаху зустрічаємо (чи не вперше в тогочасній російській періодиці) назву “Україна” замість “Малоросія”.
Задумане в Москві Михайло Максимович прагнув утілити Києві.
«Прошенія» за Гоголя
Зважаючи на атмосферу підозр і недовіри, яка складалася спочатку в університеті, на підбір владою перевіреного контингенту викладачів і професорів для безперечного здійснення політики русифікації передусім студентів і всієї підпорядкованої Росії української території, перший ректор прагнув залучити до співпраці передусім однодумців за духом і устремліннями.
Найбільше надій Максимович покладав на переведення до Києва свого побратима і друга Миколи Гоголя. Отож, лист із пропозицією співпрацювати разом у Києві відправляється на петербурзьку адресу Гоголя.
Швидка відповідь була ствердною. З неї дізнаємося, що Гоголю “набрид Петербург” та й Москва, “ця стара товста баба Москва, від якої, окрім щів та матерщини, нічого не почуєш”. В цьому листі він ділиться зі своїм побратимом своєю мрією – закінчити вже розпочату далеко від рідних країв свою “Історію України і півдня Росії”.
Окрилений планами на переїзд в Україну, Гоголь пише другого листа Максимовичу (20 грудня 1833 року) з Петербурга:
“Туди, туди! В Київ! У древній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, неправда! Там, або довкола нього діялися діла старовини нашої… Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри. Багато можна буде наробити добра. А нове життя серед такого гарного краю! Там можна обновитися всіма силами. Але мене лякає, якщо це не здійсниться…” .
Микола Гоголь добре розумів, за якими критеріями добиралися до новоутвореного університету викладацькі й професорські кадри. Тому й не був певний, чи вдасться йому з Максимовичем посісти там належні місця. А мріяв він про кафедру історії. Свої сумніви з приводу майбутніх призначень в університет він виклав у листі до друга:
“Кажуть, що дуже багато призначено туди всяких німців, що також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов’ян. Треба буде старатися когось із відомих людей туди впхнути справді освічених і таких же чистих і добрих душею, як ми з тобою”.
У Гоголя справді було велике бажання повернутися в Україну, влаштуватися на роботу саме в університет і саме тут віддатися сповна своєму новому захопленню, що народжувалося й розвивалося в його неспокійній душі, - українській історії, культурі, мові. Одне слово, служінню тому народові, з якого вийшов, життя якого він добре знав, багату й самобутню душу якого любив. Тому й звертається він до М. Максимовича з проханням у наступній розмові з попечителем Київського навчального округу фон Брадке замовити за нього слово:
«Натякни йому про мене ось таким чином: що ви б, мовляв, добре зробили, якби залучили в університет Гоголя, що ти не знаєш нікого, хто б мав такі глибокі, історичні знання і так би володів мовою викладання, і тому подібні скромні похвали. Ніби між іншим… Ти, будучи ординарним професором Московського університету, в його думці багато значиш. Я ж, бідний, майже нуль для нього: грішних творів моїх він не читав, ім’я не чув, отож, йому нічого й турбуватися про мене».
Гоголю на той час не виповнилося й двадцяти шести років.
Цікаві свідчення про його спроби викладати в Київському університеті зафіксовані Пантелеймоном Кулішем. Він записав спогади Купчинського про співбесіду Гоголя з одним із чиновників Міністерства народної освіти, який розглядав прохання письменника. Співбесіда ця вийшла такою, що кандидат на посаду “з першого слова зачарував його своєю розумною і красномовною розмовою”.
З цього спогаду випливає, що Гоголя не було взято до університету нібито через його атестат про закінчення Ніжинської гімназії кн. Безбородька, який чиновникам у міністерстві видався не таким значним для професорської посади. І це при тому, що в університет було запрошено на роботу значну частину викладачів Кременецького ліцею не з університетськими дипломами.
Як і Максимович, Гоголь мав намір провадити в Києві, поряд з викладацькою і науковою, ще й видавничу справу. Зважаючи на несподіваний успіх, який мала видана ще 1827 року в Москві збірка “Малоросійські пісні”, зібрана й упорядкована Максимовичем, письменник сподівався з допомогою однодумців організувати видання серії перлин української усної народної творчости – історичних, гайдамацьких, чумацьких, обрядових дум та пісень, інших фольклорних творів.
Почати ж цю справу хотів саме з перевидання Максимовичевої збірки. Про це – ще одна цитата з листа до нього від 12 березня 1834 року:
“«Пісні» нам слід видати неодмінно в Києві. Об’єднавшись разом, ми таке вдеремо видання, якого ще ніколи ні в кого не було. Весну й літо ми б славно відпочили, набрали матеріалів, а до осені б засіли працювати. Послухай, не кидай цієї справи!”.
Проте, обставини складалися так, що втілювати задумане давнім друзям і однодумцям не судилося.
Трагедія таланту нації в іншомовному середовищі
Українець Максимович, більше відомий офіційній владі як учений-природознавець, все ж поїхав до Києва і очолив новоутворений Київський університет.
Українця Гоголя, відомого тій же владі як письменника з яскраво виявленою українською тематикою на початковому етапі його творчості, до Києва не пустили.
У цьому – трагедія великого таланту великої особистості. Тієї особистої, що мала від Бога і від своєї нації талант, а в душі – перші заронені в Диканьці і Ніжині, не зовсім усвідомлені, але обнадійливі, чуття свого національного єства.
Гоголь однозначно прагнув повернутися до своїх витоків. І міг би стати ще одним подвижником українського відродження.
Міг би, але не став. Він не мав від народження сильної волі й характеру. Не випало йому, як Тарасові Шевченку, «…Пройти мытарства трудной жизни, / Измерить пропасти страстей, / Понять на деле жизнь людей, / Прочесть все черные страницы, / Все беззаконные дела…».
Волею політичних обставин один із найвідоміших вихованців Ніжинського університету змушений був шукати прояву цього таланту на іншому національному ґрунті. І – аж до трагічної розв’язки 4 березня 1852 року – так його й не знайшов.
За не переконливими твердженнями української Вікіпедії, нині Микола Гоголь вважається як російський письменник українського походження, з відомого українського роду Гоголів-Яновських. І тлумачиться тією ж Вікіпедією «класиком російської літератури, найвизначнішим з представників її української школи».
Втім, дискусії про те, чий Гоголь як письменник - український (який вимушено прийшов до писання російською) чи російський (як представник «української школи»), – ще не закінчилися.
Докладніше про це - в книзі:
М. Тимошик. Її величність – книга. Історія видавничої справи Київського університету 1934-1999. К.: Наша культура і наука, 1999. 306 с.