Військовий 58-ї окремої мотопіхотної бригади Максим Панченко із позивним "Симба" потрапив у полон у середині березня в Лукашівці, що за 20 кілометрів від Чернігова. Росіяни годували його помиями, кололи тіло ножем, били до втрати свідомості, ставили під гільйотину, а поранення "лікували" так, що ледь не довелося ампутувати ногу.
"Ми билися, як могли, але сили були нерівні"
Я – Максим Панченко, командир взводу 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Разом із побратимами прибув у Лукашівку 4 березня 2022 року. До нас відрядили військових 21-го окремого стрілецького батальйону – це мобілізовані чоловіки з Чернігова.
Зранку 9 березня я зібрався перевірити своїх бійців, які чергували на позиціях. Тільки вийшов з ферми, як почув по рації: росіяни колонами техніки пішли на штурм. Дав команду зайняти оборону і прийняти бій.
Рівчак, де були позиції українських військових. ФОТО: Суспільне Чернігів
Наші позиції були в рівчаку біля ферми. Ми цілий день билися, як могли. Але сили були нерівні: кругом вирувало побоїще, зв’язок зник, я бачив лише побратимів, що були поруч. Близько 18-ї години під’їхав російський танк і влучив у наші окопи. Ті снаряди поранили більшість із нас. Я вирішив евакуювати до курника біля ферми тих, кого можна було врятувати. Ми наклали турнікети та зайняли оборону в цьому курнику. Але ввечері два танки зруйнували і його. Так я опинився під завалами: поранений і контужений. Пам’ятаю, як наші хлопці витягли мене, перенесли на ферму, зробили укол і я відключився…
Тиждень у тилу ворога
Я прокинувся зранку 10 березня, вирішив іти в село. Побачивши біля церкви російських військових, я швиденько звернув у вуличку, постукав у вікно до місцевих. Господиня побоялася сховати мене: росіяни погрожували, що розстріляють або закидають гранатами тих, хто допомагатиме українцям. Але та жінка порадила мені сховатися в порожній хаті своїх батьків, що була за городами.
Скла на вікнах там уже не було, все повилітало від вибухів. Я перевалився у веранду. Знайшов там старі куртки, фуфайки, знесилений накинув то все на себе і ліг на підлогу.
Вулиця, на якій "Симба" провів майже тиждень в окупованій Лукашівці. ФОТО: Суспільне Чернігів
У тому будинку я прожив трохи більше як тиждень. Весь той жах сприймається як один суцільний день. Їжі не було. Аби хоч якось протриматися, я пив власну сечу…
Мої рани гнили, тіло боліло. Якоїсь миті від мене вже тхнуло мерцем. І я все частіше поглядав на мотузку, що висіла у веранді…
Та одного дня ці мої мовчазні страждання закінчилися: мене знайшли окупанти, які у пошуках наживи обходили нежилі будинки. Вони потягнули за куртки, якими я накрив себе, і побачили мене.
Перевальні бази
Мене повели в бік церкви. Там перемотали очі, завели в якийсь сарай. А потім повезли в інше село – Слободу, де я пробув три-чотири дні. Били там один раз, роздягнули – а на мені місця живого немає, то зупинилися.
Далі знов був переїзд на іншу базу росіян. Отам нікого не зупиняло те, що я весь побитий та поранений, у синцях та саднах, з переломами та страшними пораненнями. Російська спецура допитувалася, де стоїть наша артилерія і ППО. Що я міг їм сказати?
А за кілька днів на світанку нас, п’ятьох військових та цивільних бранців, посадили в машину і повезли в Брянськ. Там було наметове містечко для військовополонених. Нас "посортували": поранених до поранених, цілих до цілих. А наступного ранку "автозаком" повезли в СІЗО №1 міста Курськ.
Курський "концтабір"
У СІЗО нас зустріли "по-російськи": п’ять годин безперервних тортур. Били так, що я "губився", потім обливали водою і починали знову. Це все була справа рук та ніг конвоїрів. Вони нічого не запитували, їм нецікава була жодна інформація, – лише збочений кайф нищити нас, тоді безправних людей, фізично та морально.
Український військовослужбовець в полоні. ФОТО: з російського ЗМІ
Мене ставили під гільйотину, під холодний душ, а потім били електрошокерами. На моєму тілі зламали швабру… Я ніколи не думав, що людська плоть може винести такі тортури.
У Курську я пробув майже два місяці. У підвалі СІЗО для нас, українських бранців, виділили 12 камер. Спочатку я сидів у "кімнаті" під номером "5/2". Вона розрахована на 20 людей, але нас було 17. Зі мною були двоє зв’язківців з моєї 58-ї бригади, восьмеро строковиків з Нацгвардії, яких взяли в Гостомелі, двоє прикордонників, четверо цивільних і мобілізовані.
