2 Серпня 2015
2807
Рівно рік 31-річний Олександр Близнюк із Кропивни у складі 13-го батальйону територіальної оборони виконував військовий обов’язок у зоні АТО в Луганській області. До Збройних Сил України він був призваний ще в першу хвилю мобілізації.
Рівно рік 31-річний Олександр Близнюк із Кропивни у складі 13-го батальйону територіальної оборони виконував військовий обов’язок у зоні АТО в Луганській області. До Збройних Сил України він був призваний ще в першу хвилю мобілізації.
Рівно рік 31-річний Олександр Близнюк із Кропивни у складі 13-го батальйону територіальної оборони виконував військовий обов’язок у зоні АТО в Луганській області. До Збройних Сил України він був призваний ще в першу хвилю мобілізації. До військкомату в Ніжині Олександр Близнюк, як і більшість бійців батальйону, прибув по дзвінку із сільської ради. На хлопців чекали десять днів військової підготовки в Десні – і відразу на схід. Тоді вони навіть гадки не мали про те, крізь що їм доведеться пройти, що пережити.
У частині в Десні Олександр отримав автомат, патрони та форму, яка швидко зносилася і розлізлася. Бронежилета перші три місяці в нього взагалі не було. Лише коли прийшов у відпустку додому, на підприємстві, де працював до мобілізації, йому придбали і якісну форму, й польський бронежилет – хоч і вживаний, зате міцний, легкий і зручний – не зрівняти із тими, в яких доводиться воювати його товаришам.
Завдяки волонтерам, – розповідає боєць, – наші хлопці голодними не були. Ніжинський священик отець Сергій Чечин та безстрашні волонтери Наталка і Сашко, попри небезпеку, завжди доїжджали на всі опорні пункти і блок-пости, привозили воякам посилки з дому та все необхідне, в тому числі – аптечки та медикаменти. А Наташа ще й проводила їм інструктаж, як надавати першу медичну допомогу.
Біловодськ, Айдар, Щастя, Станиця Луганська, Вуглегірськ, Дебальцеве… Скрізь було гаряче від ворожих куль і снарядів, нападів диверсійно-терористичних груп сепаратистів...
Взвод, де заступником командира був Олександр Близнюк, стояв на блокпостах третьої й другої ліній оборони, воював на передовій. Донедавна люди мирних професій, які не мали досвіду ведення воєнних дій, а зі зброї тримали в руках хіба автомат, на навчаннях під час строкової служби в армії швидко навчилися воювати, успішно виконувати бойові завдання.
Ворог був краще оснащений і сучасною бойовою технікою, і зброєю, воював без правил, підступно і підло. А тому перемир’я, про яке так багато говорилося по телевізору, наші хлопці там не спостерігали. Коли оголосили останнє – Сашко знаходився під Вуглегірськом із іншого боку Дебальцевського котла. Проросійські бойовики із «Градів» крили вогнем українські позиції з трьох сторін. Натомість нашим бійцям давати рівносильну відсіч не дозволялося, відповідно до умов Мінської угоди. Щоб стримати натиск, відповідати ворогові доводилося лише зброєю малого калібру.
Одного разу обстріл тривав безперервно аж дев’ять годин. Вийти на зв’язок із рідними, які не знаходили вдома собі місця, було ніяк. Тоді Сашко написав дружині коротку смс-ку, – мовляв, живий, передзвоню по можливості, й викинув телефон на бліндаж. Лише так там міг спрацювати мобільний зв’язок, а рідні отримати хоч якусь вісточку від близької людини.Та того разу, на щастя, наші хлопці всі вціліли. А вже наступного дня на їхню точку впали два снаряди. Всього два, а от лиха наробили багато - один двохсотий і два трьохсотих. серед останніх – Близнюк. Вибуховою хвилею від розриву міни його контузило, а товариша, який не встиг зробити всього кілька кроків, щоб вскочити в окоп, наздогнав осколок - поранення виявилося смертельним…
«Таблетка» (автомобіль швидкої допомоги марки УАЗ) приїхала за пораненими вже хвилин за п’ятнадцять. У Сашка в голові так гуло, що він нічого не розумів і не чув, а із вух текла кров. У госпіталі встановили діагноз – закрита черепно-мозкова травма. Лікування й реабілітація тривали рівно місяць. У Чернігівському шпиталі, куди пізніше перевели бійця, він дізнався від знайомих хлопців, що його прізвище знайшли в Інтернеті в списку двохсотих. На щастя, це була помилка. Але на війні таке буває...
