Техніка ніжинського золотарства

На початку 20-х рр. ХХ ст. Є.Ю. Спаська переїхала з Ніжина до Києва, де доля звела її з видатним вченим, істориком, етнографом, мистецтвознавцем, харизматичною особистістю Данилом Михайловичем Щербаківським. Це знайомство мало неабиякий вплив на визначення напрямку наукової діяльності молодої дослідниці та її особисте життя. Є. Спаська відвідувала мистецтвознавчі семінари, керівником яких був Д.М. Щербаківський та гурток «Stydio» при Кабінеті мистецтв ВУАН, почесними членами якого були Ф. Ернст, В. Зуммер, Д. Щербаківський. Останній став науковим керівником Є.Спаської.

Наприкінці 1925 – початку 1926 р. дослідниця перебувала у творчий етнографічній експедиції на Чернігівщині з метою вивчення гончарного промислу, виробництва кахлів. Саме тоді вона зацікавилась історією та технікою виробництва ніжинських золотарів.

Оприлюднити результати своїх досліджень у 20-х роках ХХ ст. вона не встигла – у 1934 році була заарештована та вислана до Казахстану де прожила решту свого життя та померла у 1980 році.

Вашій увазі пропонується фрагмент рукопису науково-дослідницької праці Є.Ю.Спаської «До історії Ніженського золотарства». Фрагмент було передано до фондів Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського онукою Є.Ю.Спаської Наталією Анохіною у 2016 р.

Наукове дослідження Є.Спаської «До історії Ніженського золотарства» було опубліковане у числі 14-му журналу «Українське мистецтво; матеріали, дослідження, рецензії» за 2014 рік. Але невідомо з яких причин фрагмент рукопису, переданий до музею, не увійшов до тексту публікації. Тож маємо можливість дізнатись, якою технікою виробництва ювелірних прикрас володіли ніжинські майстри – золотарі у ХІХ ст. (Збережена орфографія та пунктуація автора. У квадратних дужках коментарі автора передмови).

Наталія Дмитренко, заступниця директора музею з наукової роботи

Київ. 1926 р. Є.Ю.Спаська 

Техніка Ніженського золотарства*

Василь Семенович Москвичов– ніжинський золотар, син різьбяра та позолотника Семена Петровича Москвичова, небіж та учень Тимофія Петровича Москвичова, пригадує, що форми до лиття були кам’яні, складні з 2-х частин, в середині їх посипали товченим вугіллям, а метал наливали через літники-ровчочки. Дві кам’яні, складні з 2-х частин форми з такими рівчачками пощастило нам купити для Вс. Муз. [Всеукраїнського музею] у Києві у М.П.Бабкіна [Бабкін Микола Павлович – ніжинський золотар, син золотаря Павла Бабкіна, пасинок та учень Тимофія Петровича Москвичова], що придбав їх вже через треті руки від якогось солдата-кантоніста, що колись жив у Ніжені і теж робив хрестики й продавав на базарі. А сам М.П.Бабкін не користувався цією формою, бо робив хрестики штамповані – це й скоріше і дешевше.

У нього саме й довелося бачити, як розтоплюють метал. Перед литтям: беруть великий шматок вугілля, гарно зашліфований з одного боку з невеличкою виїмкою і рівчачком від неї до самого краю, у виїмку кладеться лом металу, посипається бурою і накривається другим шматком, який також добре шліфують, щоб складалися обидва шматки щільно. Потім майстер щипцями бере вугіль у ліву руку, а правою направляє в щілинку струю вогню з «фефки» (паяльної трубки). Катерина Іванівна [Плациндар Катерина Іванівна – ніжинська золотарка, гречанка за походженням, в 1925 році їй було приблизно 80 років] каже не «фефка», а «файка». Вугіль червоніє, метал плавиться і робиться як блискуча горошина, тоді вже його виливають у форму. В.С.Москвичов каже, що вугілля треба брати з твердого дерева – граба, ясеня, але в ніякому разі не з дуба, який «стріляє», коли накалюється.

В таких вугільних тиглях плавили золото, срібло і взагалі невеличкі шматочки металу. Інші метали й великі шматки плавились в тиглях різного розміру та форми (з вогневитривалої глини) з одним, або й з двома-трьома трохи витягнутими «носиками», щоб металу було легше витікати . Цікаво, що форма таких тиглів, які також пощастило бачити у Плациндарів…

За інформацією Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського