Кішка з Чернігова, яка загубилася під час війни, подолала пішки 70 кілометрів

Свою улюбленицю — кішку Сімону, 31-річна Анна Кулик із Чернігова шукала дев’ять місяців. Киця за­губилося 4 березня, коли в будинок родичів Ані в Киїнці влучив ворожий снаряд. У цей мо­мент люди ховалися в погребі і дивом вціліли, а кошеня, яке було в хаті, зникло.

І хоча від бу­динку зосталося одне лише згарище, Аня бу­ла впевнена, що Сімона вижила. Тож взялася її шукати: розклеювала оголошення, публіку­вала їх у соцмережах. Неймовірно, але 27 лис­топада киця таки знайшлася! Небайдужі люди підібрали її в селищі Десна на Козелеччині, за 70 кілометрів від Киїнки!

Розбомблене обійстя у Киїнці, звідки пропала Сімона

Маленьку руду кішечку Анна прихистила в січні цього року. Тоді вона випадково побачила в соцмережах повідомлення, що на одній із ферм біля Пархимова Чернігівського району знайшли підкинуте ко­шеня. Волонтери шукали для нього домівку, і Анна ви­рішила забрати його.

- Кішечка була такою крихітною, що поміщалася в кишені. На вигляд здавало­ся, що їй півтора-два місяці. Та коли ми понесли кошеня у ветклініку, то нам сказали, що йому мінімум пів року. Просто через неналежне харчування в нього був порушений гор­мон росту. Спершу ми довго не могли обрати киці ім'я. Та коли побачили, як вона себе поводить, то згадали слова з пісні: «Сімона — дівчина мо­ві мрії». Так і назвали Сімою. Річ у тім, що вона дуже розум­на. Покличеш - зразу біжить до тебе, а коли щось запиту­єш - нявчить, немов відпові­дає. А ще - неймовірно ніж­на. Бувало, підійде і дивиться на тебе, а потім - брик на бік! І муркоче...

За півтора місяця Сімо­ма швидке освоїлася в новому домі і набрала вагу, а родина прикипіла до неї душею. Осо­бливо вони з мамою, зізнаєть­ся Анна. Коли 24 лютого по­чалося повномасштабне ро­сійське вторгнення, сім’я пе­ребралася в бомбосховище. Разом із кішкою.

- Разом із нами в бом­босховищі ховалося близь­ко 200 людей Там було хо­лодно, сиро, спати доводи­лося сидячи на коробках. То­му наступного дня мама, мо­лодша сестра Аліна (їй 26) і її чоловік поїхали до сватів У Киїнку. Сіму забрали із со­бою, бо в сховищі їй було не­комфортно. Ми із моїм чоловіком Костею і його бать­ками ще кілька днів залишалися в бомбосховищі, аж по­ки там не зникло світло. Тоді перебралися до родичів, що мешкають біля Болдиної гори. 4 березня о пів на вось­му вечора мені подзвонила мама. Зв'язок був дуже по­ганий, єдине, що я розібра­ла: «Аню, нас розбомбили! Ми біжимо вулицею, Сімони немає». Я дуже злякала­ся і за рідних, і за Сіму. Під час обстрілів мама завжди заби­рала кішку із собою в погріб, але та дуже стресувала: ви­ривалася, нявкала. Тому то­го вечора мама залишила її в хаті і потім сильно докоря­ла собі за це. Однак знайо­мі запевнили нас, що з вели­кою імовірністю кішка вижи­ла, бо це такі тварини, що ви­скочать у будь-яку дірку. То­му ще 5 березня ми опублі­кували у фейсбуці прохання прихистити нашу Сіму, якщо її хтось знайде. Щоб ми потім її забрали.

У Чернігові Анна залиша­лася до середини березня, потім виїхала на Захід Украї­ни. Там пробула до 11 квітня. І весь цей час вона періодич­но публікувала в соцмережах оголошення про пошук улю­блениці.

- Я розуміла, що в Черні­гові майже пропав інтернет-зв’язок, та й людям тоді бу­ло зовсім не до зниклих тва­рин. Тому особливих надій на публікації не покладала. Ак­тивізувала пошуки, коли вже повернулася в місто. Зразу ж навідалася в Киїнку, пройшла­ся по людях, розпитала, чи не бачив хтось рудої кішечки. Всі лише розводили руками.
Разом зі своїм чоловіком Аня розклеїла в Киїнці та в су­сідніх селах оголошення з фо­тографією Сімони. Також не припиняла публікувати допи­си в соцмережах, а на додачу регулярно переглядала фейсбук-спільноти, де волонтери викладають інформацію про знайдених тварин.

