Учителька з окупованої Луганщини знайшла прихисток та розуміння на малій батьківщині в Носівці

Цьогорічний першовересневий дзвоник для вчительки математики з понад тридцятип'ятирічним стажем Ніни Коломійцевої вже вдруге продзвенів у Носівському міському ліцеї №5. До нашого міста мешканка сіверодонецького Борівського переїхала у червні минулого року, до того подолавши довгий і важкий шлях внутрішньо переміщеної особи мало не через пів Європи... Чому саме до Чернігівщини, й, зокрема, до Носівки прихилася вона серцем в найважчу та небезпечну для себе хвилину? Бо тут вона колись народилася, тут коріння й генетичний код її роду й це, за словами Ніни Миколаївни, саме вони покликали її сюди після всього прожитого й пережитого нею від початку війни...

Хоч Ніна народилася й свої дитячі та юнацькі роки провела в Кобижчі, що на Бобровиччині, проте з Носівкою пов'язані всі її найтепліші спогади. Адже звідси був її тато, Микола Васильович Білобловський. Тут у мікрорайоні Дімітрова жила її бабуся, в якої вона часто гостювала, до якої приїжджала на канікули, і якій Ніна одній з перших зізналася у своєму сокровенному бажанні - стати вчителькою.

Не просто бути педагогинею, а виакладати саме математику, як її улюблена перша шкільна наставниця Елеонора Семенівна Ромашкіна у рідній кобижчанській школі. Тож отримавши на руки атестат про середню освіту разом зі своєю подружкою-сусідкою Олею Процько дівчина вирушила до Ніжинського педагогічного інституту. Та подавати документи, на відміну від подружки, Ніна не стала - вже у деканаті дізналася, що власне математичного факультету на той час в гоголівському виші не було, а на фізико-математичний вирішила не вступати й, побажавши Олі удачі, поїхала шукати свого студентського щастя до столиці. Однак, на жаль, стати студенткою омріяного вишу з першого разу дівчині не судилося - невистачило одного балу. З важким серцем Ніна повернулася додому...

Якось на вулиці біля школи її зупинив тодішній директор Микола Лук'янович Демидюк. Розпитав про її плани на майбутнє і, знаючи, наскільки важливою в житті Ніни була школа, запропонував їй посаду діловода - на рік, до наступної вступної кампанії. Вона з радістю погодилася. Так у трудовій книжці новоспеченої співробітниці з'явився перший запис, акуратно каліграфічно виведений власноруч Ніною Білобловською - "діловод Кобижчанської середньої школи".
Навчальний рік промайнув швидко і ось Ніна вже знову в числі абітурієнтів .... Київського суднобудівного технікуму. Сюди дівчина вступила за порадою батьків, які, дивлячись, як важко донька-відмінниця переживала минулорічний провал на екзаменах, порадили їй знайти іншу, не менш потрібну й цікаву професію, ніж педагог. Натомість Ніна на той час теж для себе вирішила, що з дипломом радіотехніка їй вже буде легше вступати до омріяного вишу і її вчительська доля від неї тоді точно вже не відвернеться. Власне, так воно й сталося - закінчивши з відзнакою технікум, дівчина без проблем вступила на математичний факультет Київського педагогічного інституту.

Однак провчитися у столиці їй вдалося тільки три курси. Бо не тільки математика вже жила в її юному закоханому серці - його на той час вже заполонив красень-луганчанин Федір Коломійцев. З ним молоді дружина-студентка поїхала аж до Красноярська, де працював чоловік і де затим вона продовжила навчання в тамтешньому педінституті.
Життя йшло своєю чергою. Отримавши диплом, Ніна влаштувалася на роботу. Молодому подружжю дали квартиру. Незабаром у них народився син Віктор. А потім радянський союз розпався й подружжя Коломійцевих вже з росії повернулися на батьківщину Федора - на Луганщину, в українське Борівське.
Хоч воно й далеко від Чернігівщини, але в Ніни Миколаївни з цим селищем пов'язані всі найтепліші дорослі спогади - улюблена робота, друзі та колеги, сімейні клопоти й турботи. Разом з чоловіком Ніна Миколаївна будувала в Борівському свій новий, просторий та затишний дім, разом піднімали на ноги, виховували й готували до дорослого життя Віктора, раділи його особистому щастю, одружували сина, тішилися затим і народженню улюбленої внучки, садили й доглядали за власним садом.
Здавалося, що так буде завжди, але... Раптово захворів та пішов з життя чоловік і для Ніни Миколаївни робота стала справжнім порятунком та панацеєю від усіх сумних думок....
А потім на Луганщину накинули оком російські "визволителі" і в їхньому селищі з'явилися перші переселенці, яким не хотілося жити на окупованій території у складі еленереівської псевдореспубліки. Але тоді жінка не могла навіть увити собі, що може опинитися у значно гіршій ситуації...



