З початком вторгнення ворога в Україну багато українців були змушені тікати від обстрілів та покинути рідну землю. Зі сльозами на очах та з болем у серці люди залишали домівки, незнаючи, що буде далі і чи побачать вони знову свій дім...
З початком вторгнення ворога в Україну багато українців були змушені тікати від обстрілів та покинути рідну землю. Зі сльозами на очах та з болем у серці люди залишали домівки, незнаючи, що буде далі і чи побачать вони знову свій дім...
За повідомленням Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні перевищила 8 млн людей. До п’ятірки регіонів, з яких виїжджали найбільше, увійшли Харківська область - 21%; м. Київ - 19%; Київська область - 18%; Донецька область -15%; Луганська область - 5%. Серед тих, хто досі залишається у місці звичного проживання, є різні думки щодо можливого переїзду і перешкод, пов’язаних з ним: 38% – немає жодних перешкод; 9% – їхати небезпечно; 9% – не мають грошей, щоб поїхати; 6% – не хочуть залишати домівку.
Звісно, важко прийняти рішення і покинути край де ти народився та виріс... Але заради збереження життя рідних та близьких людей, на жаль, таке рішення все ж таки доводиться прийняти...
Журналісти MYNIZHYN.com поспілкувалися з ніжинкою Тетяною, яка разом з дітьми виїхали з міста після жахливого обстрілу 30 березня. Вона покинула Ніжин 3 квітня. Куди їде - не мала уявлення, адже знайомих чи друзів за кордоном немає. Як тільки дороги стали безпечними Тетяна забрала дітей та поїхала ближче до кордону. Перейшли пункт перетину і опинилися в Польщі. Там їх зустрічали спершу прикордонники, а далі волонтери. Вони ж відвезли їх до табору для біженців, що у Варшаві.
- Як вас зустріли поляки? Чи допомагають сусіди?
- З першого дня в Польщі нам зустрічалися люди, що прагнули допомогти. Спершу нам довелося прожити тиждень у таборі, очікуючи якогось житла. Я вдячна полякам за дах над головою, їжу та хоч якісь умови, але жити в таборі, де мешкає одночасно 3 тисячі людей, було нелегко. А інших варіантів нам так і не запропонували. Самостійно знайшли житло. Не безкоштовне, але окреме! Я влаштувалася на роботу, тож маю змогу оплатити квартиру. Сина без проблем взяли до школи, донька продовжує навчання онлайн. За два місяці, що прожили в Польщі, підучили мову - розуміємо поляків уже легко, самі теж починаємо говорити польською.
Син зі школи постійно носить гостинці. Однокласники на власні кишенькові гроші купують не собі, а йому булочку в шкільному магазині. І усі, як один, повторюють фразу: "Українцям потрібно допомагати". Сусіди несуть каструлю, яйця, сіль, консервацію, рушники - хто що має. Бо "Українцям потрібно допомагати". За це я їм дуже вдячна. Ця підтримка просто безцінна. Особливо тоді, коли ти одна в чужому місті, в чужій країні. Але ці незнайомі люди навколо роблять все аби ми почувалися тут затишно. Вони просять нас не їхати додому, бо там небезпечно. Вони постійно запитують, чи мені щось потрібно, самостійно зібрали нам одяг, допомогли з їжею на перші дні, навіть купили сину самокат, про який він так мріяв.
- Чи отримуєте ви якусь допомогу в Польщі? Аже потрібно і за квартиру платити, і комунальні послуги...
- Щодо офіційної допомоги, Польща платить лише на дітей щомісячно. Також 2 рази на місяць волонтерська організація Карітас надає гуманітарну допомогу у вигляді продуктового набору.
- Ви зараз працюєте. Як повідомляють офіційні джерела, ті, хто отримав статус "біженця" працевлаштуватися не можуть. Чи дійно це так?
- Так, правда, але статус "біженця" оформляти не обов'язково. Достатньо отримати документ, що має назву "Песель" (ідентифікаційний код, - авт.) Він дає право на проживання в Польщі протягом 18 місяців і на працевлаштування.