- Дійшло до того, що як­що я бачила фото рудих ко­шенят, то телефонувала лю­дям і просила показати ме­ні їхню маму. Щодня я витра­чала на пошуки кілька годин. Зрештою Костя сказав: «Сі­му треба відпустити. Якщо во­на вижила, то, імовірно, у неї вже нова сім'я». Після цього я намагалася змиритися з дум­кою, що вже ніколи її не зна­йду, та зрідка все одно публі­кувала оголошення. А десь тиждень тому (розмовляємо 1 грудня. — Авт.) випадково на­трапила вдома на рудий клу­бок шерсті й у голові промай­нула думка: «От би отрима­ти якийсь знак, що із Сімою все добре».

І такий знак долі Анна таки отримала - увечері 27 лис­топада.

- Я зайшла у фейсбук і на першому ж фото, яке відкри­лося в моїй стрічці новин, по­бачила Сіму. У пості було на­писано, що лагідна руда ки­ця шукає собі господарів. Я тут же написала в коментарях: «Прошу, не віддавайте її ніко­му! Вона дуже схожа на нашу Сімону».

Фотографію рудої кішки із зеленими очима виклала в соцмережі зооволонтерка з Десни Людмила Філоненко.

- Її ще 11 листопада зна­йшла моя сусідка Світлана. Кішка прибилася до неї, стала крутитися біля ніг. Оскільки в мене було багато тварин на перетримці, то взяти ще од­ну я не могла. Тож Свєта за­брала кішку до себе, — роз­казує Людмила. У неї бу­ли ковтуни, Світлана з дочкою повирізали їх, нагодували ма­лу. Два тижні киця жила в їх­ньому сараї, де їй облаштува­ли тепленьке місце (у домі її тримати не могли, бо в онука Свети алергія). На вигляд кіш­ка не була схожою на безхат­ню, тож я тричі розміщувала оголошення в місцевих фейсбук-групах.

Та ніхто з меш­канців Десни чи сусідніх сіл не відгукнувся. Тоді я виріши­ла знайти їй нових господарів і написала про неї в чернігів­ських групах, додала фото. Зі мною зв'язалася Анна, сказа­ла, що кішка дуже схожа на її улюбленицю. Попросила пе­ревірити, чи є в киці за вушка­ми шрами. Виявилося, що є.

Та сумніви, що це Сімона, все одно були. Тоді Аня сказала, що навіть якщо це не її кішка. вона все одно залишить її собі. Наступного дня я передала кицю маршруткою на Чернігів. Навіть не уявляю, як Сімона опинилася в Десні. Від Киїнки сюди веде траса, вздовж якої чимало сіл. Певно, її хтось під­годовував, може, навіть трохи підвіз. Та, вочевидь, більшість шляху (якщо не весь) кішка подолала сама, бо на її лап­ках утворилися мозолі.

На фото - дорога від Чернігова до Десни, через Киїнку

— Я теж неабияк здиву­валася, коли почула, що Сі­му знайшли аж у Десні. А тоді згадала, що перших пів року вона жила біля Пархимова, а це не так і далеко від Дес­ни. Видно, Сімона просто по­вернулася в знайоме їй місце, — розмірковує Аня. — Я десь читала, що кішки можуть по­вертатися навіть за сотні кіло­метрів.

Чекаючи на зупинці маршрутку з кішкою, я силь­но хвилювалася. Раптом то не Сімона? Та тільки-но взя­ла кицю на руки, як усі сумні­ви відпали. Вона поводилася так. ніби ми з нею все життя були знайомі. Для мене Сіма - немов дитина для матері. Я впізнаю її з тисячі.

На фото господарка Сімони Анна тримає свою кішку на руках

— Після пережитого ки­ця не боїться гучних звуків?
— На вулиці й удома вона почувається комфортно. Хоча днями злякалася вантажівки, що проїжджала поряд. А ще Сіма тепер усюди ходить за мною і ні на мить не хоче залишатися сама. Та в цілому її поведінка аж ніяк не змінила­ся. Вона така ж ніжнятинка, як і була. Знаєте, напевно, знайдуться люди, які казати­муть, що історія про знайдену кішку є недоречною в такий непростий час. Та якщо це дасть, надію тим, хто під час війни теж загубив свого улю­бленця, то я буду рада і вза­галі, мені здається, що це не я відшукала Сімону, а вона мене...

Джерело: газета “Гарт”, від 15.12.2022 , Олексій ПРИЩЕПА