Чим завалені газетні кіоски?

Ніжин, вокзал, п’ятниця. Поштове відділення на станції, газетний кіоск. Запитую, чи є в продажу чернігівські обласні газети? На прилавку, на вітрині — жодної. А напередодні, в четвер, вийшли всі обласні тижневики. Невже розкупили? Кіоскер говорить, що сюди йдуть на продаж кілька обласних газет, називає їх. Але де ж ці газети? Виявляється, у кіоскера “під прилавком”. Запитую, а чому не на прилавку, на вітрині? Що це за дискримінація місцевої преси?

Виявляється, справа в іншому. Кіоскер пояснила, що цих газет надходить лише кілька примірників, і на всі є постійні покупці, які регулярно, щотижня, підходять і купують свої улюблені видання. Але як бути “непостійним покупцям”, котрі підійшли до кіоску? Адже Ніжин — велика вузлова залізнична станція, через яку перетікають тисячі пасажирів, чимало приїжджих, котрі хотіли б придбати місцеву пресу. Як їм? А ніяк. Усе розібрано, розписано, зайвого нема.
 

Питання в іншому: чому кількість газет на кіоск обмежена? І чому під цей “ліміт” потрапили саме обласні газети? Це вже запитання до “Укрпошти”, структурою якої є це відділення і цей кіоск при ньому. До іншого кіоску, що всередині вокзалу, які претензії? Він приватний — чим хоче, тим торгує. А от наша рідна державна пошта…
 

Здивувало, що не завозиться в кіоск “Укрпошти” жодного примірника обласної газети “Деснянська правда” — видання обласної ради та обласної державної адміністрації. Як з’ясувалося, кіоскер не проти, аби давали на продаж і цю газету, і трохи більше тих, що продають, — із запасом.
 

Редакціям газет непросто. Неможливо диктувати пошті, скільки такоїто газети вона має взяти на реалізацію вроздріб. Це визначає сама пошта. І, як правило, говорить редакціям, що їхні газети погано реалізуються в кіосках, тож навіщо завозити зайве? Зайве справді не треба, просто давати на продаж із невеликим запасом. Важко точно вгадати, скільки чого куплять. Нереалізоване, згідно з угодою, пошта спише і поверне редакції.
 

А тепер — щодо бідкання, що кіоски й так завалені періодикою. Чим саме? Ось вітрина звичайного газетного кіоску в Чернігові, яких по місту десятки. Обласних газет, як і в Ніжині, на вітрині не побачите, вони далі, в глибині кіоску. А на вітрині — те, чим завалений згаданий вище кіоск на станції Ніжин. Там кіоскер чесно зізналася: якщо обласних газет не дають хоча б одну-дві про запас, то певним товаром кіоск забивають так, що величезну кількість його списують непроданим. Це видання — з за меж області, а може, й України.

Що ж це за видання, якими закидана пошта? Ось вони, що в Ніжині, що в чернігівських кіосках, цей невмирущий ширвжиток. Щотижневі журнали (назви в оригіналі, російською): “Лиза”, “Даша”, “Отдохни”, “Моя история”, “Радости и печали”. Мильні журнали для легкого чтива та для розваг. Кольорові, гарний папір і друк. До них примикають “Ванга”, “Нострадамус”, “1000 секретов”, “Судоку”, “Кроссворды”, “Сваты”.

А ось цілий серіал журнальчиків і газет “для дому”: “Приятного аппетита”, “Наша кухня”, “Лечебник”, “Народный доктор”, “1000 советов”, “Домашние цветы”, “Садовод и огородник”.

…Ринкова економіка, свобода слова. Не може, звісно, бути адміністративних заходів проти цієї навали, на кшталт заборон. Можна тільки роз’яснювати. Що це є частина російськомовної культурницької експансії проти України, ось така окупація нашого медіаринку. І це продовження ситуації на телебаченні, в шоу-бізнесі, книговиданні і книготоргівлі. Можна нагадати вже не раз сказане — про сумнівну цінність рецептів лікування за подібними виданнями, іншими словами — небезпеку самолікування, про засмічування мізків всіляким містичним чтивом.
 

Водночас можна вкотре сказати і про неповороткість наших видавців, які не здатні заповнити ринок українськомовними виданнями — для дозвілля, порад для дому. Лише зрідка надибуєш у цьому російськомовному морі українськомовні видання на кшталт “Дім. Сад. Город”. А невже б не продавалися подібні українські видання? Невже господиня не прочитає кулінарного рецепта чи пораду для городника, якщо буде написано не російською — “морковь”, а українською — “морква”? …А поки що — “Отдохни” з “Лизою” чи “Дашею”, читаючи “Мои истории”.

Петро Антоненко "Світ Чернігівщини" № 62