...Ранок повномаштабного вторгнення російський військ на територію України мешканці Борівського зустріли ракетними ударами цих же самих, що і в чотирнадцятому році "визволителів". На біду, їхнє селище розташоване напівдорозі до Сіверодонецького аеропорту, а саме ці об'єкти критичної інфраструктури першими зазнали бомбардувань. Кілька днів розпачу, хаотичних роздумів та сумнівів - що робити далі? Здоровий глузд переконував, що треба чимдуж тікати, але куди?.. У Кобижчі батьків вже не залишилося, батьківський дім теж продали, бо ж не думали ьуди повертатися. Та і як залишити все, нажите роками - домівку, меблі, домашній скарб, господарство? А фронт підходив все ближче. Синову родину з Сіверодонецька вдалося евакуювати першими. Сама ж Ніна Миколаївна разом з вісімдесятирічною сусідкою ще майже місяць залишалися вдома, у Борівському. Хоча, яке там вдома, якщо практично весь цей час доводилося ховатися у підвалі, без світла, тепла і зв'язку з зовнішнім світом, здригаючись від кожного вибуху. Молилися, щоб бомби й ракети оминали їхній сховок, щоб він не став для них справжньою, реальною могилою...

Наприкінці березня Ніна Миколаївна таки зважилася покинути територію вогню. Поклавши у валізу документи та щось необхідне з речей та захопивши ноутбук, з якого довелося почистити все, залишивши тільки папку з родинними знімками, жінки вирушили на північ неокупованої частини Луганщини, у Білолуцьк. А вже першого квітня в будинок Коломійцевих влетів уламок ракети, буквально знісши дах та частину будинку. Вже пізніше сусіди, котрі залишилися в тому пеклі, надіслали їй світлину з їхнім будинком, чи, точніше, з тим, що залишилося від їхнього колись з любов'ю і їхньою з чоловіком тяжкою працею зведеного дому. Вони ж згодом і розповідали, що якийсь час у вцілілій його частині жили спочатку наші, затим російські військові. Та чи вдасться його відбудувати, а, головне, взагалі повернутися додому, Ніна Миколаївна до цього часу не знає. А тоді по переїзду в Білолуцьк педагогиня, хоч і онлайн, та ще закінчила навчальний рік для своїх борівських школярів - добре, що на прохання сина захопила з собою ноутбук...

Що робити далі? Сина навантажувати не хотілося - вони й самі з дітьми перебувають у статусі переселенців. Колишні шкільні та інститутські подруги, з якими в жінки залишилися тісні дружні стосунки, кликали до себе, в центр та на західну Україну. Й вона таки зважилася. Але не до них, а на свою малу батьківщину - на Чернігівщину. Прямого сполучення з Білолуцька вже не було, тож довелося пробиратися окільними шляхами через росію, Латвію, Польщу.
-Знаєте, останні роки мене переконали в тому, що коли Господь щось забирає, він необмінно дає щось взамін, - розповідає Ніна Миколаївна. - Нехай випадково, але доля привела мене в Носівку. І я вже по новому відкрила для себе це місто й дивлюся на нього вже іншими, дорослими очима. Тут я знайшла нехай і тимчасове, але хороше житло, у мене з'явилися нові приємні сусіди, приятелі, знайомі. І, головне, мені тут пішли назустріч і в мене є моя улюблена справа - я знову викладаю свою математику. У новій сучасній школі з неймовірно чудовим колективом та такими ж чудовими учнями. Чуючи звук повітряної тривоги, я ставлюся до цього з розумінням і вже не шукаю гарячково внутрішніх стін й не біжу за звичкою в підвал, бо відчуваю тут себе у відносній безпеці. У Носівці в мене залишилася рідня і я неймовірно рада з ними спілкуватися. Поруч моє рідне село, де я завжди зможу відвідати могилки своїх батьків, завітати до колишніх сусідів чи побувати в родичів. Нещодавно ми збиралися у Кобижчанській школі на зустріч випускників - 45 років після школи - й це була неймовірно хвилююча зустріч.

Звісно, я дуже сумую за своїм колишнім життям, за домівкою, за своїми дітьми та внучками - хоч на відстані, але ми підтримуємо з ними зв'язок, син мені допомагає. Торік приїздив перевідати. Поки що я не будую собі якихось далекосяжних планів. Нехай буде так, як є, а далі життя покаже. Поки що з нетерпінням чекаємо на нашу перемогу. Бо саме це сьогодні найважливіше. і не тільки для мене, а для нас усіх.

Автор: Катерина Гавриш

На знімку: Ніна Коломійцева у центральному міському парку

Джерело: Газета "Носівські вісті"


Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: