Дисидентка Ніжинського вишу з першого ешелону борців за українську правду

Післяслово до приуроченої сторіччю від дня народження активної учасниці дисидентського руху Лесі Коцюби Всеукраїнської наукової відеоконференції «Жінка в боротьбі за Україну», яка відбулася в Ніжинському державному університеті ім. М. Гоголя 18 березня.


Післяслово до приуроченої сторіччю від дня народження активної учасниці дисидентського руху Лесі Коцюби Всеукраїнської наукової відеоконференції   «Жінка в боротьбі за Україну», яка відбулася в Ніжинському державному університеті ім. М. Гоголя 18 березня.  

З відчуттям щемкого болю і водночас втіхи прочитав на сайті «Мій Ніжин» коротку інформацію про відкриття меморіальної  дошки «видатній ніжинці, літературознавиці, доценту Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя Лесі Коцюбі, яка була активною учасницею дисидентського руху». Емоційно сприяняв і отримане із Ніжина запрошення виступити на цій конференції.  

З болем тому, що про особистостей високого житейського чину, людей принципових, чесних, духовно й інтелектуально вивищених над сірістю й буденщиною ми пишемо занадто пізно – зазвичай тоді, коли ці слова їм уже не потрібні. 

А з втіхою тому, що в нинішній час духовної й національної розрухи, в пору повсюдної зневіри й апатії, коли такі вічні людські цінності як справедливість, добро, порядність, патріотизм, гідність, небайдужість нерідко грубо й нахабно топчуться брудними чоботами маєтних і високопосадових невігласів, такі публікації все ж сприяють зміцненню духовного стрижня, довкола якого оті цінності тримаються, стверджуються, вселяють багатьом з нас, особливо молодим, віру й надію.

Нехай нев‘янучим вінком вдячної пам‘яті покладеться на могилу невпокореної  чужою для українців більшовицькою владою Лесі Йосипівни Коцюби оцей жмут моїх спогадів про всього лише одну зустріч із нею.

Замітка з «Комсомольського гарту» півстолітньої давності

Почну з короткого витягу своєї замітки, надрукованої під рубрикою «Шкільні вісті» в чернігівській обласній молодіжній газеті «Комсомольський гарт»  понад 50 років тому, - 20 вересня 1970 року:

«Струни серця». Так назвали члени літературного гуртка Данинської середньої школи свій вечір. Цікавою і захоплюючою була розповідь студента-практиканта Олексія Гальонки про народну пісню. Тему цю продовжила викладач Ніжинського педінституту  ім.  Гоголя Л. Й. Коцюба. Вона закликала учнів ніколи не топтати того, що облито кров‘ю народною… Затамувавши подих слухали присутні Шевченкову «Лілею», що її так майстерно читала Леся Йосипівна».

Газетна інформаційна замітка, віднайдена в домашньому архіві, допомогла мені відтворити атмосферу і враження того дивовижного вечора. 

Ми, данинські школярі, навчалися тоді в розкиданих по селу кількох хатах у дві зміни. Старшокласники - в другу, шостий урок якої закінчувався о 19.10. Та незважаючи на пізню годину, початок заходу затримувався. Всі з хвилини на хвилину чекали поважну гостю - викладачку з Ніжинського університету, яка зголосилася на запрошення своїх студентів-старшокурсників, які недавно проходили практику в Данинській школі,  прийти на цей вечір.  

Доцентка в кирзових чоботях і промоклому кобеняку 

Легко тепер сказати «прийти на вечір». До нашого села протягом усіх весен та осеней, у пору так званого бездоріжжя, автобуси з райцентру не ходили. Вісім кілометрів суцільного місива треба було долати пішки від твердої дороги яка для данинців та шатурян закінчувалася або в Лосинівці або, з протилежного боку, в колишній нашій волосній столиці Володьковій Дівиці, що тепер опинилася в Носівському районі. 

На зустріч із юними данинцями наша гостя йшла зі своїми студентами з Лосинівки, перевзута на тамтешній автобусній зупинці  в глибокі, на всі халяви, гумові чоботи, відпрацювавши робочий день в інституті.

Запізнювалася, бо вже третій день село покривала набридлива осіння мжичка, а наприкінці дня – ще й безпросвітня темрява. По всьому селу, як казали старші люди, – хоч в око стрель,  електричної лампочки не було навіть на подвір‘ї школи.

Ось у такій „забитості”, „запущеності” й „безперспективності” матеріальній натомість, як порятунок, буйною силою нуртував високий чин духовності, який черпався нами як із книжок, так і  з різноманітних літературно-мистецьких заходів, на які тоді  славилися наша школа. 