Десь через місяць мене перевели в іншу камеру під номером "5/9" на десятьох: нас було двоє військових, четверо мобілізованих і стільки ж цивільних.
Після "пекельної зустрічі" побої та тортури стали періодичними. Зранку заходив конвоїр, називав прізвища п’ятьох людей і вів у "кімнату сміху", як вони її називали. Там працівники СІЗО відпрацьовували свої прийоми. Така в них була "розвага".
Про "їжу" та "медицину"
Нас годували помиями. Я часто згадував свого собаку Пірата та свиню Борьку, що жили у мене вдома в селі. Вони харчувалися краще. Але я мусив їсти те, що було, аби вижити.
Курське СІЗО № 1. ФОТО: з сайту Медійна Ініціатива
Не краще було й з медициною. Нас, поранених, заводили в туалет охоронців, ставили на коліна. Приходив медик і, не промиваючи ран, зрізав старі ганчірки й накладав зверху нові. В мене були важкі травми. Осколкове поранення лівої ноги, на правій нозі палець відбило уламком, на правій руці перебита кістка на зап’ясті, її видно було. На правому стегні відтяло великий шмат м'яза. Також я мав багато дрібних осколкових поранень. То все отримав під час бою. А коли мене зі Слободи перевозили на іншу базу, бурят хотів ножем пробити мені колінні чашечки. Йому не дозволив старший у машині. Тоді бурят загнав мені ножа в ліву ногу, ближче до паху. На додачу до цього "решета" я ще й мав сильну контузію. Як я взагалі пересувався з усім цим? Зціпивши зуби й спираючись на цілішу праву ногу, фактично стрибав. Якщо не встигав десь, могли бити шокером чи гумовою палицею просто по ранах.
Від такого "лікування" на нозі в мене виступила мертва шкіра, пішла гангрена. Вилазили водяні мозолі: тицяєш на них пальцем, а звідти йде чорна кров з гноєм. Ці кати вже готувалися відрізати мені ногу. Але мені пощастило…
Додому
Це був звичайний, уже майже літній ранок у СІЗО. В камеру зайшов охоронець і назвав прізвища. Я подумав: зараз знову вестимуть в "кімнату сміху". Але цього дня нам пощастило: сказав, що ми готуємося на обмін.
Я не вірив своїм вухам. Після обіду нам наказали переодягнутися. Зеківський одяг ми залишили в СІЗО, натомість нам видали інше лахміття. Вивели до центрального проходу, там уже чекала воєнна поліція. В її супроводі нас повезли на аеродром, посадили в літак, замотали очі. Ми полетіли спочатку в Ростов-на-Дону. Там забрали ще кількох полонених і звідти вже попрямували в Крим. Далі нас посадили в "КАМАЗи" і повезли в бік Запоріжжя. Усього було три автівки, у кожній – до 50 людей, здебільшого то були цивільні. Десь на Запоріжжі нас і обміняли. Так закінчилася моя весна в полоні.
Максим Панченко з дружиною після звільнення з полону. ФОТО: Максим Панченко
Перше, що я зробив на рідній землі, – попросив телефон у медика, який нас зустрічав, і зателефонував дружині. Сказав, що живий і вже вдома. Вона знала про мій полон: ще в Курську в камері біля мене був строковик, якого везли на обмін. Я попросив його запам’ятати номер телефону моєї дружини та зателефонувати, як буде в Україні, повідомити, де я.
***
Я воюю з 2014 року, відтоді бачив немало обмінів. Тому всі ці місяці мене не залишала надія, що колись обміняють і мене. Але найбільше сил триматися додавала дружина та донька, які чекали на мене вдома.
У камері я бачив хлопця, який здався психологічно. Він був поранений, відмовився від їжі, перестав з нами спілкуватися – заб’ється в куток і сидить. Зрештою, він помер…
Я вже пройшов лікування, реабілітацію. Вирішив залишитися у війську: працюю в тилу. Пережите в полоні зі мною назавжди. Але я маю наснагу жити далі. Її дає моя родина. До речі, сім місяців тому нас стало більше: у мене народилася друга донька. Її поява – це ще одне свідчення того, що варто було витерпіти весь той жах, аби все ж повернутися до своїх.
Як повідомляв MYNIZHYN, 28 лютого 2022 року селом Левковичі, що на Чернігівщині, проїхала перша колона техніки військ рф. Розпочалася окупація, яка тривала трохи понад місяць. За цей період росіяни жорстоко вбивали місцевих мешканців, затримували та катували. Загибель людей наставала і від обстрілів та нестачі ліків. У селі пошкоджені та розграбовані будинки.