Можна тільки уявити, як важко народити одразу трьох крихітних малюків і доглядати за ними. Але коли навколо падають бомби, це завдання виглядає неможливим.
Ганна Березинець і її чоловік із Чернігова з ним справилися.
Ганна народила трьох дівчаток, Емілію, Олівію і Меланію, у перший день повномасштабної війни.
З немовлятами, які важили лише 1,6, 1,4 та 1,12 кг і потребували спеціального догляду, вона провела тиждень у бомбосховищі. Медсестри по черзі тримали їх під одягом, щоби зігріти своїм тілом.
“Я не знала, чи ми виживемо”, – каже Ганна.
Її досвід – це історія про виклики і боротьбу, але це також історія про силу цієї жінки, її чоловіка і доньок. Вона вселяє оптимізм.
Ганна розповіла свою історію у подкасті BBC Ukrainecast.
Пологи
24 лютого 2022 року російські бомби почали падати на українські міста, колони російських танків перетнули кордон України з трьох напрямків – Криму, Донбасу і Білорусі. На їхньому шляху з півночі був Чернігів.
Росіяни безжалісно бомбили місто з літаків і винищувачів. Незабаром зʼявились перші жахливі свідчення цих ударів – люди, які стояли в черзі за хлібом на вулиці Чернігова, загинули внаслідок авіаудару.
Ганна давно мешкала у місті, що лежить всього за 50 км від кордону з Білоруссю.
Жінка пригадує, як вона дізналася, що в неї буде трійня.
“Ми з чоловіком планували дитину, але думали, що в нас вона буде одна. Коли ми дізналися про вагітність, дуже раділи”, — розповідає Ганна у подкасті BBC.
Під час другого візиту лікар повідомив парі, що у них буде двоє малюків: “Мій чоловік був безмірно щасливий, і я, звісно, теж”.
І лише на третій консультації пара дізналась, що у них буде трійня. “Четвертий раз ми вже просто боялися йти до лікаря”, — сміється Ганна.
Ганна не вірила, що повномасштабна війна може початися, до того самого дня, коли народилися її дівчатка. Вона була переконана, що це просто неможливо.
Ганна приїхала у пологовий для запланованого кесаревого розтину 23 лютого. У лікарні готувалися до народження першої трійні за три роки.
Рано вранці наступного дня Ганна отримала СМС-повідомлення від свого брата, який вчився у військовому училищі. Він сказав, що почалася війна і що він не знає, куди його можуть направити.
Він порадив Ганні за можливості їхати з міста і берегти себе та малюків.
Але Ганні от-от мали зробити кесарів розтин, і вона не вірила, що це справді велика війна: “Здавалось, вона буде десь далеко – десь у полі, у лісі, але не у нашому житті”.
О шостій ранку до лікарні приїхав її чоловік з валізами. Ганна каже, що вона дуже здивувалась, адже операція була запланована на девʼяту ранку.
Чоловік намагався заспокоїти Ганну, він казав, що зараз головне народити і зустрітися з дівчатками, яких вони так довго чекали.
Дівчата народилися з різницею у хвилину.
Ганна розповідає, що під час пологів лікарі передавали їй малючок одна за одною.
“Коли я взяла на руки першу дівчинку, вона була така гарненька, моє серце просто розривалося від радості, вона нявкала, як кошеня, правда”, — розповідає жінка.
Коли зʼявились друга і третя дівчинки, Ганна плакала від щастя. “Я не могла уявити, що вони будуть настільки гарними”.
Бомбосховище
Але вже ввечері Ганні сказали залишити палату і перейти з дітьми у бомбосховище. Ганна була розгублена.
“Я не розуміла, як це зробити, — каже жінка. — Я перенесла складну операцію і ледве могла підвестися з ліжка. Я не розуміла, як туди віднесуть моїх доньок”.
Жінка каже, що не уявляла навіть, як просто вийти на вулицю, де був сильний мороз і сніг. Але дівчаток загорнули у ковдрочки, і медсестри понесли їх на руках.
Ганна розповідає, що вона молилася за життя своїх немовлят, молилася, щоб усе це скінчилось, і вони могли б піднятися нагору в палату і чекали б, коли їх випишуть.
