15 Червня 2015
2478
Ще на одного героя поповнився список Небесної сотні. Третього червня о третій ночі у київській лікарні зупинилося серце 54-річного Віктора Орленка, афганця, активіста Київського Євромайдану. У списку він 113-ий.
Ще на одного героя поповнився список Небесної сотні. Третього червня о третій ночі у київській лікарні зупинилося серце 54-річного Віктора Орленка, афганця, активіста Київського Євромайдану. У списку він 113-ий.
Ще на одного героя поповнився список Небесної сотні. Третього червня о третій ночі у київській лікарні зупинилося серце 54-річного Віктора Орленка, афганця, активіста Київського євромайдану. У списку він 113-ий.
Орленко родом із села Талалаївка Ніжинського району. Жив у Києві, працював машиністом у Дарницькому депо. Дружина Галина фельдшер, доглядала чоловіка у лікарні.
18 лютого 2014 року біля Будинку профспілок у Києві Віктору в голову влучила куля снайпера. У той же день його прооперували у київській лікарні. Орленко впав у кому. За допомогою київських євромайданівців його перевезли до Німеччини. Коли до нього приїхала дружина, почав ворушити рукою, відкрив очі. Півроку Віктор Орленко лікувався у Німеччині. Коли закінчилися кошти, перевезли до Києва. Рік і три місяці лікарі боролися за його життя.
По темі: Небесна сотня поповнилася майданівцем з Ніжинщини. Відео
По темі: Небесна сотня поповнилася майданівцем з Ніжинщини. Відео
«Він зараз над нами. Буде спостерігати, як ми втілимо ідеї, за які він віддав життя»
Третього червня увечері Віктора привезли у батьківську хату, у Та-лалаївку. Туди родина приїжджала майже кожні вихідні. Влітку, під час відпустки, там жили, порали город, відзначали всі свята.
Ховали героя Небесної сотні 4 червня біля могили матері. Попрощатися до двору зійшлося майже все село. Відспівували у місцевій церкві. Потім повезли на кладовище.
З катафалка труну не виносили хвилин п'ять. У мікроавтобусі дружина стала на коліна над труною, притулилася до обличчя і плакала, щось шепочучи.
Рідна сестра Віктора Ніна втирала сльози і промовляла: «Вітю, братику рідненький, чому ж ти нас покинув? Ми ж тебе і проводжали в Германію, і зустрічали. Ти ж одужати повинен був». Весь час дружину тримали під руки. Вона плакала і казала: «Чому ніхто не бачить, що в нього голова повертається?»
З останнім словом виступив сільський голова Володимир Хоменко. До нього приєднався побратим, активіст Майдану, голова Ніжинської міської організації партії «Свобода» Ігор Смаль: «Сьогодні Небесна сотня поповнилася ще одним справжнім і світлим воїном. Він зараз над нами. Буде спостерігати за тим, як ми втілимо ідеї, за які він віддав життя».
Після «Гей, пливе кача по Тисині» — прощальний залп.
Прощання
Рідні цілували батька в руки, 8 губи, в ніс. Галина Орленко гладила чоловіка по обличчю. Заправляла прапор у труну. Коли закривали кришку гробу, у Галини почалася істерика, її поливали з пляшки водою. Коли труну понесли до ями, закричала: «Я пам'ятаю, як нас у церкві вінчали. Тепер так швидко розлучають. Пустіть мене до нього. Дайте ще хвилинку подивлюсь». Коли стали закопувати: «Пустіть до мого Віті. Киньте живцем, я хочу до нього».
Поминали героя Небесної сотні у місцевому кафе, у Талалаївці.
«Поки був живий, нікому не потрібен, а тепер усі згадали»
Про смерть Віктора Орленка оголосили у Верховній Раді. Пом'янули . хвилиною мовчання.
— А що нам з тієї хвилини? Коли просили допомоги, ніхто нічого не робив. У той час, як тато помер, ми з жінкою були у Дніпровській районній раді (Київ). Усі швидко почали ворушитися, депутати пропонували допомогу. Допомогли з машиною. Дали гроб. Але він був такий страшний, що ми купили новий. Поки був живий, нікому не був потрібен, а тепер усі згадали, — з гіркотою говорить син Орленка Олександр. Працює у Києві пекарем у пекарні «Чудо-пекар» біля метро «Святошине». Два місяці тому у них з жінкою Христиною народилася донька Ніколь.
