Наш «дядя Коля»: 80-річний ніжинець, який має власну справу і знає багато цікавих історій

26 листопада відзначається Міжнародний день чоботаря. Знайти у Ніжині майстра цього ремесла не так легко, бо зі стрімким розвитком нових технологій воно стає досить рідкісним. Та жителям мікрорайону «Міськлікарня» дуже пощастило, у них на районі є невеличка майстерня з ремонту взуття, у якій вже 34 роки працює добрий та уважний чоловік. Місцеві його лагідно називають «дядя Коля» – Северин Микола Степанович.

Цьогоріч, йому виповниться 80 років. Та не зважаючи, на поважний вік, він вправно володіє шилом та нитками, має неабияку посидючість.
Журналісти MYNIZHYN.com вирішили ближче познайомитися з цим життєрадісним чоловіком та з перших  вуст дізнатися про його особистий шлях опанування чоботарським ремеслом. Завітавши до нього навіть через маленьке віконечко можна відчути запах клею та гуми, а ще – застиглого часу.

Детальніше у нашому матеріалі.

«У сім'ї нас було 11 чоловік: 10 хлопців і 1 дівчина. Я з двійні. Народився семимісячним 8 грудня 1943 року. Автомат Калашникова 1947 року, а я старший від нього на 4 роки. Мама була домогосподаркою, а тато покрівельником (спеціалістом по покрівлі дахів). Мій дідусь був чоботарем і під його керівництвом працювало 9 майстрів, яких він навчав і контролював їхню роботу», – розповідає Микола Степанович.

Коли Микола закінчив 7 класів, то його добровільно-примусово відправили опановувати ремесло чоботаря. Кілька років пропрацював у Ніжині майстром по ремонту взуття. Після чого навчався у Києві в «Навчально-виробничому комбінаті майстрів модельного взуття».

У 1962-му році пішов служити в армію, по розподілу відправили до Германії (Німеччина). За 7 років служби був начальником шевні з ремонту армійського взуття і завідуючим складом пально-мастильних матеріалів. Та доля дала можливість повернутися на рідну землю і він перевівся до Ніжинської військової частини в якій прослужив ще 10 років та мав звання «прапорщика».


Фото: Спогади

Так склалося, що у 1985 році Микола знову виїхав у Німеччину працювати начальником продовольчої служби, у його підпорядкуванні було 1200 людей.

«Коли працював у Німеччині у майстерні по ремонту взуття, то не так для заробітку, як для того, щоб навчитися їхнім передовим технологіям. Була така історія із замовленням. – пригадує Микола Степанович – Дід з бабою мали святкувати «золоте весілля» – 50 років. І вона йому сказала: «Ти мені, Мартин, щоб на цю дату зробив такі чобітки, як ти мені на перше весілля подарував». Це були фетрові високі білі чобітки, як в кіно показували. Я прийняв це замовлення від її чоловіка, а сам насторожився – матеріал білий, маркий, робота з клеєм. І я ще молодим звернувся до свого майстра Олександра Гавриловича. Він мене заспокоїв і порадив купити білу наволочку за 30 коп. та обшити нею фетрову частину, а далі вже працювати як зі звичайною парою взуття. Коли я зробив роботу, то просто обрізав цю наволочку і так вдалося зберегти білосніжні чобітки. Коли прийшов замовник, то не повірив своїм очам, бо сумнівався, що я якісно виконаю таку ювелірну роботу».


Фото: "Дядя Коля" з дружиною

 Але б в які далекі далі не заводило життя, усі дороги ведуть додому – Микола Степанович повернувся до Ніжина у батальйон зв’язку і звідти пішов на пенсію 3 листопада 1987 року.

«Коли вийшов на пенсію – каже Микола – то не міг сидіти без діла і поставив маленьку ятку для ремонту взуття. Зараз в ній працює мій старший син Ігор, а менший син, Вадим, на пенсії. Спочатку, ми ділили справу на двох, а коли він одружився, то я його відділив. Сказав «Тепер у тебе своя сім’я, забезпечуй, бери замовлення які сам захочеш, заробляй на свій шматок хліба»».

Із тих пір батько і син працюють поруч, у сусідніх ятках.


Фото: Старший син Миколи Степановича за роботою


Фото: "Дядя Коля" за роботою

Та життя дяді Колі наповнене не лише світлими сторінками, а й болючими. Він пережив смерть своєї донечки від другого шлюбу, яка народилася у 1983 році та захворіла. Проте, після Чорнобильської трагедії, на жаль, дитинці стало гірше, і вона померла...

Також, з усіх 10 братів він лишився один, як говорить Микола «останній з могікан». У 1993 році сестра приїздила на похорони до батька, після чого знову виїхала до росії і зв’язок з нею перервався, тому як і що з нею невідомо.
Микола Степанович стійко витримав усі удари долі і тепер робота у майстерні для нього, як хобі та віддушина. Чим складніший ремонт, тим більше йому подобається шукати шляхи вирішення поставленої задачі. І хоч чоботарське ремесло витісняє сучасна індустріальне виробництво, але робота у нього завжди є (влітку звичайно менше).


Фото: "Дядя Коля"

«То людей немає, а як тільки дощик пішов і люди почали згадувати, що потрібно ремонтувати взуття. Влітку роботи менше, люди ходять до тих пір, поки асфальт в ногу не пече (сміється – авт.)» – розповідає чоловік.

У вільний час любить вигулювати свого домашнього улюбленця і працювати на дачі у с. Липів Ріг. Там разом з коханою дружиною, Надією Романівною, саджають городину: помідорчики, картоплю, цибульку та багато іншого.


Фото: Урожай з дачі