16 Листопада 2023
4034
«Де моя рука? На ній залишилася обручка»
— Пам’ятаю, як уперше прийшов до тями в лікарні і побачив, що правої кінцівки більше немає. Плече зашите. Поряд була медсестра. Спитав її: «Де моя рука? На ній залишилася обручка»:). Відповідає: «Та ось вона поряд, у чорному пакеті». Попросив дістати її, аби зняти кільце й одягнути на ліву руку, щоб не загубити. Медсестра поклала мені пакет на груди, мовляв, самостійно діставай, знімай. А як же я після поранення, однією лівою це зроблю? Знову попросив її допомоги. Як тільки обручку надягнули, я вирубився, — розповідає Валерій. — На краматорському напрямку наша бригада була з 8 квітня цього року. Амуніції, їжі вистачало. Чотири дні виїжджали на «нуль», чотири дні відпочивали. Щоправда, і відпочинком не назвеш. Училися, стріляли. Коли були на «нулі», росіяни стояли від нас за 50-100 метрів. Було чутно, як голосно музику включали в колонках. Не розбірливо яку, але весь ліс слухав:).
14 травня ближче до вечора нас мали виводити з позицій. А близько 11.00 почало прилітати. Біля мене розірвався, скоріше за все, мінометний снаряд. Зазвичай чути свист, коли летить і наближається. А тут якось тихенько прилетіло. З п’ятьох військових — троє двохсотих. Відчув сильний біль у районі правого плеча, втратив свідомість.
Коли отямився, притис руку до тіла і побіг до сусіднього окопу. Де ті сили тільки взялись. Хлопці з 95-ї окремої десантно-штурмової бригади надали мені першу медичну допомогу. Наклали два турнікети на ноги і один на праву руку. Руку майже відрізало під пахвою. Трималася на шкірці. Також уламки потрапили в гомілку і стегно. Пів години пролежав в окопі, поки обстріл не припинився. Як трохи притихло, кілометрів два побратими несли мене на ношах. Машина під’їхати не може — така місцевість. Періодично втрачав свідомість. Спочатку повезли в Лиман, потім у Краматорськ Донецької області. У лікарні Ізюма Харківської області я опинився ближче до півночі. Медики сказали, мені дуже пощастило, що судини в плечі звузилися, і я майже не втратив крові.
— З лікарні Валера вперше за декілька днів мені й передзвонив: «Не переживай, зі мною все добре. Але я без руки», — згадує 23-річна Анастасія ЛЕМБЕЙ, дружина. — Старалася не показувати своє хвилювання. І через день виїхала до нього в лікарню.
Валерій і Анастасія Лембеї разом сім років. З них два роки як одружені. Діток поки не мають. Валерій родом з Пльохова, Анастасія зі Скугарів, сіл Михайло-Коцюбинської громади. Це під Черніговом.
Будівельник навчився стріляти
— На початку лютого цього року отримали разом з 32-річним Василем, братом, в один день повістки. Ні я, ні брат не мали досвіду строкової служби, — продовжує Валерій. —За мобілізацією поїхали на навчання до Іспанії. Пробули трохи більше місяця. Багато стріляли з різних видів зброї, проходили медичні курси. Хто хотів вчитися на сержантів у вузах, залишався далі. Хто не хотів, поверталися додому. Нас розкидали по бригадах. Я повернувся, брат залишився. У родині нас шестеро: три старших сестри, потім три брати.
З квітня я служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського на посаді оператора-розвідника. Біля Кремінної на Луганщині. У взводі ПТРК (протитанковий ракетний комплекс). Перше, з чим стикнувся на фронті, — автомат. Не вмів з нього стріляти. В Іспанії вони трохи інші.
До вторгнення Валерій працював у Бучі будівельником, утеплював фасади.
Обмежено придатний
— Два місяці пролежав у лікарні. Ще на два місяці дали відпустку. Усього чотири місяці з дня поранення вийшло. Сьогодні (розмовляємо 15 вересня) пройшов ВЛК (військово-лікарська комісія). Написали в довідці: «Обмежено придатний. Потребує протезування», — додає Валерій.
— Причому рядочок «Потребує протезування» нам прийшлося нагадати, щоб вписали. Бо спочатку його не було. А без цього Валеру б не поставили в чергу в реєстрі на протезування. Держава б не виділила на це кошти, — уточнює Настя.
— Протезуватися планую в центрі протезування та реабілітації «Суперхьюманс» у Львові. Їду вже через місяць. Заявку подав, ще коли лежав у лікарні. Спочатку планують поставити механічний протез. У мене зависока верхня ампутація. Може не підійти, не триматися. Тоді встановлять біонічний (працює від сигналів м’язів кукси). Сподіваюся, що на новий рік буду з новою рукою.