У перший день ще була надія, що все швидко завершиться, Ганна каже, що їй було складно повірити, що все це дійсно відбувається.
Доньки Ганни народилися здоровими, але дуже маленькими, вони мали залишатися у реанімації — у спеціальному інкубаторі, в якому підтримується постійна температура.
Але в укритті цього не було, і медсестри по черзі тримали їх під одягом, намагаючись зігріти.
“Дівчатка були такі беззахисні, я лежала поруч і не знала, як їм допомогти”, — каже Ганна, її голос тремтить, коли вона пригадує ті події.
Ганна з чоловіком і новонародженими дівчатками провели у сховищі близько тижня, а потім перемістилися у підвал лікарні, де було дуже холодно.
У бомбосховищі під час активних обстрілів було близько сотні людей і новонароджені діти, розповідала адміністрація пологового «Суспільному».
В окремій кімнаті укриття лікарі прийняли 20 пологів.
Одна з доньок, Олівія, яка народилася найменшою з вагою лише трохи більше кілограма, була у відділенні інтенсивної терапії. Вона не могла самостійно їсти, і її годували через трубку у спеціальному боксі.
«Ми весь час бігали до неї нагору», — каже Ганна.
Вибух
Ганна пригадує один день, коли обстріли припинилися і запала тиша. Вона подумала спочатку, чи це не затишшя перед бурею, але потім почала заспокоювати себе, що можливо, бомбардувань більше не буде.
Ганна сиділа у коридорі з двома доньками, які лежали поруч із нею у ліжечку, а її чоловік був у сусідній палаті. А потім раптом вона побачила яскравий спалах і одразу темряву, у повітрі був запах диму.
“Я вскочила, схопила дітей, не розуміючи взагалі, чи я жива, чи мертва”, — каже жінка.
У цей момент до неї підбіг чоловік, і вони з малюками на руках рушили вниз, до реанімації, де була Олівія.
Ганна і її чоловік побачили, що у деяких палатах вибухом вибило шибки і двері, були пошкоджені стіни. Але, на щастя, з Олівією було усе добре, її палата не постраждала.
Пригадуючи, як вона пережила ті дні, Ганна каже, що давала собі раду думкою про те, що все зрештою буде добре і вони повернуться додому.
20 березня за допомогою волонтерів на реанімобілі родині вдалося евакуюватися до київського «Охматдиту».
Вони їхали пʼять годин, обʼїжджаючи позиції росіян.
«Мчали на шаленій швидкості «дорогою життя», поки дали коридор і обстріли припинилися», — розповідає Ганна «Суспільному».
У травні 2022 року родина виїхала до Словаччини, а вже у вересні минулого року повернулася додому у Чернігів.
Дідусь
До першого дня народження доньок Ганна чекала повернення свого батька, який був військовослужбовцем.
Анатолій пішов воювати, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Спочатку був на Чернігівщині, поруч із домом. Коли Ганна була у пологовому, він весь час дзвонив і писав їй. Він казав, що він недалеко і зможе захистити Ганну, і це її дуже заспокоювало.
Коли північ звільнили, і російські війська відійшли з Чернігівщини, батько Ганни поїхав на схід, де пів року воював під Бахмутом.
11 січня біля села Терни під Бахмутом, Анатолій загинув, рятуючи поранених побратимів.
«Він побіг до будинку, який горів, щоби витягти хлопців, але туди знову прилетіло», — каже Ганна.
Йому був 51 рік. Він так ніколи і не побачив своїх онучок.
“Він так мріяв їх побачити, обійняти, але цього не сталося”, — каже Ганна. Він бачив їх тільки на відео, які Ганна йому відправляла.
“Він дуже пишався ними і планував приїхати побачити їх на їхній перший день народження”.
Ганна каже, що досі не може у це повірити. Їй здається, що коли закінчиться війна, її батько повернеться.
Їй складно прийняти, що їхня велика родина більше не збереться разом як раніше.
“Мені так боляче за моїх молодших брата і сестру, які більше не побачать свого тата”, — каже жінка.
Свій перший рік життя з трьома немовлятами Ганна і Андрій називають «страшним фільмом», але у ньому також було багато любові і щастя — «втричі більше».