Подвиг 97-річної ніжинки Уляни Лупандіної

Увага, чуйність і підтримка неабияк необхідна літнім людям. Це добре знають і у Ніжинській спілці ветеранів на чолі з Людмилою Величко. 

Організація опікується тисячами стареньких ніжинців і постійно навідується у гості до своїх підопічних. 

На провідини до ніжинської довгожительки Ульяни Степанівни Лупандіної запросили, днями і MYNIZHYN.

Нещодавно у знаменний для усієї країни день - 24 серпня вона відсвяткувала свій 97-й день народження. Цікаво співпало, що народилася 24 серпня, 1924 року....

Уляна Степанівна сама сільська, з Вертіївки, Ніжинського району. Мала двох братів і сестру. Дитинство було нелегке. Змалку багато працювала, допомагала по господарству батькам , старшим братам.

Порятунок партизана 

У пам’яті старенької закарбувався справжній подвиг, як 18-річною дівчиною рятувала партизана, а точніше рідний хутір від жорстокого покарання...

- Якось до нас прийшли двоє партизанів і попросили їсти. Тим часом мій племінник побачив, що вулицею їдуть німці. Одному вдалося непомітно вислизнути, а інший залишився у нас у хаті, а у дворі ще й кінь його стояв. Що роботи? Коня з горем навпіл вдалося запхати у невеликий сарайчик. До сих пір дивуюся, як він не заіржав і стояв тихо у не надто зручному місці. 

Партизана ж ховати було ніде та й небезпечно. Це було літом. На городі саме росла висока картопля. Туди цей чоловік і стрибнув. За городом вже починалися дерева. Я, немов баба, обв’язалася хусткою, узяла корзину і пішла стежкою, тихенько направляючи партизана, куди повзти. 

Якщо б він тоді попався, боюся уявити, щоб й було б. Увесь хутор би спалили напевно...

Збирали на Хрещатику залишки меблів, щоб зігрітися...

У післявоєнні важкі роки Уляна Степанівна поїхала навчатися на бухгалтера до Києва. До сих пір перед очима розбомблений Хрещатик, купи непотребу на місці будівель. У студентських грутожитках дошкуляв холод. Палива для буржуйок теж бракувало, тому вона разом з одногрупниками збирала на Хрещатику частини меблів, іншої деревини, щоби розвести вогонь і зігрітися. 

Після навчання поїхала працювати до Казахстану. Там саме будували залізницю до Сибіру. Та згодом через стан здоров’я, викликаний особливостями тамтешнього клімату, повернулася у рідні краї. 

Працювала у військових частинах Ніжина, технікумі механізації, на комбінаті комунальних підприємств. На пенсію пішла з комбікормового заводу. 

“Лісом живе, у лісі - молодіє”

Разом з чоловіком - ветераном війни Уляна Лупандіна виховала трьох доньок.  Має п’ятьох онуків, шістьох правнуків, одного праправнука. 

- Що вам допомагало забути про тяготу життя, можливо мали хобі?

- Мене завжди сповнював сил і надихав ліс. Змалку я з ним подружилася. Навчилася орієнтуватися по сонцю. Це вміння ні разу не підводило. Коли працювала, на вихідних часто відвідувала ліс. Брала велосипед і їхала. Ще я люблю збирати гриби!

- Вона лісом живе, - ділиться дружина онука Уляни Степанівни, Світлана. - Там вона молодіє. Якось забрала мене з собою, то я її не могла наздогнати. Ще бабуся сама чи не щодня ходить по горіхи з дерева, яке сама й посадила. Нахиляється, збирає без сторонньої допомоги. 

Має довгожителька і прекрасне почуття гумору, що певно і допомагає їй іти по життю.

Недалеко від дому, де мешкає Уляна Лупандіна відкрили магазин з нескромною назвою “Продуктовий рай”. Одного разу поверталася старенька звідти, а сусіди й питають: “Степанівно, де це ви були?”, “Де, де, у раю була”, - відказала. Сусіди довго сміялися, до сих пір згадують. 

Оптимізму, віри в краще і миру бажає Уляна Степанівна і ніжинцям. 

Михайло Ломоносов для MYNIZHYN.