Від неї відразу повіяло казкою. Щира, непідробна посмішка, веселі іскринки, що випромінювалися з очей, ураз зруйнували невидиму стіну настороженості, недовіри й боязні…

Зачеплені струни душі, які «відповідають» за чуття національного єства 

Пройшло вже більше пістоліття, а емоційно наснажена, високопатріотична розмова-сповідь цієї дивовижної викладачки перед сільськими дітьми про Україну і українську пісню й досі відлунюється в моїй пам‘яті то журливо-тривожними струнами мудрих і мужніх кобзарів, що розносили нашими землями  несправедливо замовчувану століттями козацьку славу і українську правду, то лірично-ностальгійним багатоголоссям моїх односельців, які і в радості, і в горі окутували свої непрості житейські долі, як надійними оберегами,  піснями матерів і батьків. 

Чи то випадково, а чи то свідомо вичисливши з десятків пар особливо зачарованих очей мої, Леся Йосипівна раптом, після короткої паузи, звернулася до мене з пропозицією продовжити або заперечити сказане нею. Дар мови враз було втрачено. Якусь мить  стояв непорушно. Зрештою, оговтавшись я несподівано звернувся до переповненої зали заспівати пісню, аби наша гостя переконалася,  яке співоче наше село, і як молодь шанує українську пісню. Але яку? 

- А давайте, скажімо, ось цю, - враз підбадьоривши мене, запропонувала Леся Йосипівна. І сама замріяно-тихо розпочала: - «Тече річка невеличка з зеленого саду...» 

«… Кличе козак дівчиноньку собі на пораду…» -  це вже з другого рядка до її чистого співу почали приєднуватися такі ж чисті й глибокі голоси моїх юних односельців. А потім дружно і впевнено чи не вся зала: 

- «Гей-гей! Гей-Гей! 
Кличе козак дівчиноньку собі на пораду…»

А потім, уже в цілком притишеній і ніби завороженій залі,  сповідалася перед юними душами Шевченкова «Лілея». Так, як читала  її того вечора напам‘ять Леся Йосипівна, здається, цю поему  нашого національного пророка, здається, ніхто не виконував.  

Тоді я ще не знав, якою насправді була наша нова співбесідниця, яким нелегким випаде її шлях до своєї  Голгофи. Як не знав і про те, що в житті кожної людини бувають доленосні зустрічі, які мимоволі впливають на подальше «вибудовування» свого життя. 

Доля посилала на мою житейську дорогу кілька таких зустрічей. Одна з них – з Лесею Йосипівною Коцюбою. Думається тепер, що оте приспане, ще не розворушене ніким, не розбруньковане доти в юначій душі українство, ніби освячене невидимою паличкою доброї феї, засвітилося того літературно-мистецького вечора «Струни серця» в Дининській школі. Саме у такий спосіб були, напевне, сильно зачеплені струни душі, які «відповідали» за чуття національного єства. Враз народилася бажання вступати до Ніжинського педінституту, і неодмінно - на українську філологію, і неодмінно - слово в слово конспектувати лекції таких викладачів…

Склалося так, що мене переманила журналістика. І лише в середині сімдесятих, вже будучи студентом Шевченкового університету, більше дізнався про явище українського руху опору, про так званих шістдесятників, до  когорти яких безумовно належала Л. Й. Коцюба. 

Чому книги викладачки, як і саме її життя, викинули на смітник?

Леся Йосипівна Коцюба, як і жменька однодумців у Ніжині, серед яких і її колега Володимир Павлович Крутиус, була одержима ідеєю національного й духовного відродження України і українців. Заради цієї ідеї вона не побоялася пожертвувати своєю кар‘єрою, своїм добробутом і своїм спокоєм. Тому без вагань ішла в українську  глибинку, запалюючи там серця тих, хто завтра мав би  працювати заради незалежної України. 

Вона багато років свідомо ішла проти вітру, не зраджуючи справжніх, а не фальшивих житейських цінностей і духовних орієнтирів. 

Ось чому з таким болем особисто я сприйняв фразу в одній із публікацій ніжинської журналісти Надії Онищенко фразу про те, що на похороні  Лесі Коцюби людей було небагато і що з викиданням частини її домашньої бібліотеки  «викидали на смітник і саме життя цієї незвичайної жінки».   

Про ешалонування української інтелігенції

У моєму вступі на ніжинській конференції йшлося про два діаметрально протилежні рухи ешелонів, які спостерігаються ще від радянської пори в середовищі  виховуваної упродовж десятиліть  колоніальною російською і радянською владами  української інтелігенції. 