Через місяць після лікування Олександр знову повернувся на фронт. А ще через місяць його демобілізували. На одній із фотографій, що збереглася в телефоні, Олександр з товаришем стоять на фоні українського прапора. Потріпаний вітром, посічений осколками, списаний автографами друзів-побратимів, - він став для Сашкадорогою реліквією, більшою й значимішою, ніж просто елемент державної символіки.
Його подарували бійцю на блокпосту біженці із луганська, які втікали з рідного міста від свавілля терористів. До цього молоде подружжя і двоє їхніх малолітніх дітей чотирьох та шести років за свої проукраїнські погляди п’ять діб провели в підвалі терористів. А тому, потрапивши на територію, підконтрольну українській владі, на першому ж блокпості зі сльозами кинулися до бійців і розповіли про пережиті жахіття. А потім дістали прапор, який вивезли з окупованого міста, ховаючи в дитячих речах, і віддали Близнюку. І бійці, й луганські патріоти тоді розписалися на жовто-блакитному полотні, яке він і проніс через всю війну.
Згадавши цей епізод, боєць наголошує, що таких людей на сході зустрічав небагато. Більшість місцевого населення вороже ставиться до українських військовослужбовців. А Національна гвардія в їхньому розумінні – бандеро-фашистське формування, а не елітній підрозділ української армії. Тут кремлівська пропаганда зробила свою чорну справу, і тепер людей важко переконати в протилежному на українській території, а що говорити про ту частину, де господарюють терористи. Але наші хлопці на це не зважають - вони допомагають місцевим жителям, чим тільки можуть, лагодять житло та комунікації, діляться продуктами.
Саша гортає далі світлини у своєму телефоні. Показує глибокі вирви від снарядів, вщент зруйновані споруди, осколки, які дивом його не зачепили, знайомить з побратимами, з якими пліч-о-пліч стояли проти ворога. З ними він весь час у тісному зв’язку. І з тими, які залишаються на передовій, і з тими, які повернулися додому. Дехто з них вже вдруге отримав повістку з військкомату і знову пішов захищати країну на буремний схід. Ось уже три місяці, як близнюк вдома. Повернувшись, відразу влаштувався на роботу на підприємство в Бровари, де працював і до мобілізації. Щодня їздить туди електричкою. Та кожну вільну хвилину намагається бути зі своєю сім’єю – мамою-пенсіонеркою, дружиною та чотирирічними доньками-близнючками Машею і Дашею. Чоловік цілий рік не бачив, як вони росли. Діти в такому віці дуже цікаві, швидко змінюються, щодня «видають» щось нове. Тож, турботливий татко й намагається не пропустити жодної миті їхнього дитинства, надолужити той час, коли війна розлучила його з рідними. За час, поки Сашка не було вдома, його родину підтримували односельці, допомагали по господарству. Роботи в селі багато, а мама саме була після операції, дружина з двома малолітніми дітьми на руках, за якими так і дивись. То й виручали земляки. На їхньому городі чоловік сорок побувало. Толокою і садили, й пололи, й урожай збирали.
Із вдячністю відгукується боєць і про колектив свого підприємства, що допоміг не менше, ніж на городі, і про сільського голову Володимира Орла.
Завдяки очільнику громади Сашкові менше довелося оббивати пороги установ, щоб отримати те, що йому належить за законом. Взяти хоча б питання про виділення земельних ділянок для воїнів АТО. Цим опікується сільський голова. Навіть незважаючи на проблеми і побутові труднощі, без яких, на жаль, не вдається обійтися, життя прекрасне, коли є мир. Та у свідомості Олександра весь час присутня війна, де багато як героїзму, солдатського братерства, взаємовиручки, так і несправедливості, невиправданих жертв. Все те хлопці відчули на собі, та не зневірилися, не втратили почуття патріотизму, бо знали, – за що воювали, кого захищали.
Валентина Мірошник "Ніжинський вісник" № 30
Коментування даної публікації припинено
Валентина Мірошник "Ніжинський вісник" № 30
Коментування даної публікації припинено