Історія цих двох бабусь, будинок яких російські окупанти знищили за день до свого відступу, 30-го березня, облетіла не лише Чернігівську область, а й всю Україну. У квітні, після втечі окупантів, сестри повернулися на своє дворище й оселилися в курнику, куди ледь-ледь помістилося пару ліжок. Їсти готували на вогнищі у дворі та з сумом дивилися на залишки свого будинку. Але тільки до того часу, як «у гості» до них вперше навідалися активісти «Бо можемо».
Історія цих двох бабусь, будинок яких російські окупанти знищили за день до свого відступу, 30-го березня, облетіла не лише Чернігівську область, а й всю Україну. У квітні, після втечі окупантів, сестри повернулися на своє дворище й оселилися в курнику, куди ледь-ледь помістилося пару ліжок. Їсти готували на вогнищі у дворі та з сумом дивилися на залишки свого будинку. Але тільки до того часу, як «у гості» до них вперше навідалися активісти «Бо можемо».
Почали хлопці та дівчата із розбирання завалів.
- Якщо чесно, спочатку я не дуже хотіла, щоб валяли стіни будинку, що ще залишилися стояти. - зізнається Віра Койдан. - Усе думала, що тут ще щось можна буде зробити і жити в ньому. Але... Хто б його добудовував, коли ми вже в такому віці, що тільки й доживати. До того ж на ділі виявилося, що все це падає, тільки торкнися.
Важко було дивитися, як зникає твоя домівка, хай і зруйнована. Та що до зими у нас з 'явиться новий будинок, ми навіть не розраховували.
Із самого початку не думали про це і волонтери, чи, як їх називають сестри, лантар’єри (до речі, це слово міцно причепилося до активістів «Бо можемо» і тепер саме так їх називають десятки людей). Після того ж як обидві бабусі категорично заявили, що виїжджати зі свого двору не збираються, «лантар’єри» вирішили ризикнути. За основу взяли дві вцілілі стіни хліва і почали. Кілька місяців щовечора біля будинку №20 на вулиці Волкова кипіла робота - із будівництвом активісти поспішали, щоб встигнути виконати хоча б основні роботи до морозів. І їм це вдалося!
Зараз невеликий (на 24 квадратних метри) будиночок, куди переселилися дві Андріївни, стоїть на подвір’ї неначе рідний. Хто не знає, той навряд чи здогадається, що йому всього кілька місяців, - до порога протоптана доріжка, із труби в’ється веселий димок, стіни розмальовані яскравими візерунками. Всередині також все як у звичайному сільському будиночку - ліжка з вишитими подушками, білі фіранки, на грубі киплять каструлі, у кутку стоїть телевізор. Єдине - усе це в одній великій кімнаті.
- Та навезли нам тут усякого! - каже Парасковія Андріївна Атрощенко. - І необхідні меблі, і речі, і запаси їжі та дров. Ось навіть килими корюківські активісти подарували.
- До речі, нас запрошували в гості у Корюківку, казали, що там про нас уже всі знають і дуже чекають. Навіть сам мер зустрічати буде! - сміється Віра Андріївна. Хіба ж думали, що колись таке буде! Я ж іще Другу світову війну пам'ятаю. Через неї у школі жодного класу не вчилася.
Переживаємо за хлопців, які на фронті. Ось у мене внуки - два Володі - зараз воюють за Україну, а внук Параски Максим загинув... А який же ловкий був!
- Спочатку сина війна забрала, а тепер й онука, - зітхає Парасковія Андріївна. - Михайло, син мій в Афганістані був. Повернувся поранений, контужений, часто в госпіталі лежав. 23 роки вже, як його немає... А Максим у лютому добровольцем пішов у тероборону. Був на Подусівці в одній зі шкіл, яку росіяни розбомбили Також зазнав поранення, контузії... Довго після цього не прожив. 30 років усього йому було...
Отак війна страшно змінила життя сестер - забрала домівку, усе минуле життя... Та разом із тим подарувала нових друзів, знайомих і помічників.
- Господи, які ж ми вдячні цим діткам-лантар'єрам! - сплескує руками Віра Андріївна. - Які ж вони молодці! Так тяжко працювали і все це безкоштовно! Вони нам тепер як рідні! До кінця життя молитимемось, щоб у них все добре було!
Запитуємо, чи не потрібна сестрам іще якась допомога.
- Та що ви! - махає рукою Парасковія Андріївна. - У нас тепер є все, навіть із лишком. Краще нехай тепер люди іншим допоможуть, хто отак, як ми, через росіян без нічого залишився! Нехай приєднуються бажаючі до наших лантар'єрів, вони ж стільком людям добро зробили. Зараз уже мороз, а вони і досі дахи перекривають, вікна ставлять, стіни ремонтують... І знаєте, ці хлопці та дівчата дарують іншим не лише свій час і сили, а й надію! Тепер ми розуміємо, що в будь-якій ситуації треба мати саме надію це і врятує. Поряд-бо стільки хороших людей!
- Здавалось би, що в такому віці, як наш, треба - доживати свої роки та й усе, але ж ні... Тепер у нас ще купа планів! - додає Віра Андріївна. - По-перше, нам ще треба відсвяткувати справжнє новосілля. Волого в нас було, тільки таке. маленьке. А навесні буде вже повноцінне - зберемося з усіма нашими помічниками у двері, смажитимемо шашлик, радітимемо.
По-друге, ми ж таки збираємось поїхати в Корюківку. Ні я, ні сестра там жодного разу не були А після таких запрошень дуже цікаво подивитись на це місто. Ну і, по- третє хочемо разом з усіма українцями відсвяткувати нашу Перемогу. Тож треба триматися, інакше — ніяк!
А тим часом волонтери «Бо можемо» продовжують працювали над відновленням інших пошкоджених будинків у Чернігові і не тільки. І для того, щоб зробити ще більше, їм потрібна наша допомога. Як фізична (ласкаво просимо до лав будівельних добровольців!), так і фінансова. Перерахувати свої внески у гривнях ви можете за такими реквізитами:
ЄДРПОУ: 44797180 IBAN: UA783052990000026005006305473
Приєднуйтесь до творців добрих справ!
Джерело: газета “Гарт”, від 15.12.2022, Катерина ДРОЗДОВА