Перший -  у бік відкритої, самоусвідомленої і самозреченої  боротьби за українську правду, за національну гідність багатомільйонного українського народу, принижену і поганьблену чужинцями.  Леся Коцюба – в когорті особистостей першого ешелону. В його голові – справжні борчині за націю і мову, освячені Словом і Чином Лесі Українка, Софії Русової, Олени Теліги, Ліна Костенко.Таких у  народі давно вже охрестили «совістю нації». 
Є й другий рух -  у бік відстою, очікування, продажності (за гроші, посади, звання), прислужування владі. А оскільки в Україні упродовж останніх 30 років влада здебільше була хронічно зденаціоналізована, не професіональна і далеко не патріотична,  вона була зацікавлена саме в такій інтелігенції. 

Але настала пора вже називати речі своїми іменами. Пора визнати, що в появі цієї чорної і густої  хмари неправди, цинізму, хамства, аморальності, духовної деградації, непрофесіоналізму, непорядності, не патріотизму постмайданної влади, яка накрила вже нездоровий український організм, значна провина української інтелігенції, зосібно й бюджетної. 

Вчитаймося, вдумаймося ось в ці слова: 

«Живий організм  українського народу зберіг лише коріння, його цвіт – інтелігенція – зів’яв і обсипався. Ми бачимо безодню: по однім боці простий люд, що вірний традиціям колишнього, а з другого – зденаціоналізована, збаламучена інтелігенція, відірвана від свого народу». 

Це - Михайло Коцюбинський, фрагмент підготовленого ним реферату із нагоди тризни по  не пошанованому і не поцінованому своїми ж кращого їх трудівника на полі національного самоствердження  Івана Франка. 

Ми тільки тепер починаємо усвідомлювати всю серйозність і небезпеку такого шаленого спротиву українському відродженню, як і те, які сили, кошти й цілі стоять за цим явищем. 

Усвідомлюємо й те, що вже настала пора не мовчати, коли тобі плюють у душу, коли тебе все нахабніше принижують, коли все голосніше і впевненіше заявляють, хто насправді в твоєму домі хазяїн. 

Настала пора:

- активніше привертати увагу громадськості до частих  випадків на сторінках друкованих видань відвертої українофобії. І давати їй належну відсіч.

- відверто говорити  не лише про угодовство і не патріотизм української інтелігенції, а й про її відповідальність - перед своєю країною і своїм народом.  

У військовій справі є віддавна неписане правило: посланий у розвідку малограмотний солдат за брехливе, не перевірене донесення, що загрожувало побратимам чи цілому бойовому з’єднанню,  карається смертю. 

То чи може бути безкарним грамотний інтелігент із дипломом випускника університету, часто-густо із державним званням «заслуженого»,  хто для особистих або кланових інтересів нечесно виконує свій обов’язок, хто брехливо формує громадську думку, від якої залежить: бути чи не бути нації?

Слід ставити питання гостріше: чи має моральне право дипломований гуманітарій не чути болю розп’ятої землі, на якій живе, не бачити, не помічати кривди, а свідомо фальшувати правду, відстоювати духовні цінності, події й імена, нав’язані багато літ тому колоніальною владою? 

Замість висновків 

Переконаний: життя борчині за українські ідеали  з першого ешелону української інтелігенції  Лесі Йосипівни Коцюби  пройшло не намарне. І найголовніший з її набутків – зреалізоване Богом дане покликання засвічувати зорі в душах її слухачів. А їх, чудячи з проведених урочистостей у Ніжині, виявилося таки немало. 

І ще про один урок цього заходу. 

На конференції в університеті Миколи Гоголя виступив Ніжинський міський голова Олександр Кодола. Особисто з ним не знайомий, але направду приємно вражений  кількома актуальними патріотичними посилами з його виступу.

Подумалося: може із сформованою радянськими ідеологами  «русскомірського болота»  для увічнення ідеї «союзу непорушного»  в славному козацькому місті Ніжин буде, нарешті покінчено? Може,  із голів місцевих градоначальників та інтелігенції, пригодованої постколоніальною владою, вже почне  вивітрюватися дух агресивної московщини і принизливого малоросійства?

Першим кроком цього  запізнілого процесу, як і реального кроку до пошанування пам’яті однієї із жертв московської політики щодо патріотичної української інтелігенції Лесі Коцюби, вважаю, мало б стати зникнення з карти міста вулиці Московської. Пам'ять про більш ніж 13 тисяч загиблих українських вояків на донбаському фронті російсько-української війни криком волають про таку несправедливість. Адже вони загинули від куль, випущених за прямою вказівкою україноненависних правителів саме з Москви…   

Микола Тимошик, професор, журналіст, публіцист,
Київ - Ніжин - Київ