— Грошове забезпечення після поранення платили?
— Так, поки був у лікарні і відпустці, платили ту саму суму, що і на позиціях. Бо потрапив з «нуля». Виходило 100 тисяч гривень «бойових» плюс заробітна плата трохи більше 20 тисяч. Відпустка закінчилася, чи будуть платити далі — не знаю.
Передачі включає Настя
Від Пльохова до Чернігова — 40 кілометрів. Валерій Лембей їздить на своєму легковому автомобілі «Фольксваген». За кермом.
— Автомобіль на механіці. Мій «автомат» завжди сидить справа, на пасажирському сидінні, — посміхається чоловік і киває в бік коханої. — Селом можу проїхатися самостійно. Руль відпустив, передачу переключив і їду собі. А ось на далекі відстані — тільки з дружиною.
— Уже запам’ятала, де яка передача. Дивлюся і перемикаю: перша, друга й далі. Я лівша, мені зручно. Звісно, спочатку були крики: «Не туди! Куди?» А зараз уже дивлюся на його ноги: вижимає зчеплення, швидкість набирає, значить більшу передачу включаю. Водійських прав не маю, але вже задумуюсь, щоб піти навчатися.
— У селі без руки важче, — дивлюсь на чоловіка.
— Уже звик. На тракторці їжджу і обробляю город спокійно сам. Їде він не швидко. Картоплі соток вісім було і під городиною десь стільки ж. Тримаємо лише курей і качок. А от цвях забити не можу.
— А ще колесо в машині сестри сам полагодив. Тільки на домкрат поставити допомога потрібна була. Розкрутив, перебрав. Приходить такий кумедний, увесь у мазуті. Каже: «Мий мене». — усміхається жінка. — Тримаємо пса породи хаскі. Справляється тільки Валера. Вигулює теж тільки він.
— Писати лівою навчилися?
— Нічого ще не писав за цей час. А як підпис, просто закарлючку ставлю.
— Їсть лівою швидше, ніж я, — жартує Настя.
— Найбільше проблем зараз з документами, довідками тощо. Війна триває десятий рік, повномасштабна — півтора. Але досі немає єдиного центру, який би займався такими, як я, військовими, та їх проблемами, — каже Валерій. — Треба об’їхати, і декілька разів, безліч установ, зібрати купу довідок. Немає людини, на кшталт соціального працівника, яка б тільки цим займалася. Підказувала, куди звертатися, що і де робити. Працівники в кабінетах, як правило, нічого не знають. Усе доводиться дізнаватися самостійно. Наприклад, ми не знали, що потрібно відмічатися у військовій поліції. Побратими підказали.
Так це ж у мене ноги є, можу їздити. Поряд дружина, яка допомагає в усьому, звільнилася з роботи. А якщо військовий з контузією, лежачий чи без рідні? За протез зараз так не переживаємо, як за документи.
Немає і психологічної підтримки для військових, які повернулися з війни. Сашко Терентьєв, мій побратим з Мени, замкнувся в собі. Перестав виходити з дому, хоча в цивільному житі був медиком. Усі його допитували про війну, а йому важко розповідати.
— У Чернігові на чоловіка тикають пальцем — дивись, без руки. Або кажуть потім услід: «Чого ти туди пішов? Тебе хтось просив?» У Харкові по-іншому реагують. Притримають двері, у черзі пропустять. Пригостять кавою чи смаколиками. Так, це не обов’язково, він і сам собі це може купити. Але головне — увага і повага, — засмучена жінка. — Чернігів був в облозі, але тут люди менш жалісливі, ніж у тій же Вінниці, де орків не бачили.
— Інвалідність уже отримали?
— Ні, не все так просто і тут. Треба їхати в частину, брати направлення на МСЕК (медико-соціальна експертна комісія). А бригада зараз «на валізах». Переміщується лінією фронту. Далі знову на комісію в госпіталі. І з їхнім направленням також йти на МСЕК. І лише тоді повинні дати інвалідність.
Про виплати грошового забезпечення під час лікування теж не знав. Добре, що побратим підказав, що треба довідку взяти і відправити у фінвідділ. Виявилося, ще багато виписок і довідок треба з лікарні і частини взяти. Так минуло два місяці. Дзвонив час від часу. Набридав їм. Інакше грошового забезпечення на лікарняному б не отримав.
Якщо мене визнали обмежено придатним, значить, можуть повернути назад на службу? А як мені автомат тримати?
Ольга САМСОНЕНКО,
На знімку: Валерій і Анастасія Лембеї
Фото автора
Газета Весть