-Ви та діти швидко адаптувалися? Адже ви одна і поруч нікого, окрім дітей немає...
- Діти адаптувалися швидко. Особливо молодший син Макар, йому 9 років. Він з величезним задоволенням ходить до школи. До речі, польська школа йде на канікули після 24-го червня. Він має багато друзів. Йому тут дуже подобається. Доньці Єві - 16. Я теж вже звикла трішки... Спочатку було важко і страшно, бо дійсно одна. А зараз вже теж маю багато знайомих і у мене є на кого покластися. Знаю, що підтримають!
- Як ви все встигаєте? Робота, діти, готування... До речі, звідки у вас така любов до готування?
- Як усе встигаю? Бо не маю іншого вибору. Тут я у дітей одна. Тож маю все встигати. Кухня - то місце моєї сили, там я відновлюю енергію, релаксую і відпочиваю. Готувати люблю з дитинства. То моя пристрасть! Особливо люблю тісто! Я навіть пасочки тут пекла, навіть не маючи духовки. Просто в грубці, звичайній, для опалення будинку. У нас є маленька традиція - суботній похід в Макдональдз. Також гуляємо в парку, їздимо в парк Соланки (соляні копальні) погуляти, подихати. Ходимо в гості, бо вже маємо тут друзів.
- Тетяно, а чи відрізняється життя за кордоном? Які ціни в магазинах? Чи вистачає загалом заробітної плати на життя?
- Матеріально тут жити легше. Працюючи, людина може забезпечити себе і сім'ю. Ціни на продукти нижчі, ніж в Україні. Асортимент величезний. Ну а зарплати, звісно, вищі. І хоча я працюю покоївкою в готелі, заробляю значно більше, ніж педагогом в Україні (Тетяна працювала вихователем у Центрі реабілітації дітей, - авт.) В Європі дорогі послуги - аренда житла, комунальні платежі. А ще дуже дорого лікуватися. Життя в Польщі відрізняється від українського тим, що тут люди мають стабільність. І хоча вони багато працюють, проте мають час на відпочинок. Немає постійної метушні, поспіху, погоні за грошима...
- А хто вам допоміг з працевлаштуванням? Чи є якісь привілеї до вас?
- Які? Бо я українка? Роботодавець ставиться добре, бо йому подобається, як я виконую свої обов'язки. І це ніяк не пов'язано з національністю. Навіть зарплату підвищили. Самі, я і не просила. Чесно кажучи, вони люблять українських працівників. Бо ми працелюбні і відповідальні. Але в допомозі ніколи не відмовляють. Наприклад, зараз мені дозволили користуватися робочою пральною машиною в особистих цілях.
Містечко, де ми проживаємо, за населенням як наш Ніжин - приблизно 70 тисяч. На жаль, більшість у пошуку роботи. Бо знайти її нелегко. Особливо жіночі вакансії в дефіциті. А ще складно працювати, коли ти тут сама з дітьми, особливо з маленькими. Бо робочий день у Польщі триває 10-12 годин. Мені роботу допомогли знайти українці. На роботу вийшла на третій день по приїзду в місто (Тетяна проживає у місті Іновроцлав, - авт.)
- Земляків у місті зустрічали?
- Ні, з Ніжина немає нікого. Є з Донецької, Дніпропетровської, Миколаївської області...
- Не плануєте залишитись в Польщі на постійній основі?
- Ми звикли до міста, до людей. Звикли до асортименту в магазинах, звикли, що в неділю все зачинено і не купиш навіть води. Звикли не переводити ціни в гривні... Але ні, залишатись не планую. Якби не було тут добре, але ми тут не вдома...
- Яка ваша найбільша мрія? І що б ви хотіли побажати ніжинцям?
- Мрія у нас зараз одна - Перемога! Ніжинцям хочу побажати мирного неба, тихих ночей і відсутності сирен.
Ми приєднуємось до побажань Тетяни! Віримо в ЗСУ, віримо в Перемогу. Нехай кожен, хто покинув свій рідний дім скоро повернеться додому, в рідний край! І навіть якщо будинку немає і втрачено все, пам'ятайте, найдорже залишилося: життя та Україна!