— Татко рік не дожив до 55-річчя. 8 березня йому минуло 54, — каже, втираючи сльози, Олександр. — Вони з мамою мріяли вийти на пенсію, переїхати в село. Нам з сестрою Світланою планували залишити квартиру в Києві.
Того дня, 18 лютого, на барикадах Другої сотні, біля Будинку профспілок, ми були з татом разом. Як зараз перед очима: коктейлі Молотова, активістів б'ють беркутівці, стріляють снайпери. Біля мене розірвалася світло-шумова граната. Осколки влучили в руку і ногу. У лікарні мене прооперували. Була контузія середньої тяжкості. Тато кинувся мене витягати. Саме тоді снайпер влучив йому в праву частину голови ззаду.
Усі подробиці того дня згадати важко. Коли активісти Майдану надавали мені першу допомогу, вони сказали, що тата поранили. У лікарні його прооперували. Він впав у кому першого ступеня*. Активісти Майдану зробили все можливе, аби його якнайшвидше відправити у Берлін, у клініку Шаріте. Там йому стало ще гірше. Тато впав у кому третього ступеня**. Німецьким волонтерам, які приходили провідувати тата в лікарню, ми надсилали аудіозаписи. Коли тато їх-слухав, у нього починало частіше битися серце. Деякі скажуть, ті, хто у комі, нічого не чують. Я точно кажу: це неправда. Через місяць нардеп Олег Ляшко допоміг зробити мамі візу, щоб вона поїхала до тата. Лікарі не вірили, що він вийде з коми. Мама зайшла в палату. Взяла його за руку. Стала на коліна і зі сльозами на очах попросила, аби він відкрив очі. У маминій руці тато почав ворушити пальцями. Відкрив очі. Згодом почав йти на поправку. Через деякий час його перевезли в діагностичний центр «Медікал парк». Там він пролежав ще декілька місяців. Під час реабілітації права сторона, рука, нога, почали ворушитися. Татко почав усміхатися, намагався розмовляти, навіть жартував, з ложечки їв. І все повторював: «Як би не сталося, але життя продовжується». Усього в Німеччині пробув півроку.
Зі спонсорською допомогою на лікування витратили 300 тисяч гривень. Збирали у Ніжині, у Талалаївці, у Києві. Пересилали з усієї Європи. У Німеччині були такі люди, котрі заробляли на нашому горі. Збирали гроші і нічого не приносили.
Коли гроші закінчилися, тата довелося перевезти до Києва. Там йому знову погіршало.
У Києві під час одного з виступів Петра Порошенка біля торговельно-розважального комплексу «Глобус» мати стояла на колінах, просила допомоги у високопосадовців. Потім протиснулася через натовп і дала в руки Президенту папку з татковими документами. Але і він нічим не допоміг.
Куди ми тільки не зверталися. У Міністерстві охорони здоров'я лише збирали різні консиліуми, а татко у них був як піддослідний кролик. Крали гроші і у київській лікарні. Коли він лежав, його навіть ніхто не перевертав. Мама все робила сама.
Був випадок, прислали на лікування 20 тисяч гривень. Лікарі сказали, що ці кошти витратили на ліки. Мама заперечила: «На які ліки? Ми за свої кошти все купували». Головний лікар пообіцяв розібратися, але все затихло.
Останні декілька місяців ми витрачали вже й долари, які татко збирав. Залишилися останні сто доларів. Чекали, коли надійде батькова афганська пенсія.
Чи був поранений у Афганістані, не знаю. Коли звідти повернувся, у нього був поріз на шиї. Але він ніколи і нікому не розповідав, як це сталося. Мені розказував, що був раз у полоні.
Довідка
* Кома першого ступеня — сон, загальмована реакція на сильні, в тому числі больові, подразники, хворий може самостійно перевертатися і приймати їжу, пити, але контакт з ним утруднений.
** Кома третього ступеня — відсутні свідомість, реакція на біль і на світло. Пригнічені глоткові рефлекси, спостерігається звуження зіниць, зниження тонусу м'язів і сухожильних рефлексів, артеріального тиску, температури тіла. Для цього стану також властиві мимовільні дефекація і сечовипускання.