Юрій Василенко – чернігівець та боєць 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого. До повномасштабної війни хлопець займався творчістю: виступав з театром тіней. Відвідав понад 20 країн світу та займався фотографією. "На війну я хотів ще з 2014 року, та тоді не склалося. 24 лютого 2022 року я не вагаючись пішов добровольцем. Я не міг залишити могили рідних на своїй землі", – каже військовий. Після звільнення Чернігівщини його підрозділ служив на кордоні. Згодом їх відправили на Донбас. Саме там, як каже Юрій, "синдром недороблених речей" від нього відступив.
Юрій Василенко – чернігівець та боєць 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого. До повномасштабної війни хлопець займався творчістю: виступав з театром тіней. Відвідав понад 20 країн світу та займався фотографією. "На війну я хотів ще з 2014 року, та тоді не склалося. 24 лютого 2022 року я не вагаючись пішов добровольцем. Я не міг залишити могили рідних на своїй землі", – каже військовий. Після звільнення Чернігівщини його підрозділ служив на кордоні. Згодом їх відправили на Донбас. Саме там, як каже Юрій, "синдром недороблених речей" від нього відступив.
Як боєць зміг витягнути тіло загиблого побратима з сірої зони, про відчуття, коли уламок чужої кістки проколює ногу, про найстрашнішу позицію "4.2" та як під кінець ротації він потрапив під російський обстріл, отримав поранення та просидів у воронці понад годину під постійним вогнем – про це читайте у скороченому варіанті інтерв’ю Юрія Василенка Суспільному.
"Ми знаходимо в окопі ступні в черевиках. І розуміємо, що когось не вистачає"
— Який із штурмів Ви запам’ятали найбільше?
— Пам’ятаю, як почався обстріл нашої позиції. 21 вересня 2023 рік. "Команда! Увага, по вам летить гранатомет". Нас засипало землею. Протягом години ми не чули тиші більше ніж 30 секунд. Дуже сильно вдарило ударною хвилею по ногах мене. Потім стало тихо, це теж дуже напрягає, бо в такі моменти ти готується на гірше. Ми вилізли зі своїх нор (в окопах вириті траншеї, – пояснив Юрій), почали там лазити, шукати, дивитися наслідки обстрілу. Ми не знали хто де, бо після команди всі швидко поховалися. Багато речей втратили, позицію всю розбило. Коли ми заходили на позицію, то вона була вища голови. Ти коли йшов, то не переживав, що там щось прилетить.
Юрій Василенко. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
І тут ми лазимо після обстрілу, місцями глибина по коліно. Було відчуття, що мене перенесло в якийсь інший простір. Ми так ходимо, і чуємо, що десь зверху рація пищить. І побратим побачив, що там ще й тіло лежить. А потім ми знаходимо в окопі ступні в черевиках. І ми розуміємо, що це когось не вистачає. Тіло повністю засипало. Там стояли перебиті гранатомети, їх було небезпечно торкатися, бо вони могли вибухнути. Кожен воїн має повернутися додому. І я почав думати, як його забрати, бо тіло лежало в сторону ворога, і обстріл міг розпочатися в будь-який момент. Попросили інших, щоб вони тримали сектора. Трохи розчистили прохід, позбирали гранати, ноги в пакет поклали, і я виліз. Лежачи повз, щоб його забрати.
У нього тіло сильно було понівечене. Обличчя наче було ціле на вигляд, але кров'ю залите дуже. Я бачив, що у нього ремінь і почав тягнути, але він дуже великий чоловік був. У нього одна рука була ціла. Взявся за руку, так як побратались. Пальці сплелись. Теж таке відчуття неприємне і незвичне. Бо, на дотик це як людина, але ти розумієш, що вона мертва і це дуже страшно. Я розмовляв там з ним трохи. Не знаю навіщо. Сам себе заспокоював.
Я починаю тягнути, і розумію, що шкіра його злазить. Почав далі за пояс тягнути, ще знайшов там кущ. Взявся однією рукою за кущ, іншою за пояс. Так підтягував. Тіло з'їхало і обличчям прямо мені на берці в крові його. Мені одразу погано стало. Я не звик до такого просто. Він важкий був, і я покликав побратима на допомогу. Тіло вже лежало обличчям вниз і зверху рука була. І вона була зігнута в лікті так, важко це про людину, але це, як такий ричаг зручний, щоб тягнути. Я почав тягнути за цей лікоть і чую хруст. Я розумію, що я зламав йому руку. Вибачився, не знаю, навіщо. І вже ми розуміємо, що ми можемо вдвох тягнути, але щось заважає. Його бушлат заплутався рукавом з гілля. В рукавицях я розплутав гілля. І ми починаємо вже з другом вдвох його класти. Він штовхає трохи сильно. Я відчуваю такий укол в стегно. Бачу, що це обломок кістки з плеча руки упирається мені в стегно. Я думаю: ого, такого на медицині нас не вчили. Що робити, якщо мені прокололо тіло уламком чужої кістки?
Далі вже ми переклали його в пакет. Я все життя думав, що пакети для мертвих мають бути чорні, але чомусь принесли білі. Потім я взагалі пішов в інший кінець позиції. Просто сидів. Довго мовчав. Не хотілося ні з ким розмовляти. Це так важко морально було. Хоча, голову підіймаю: сонце, осінь. Думаю: така гарна пора, але в таких трагічних умовах.
— У розмові Ви говорили, що хотіли піти на війну ще у 2014 році. Що тоді завадило?
— Так, я одразу хотів піти служити. Я ходив на підготовчі курси. Я вже навіть казав друзям, що все вирішив. Але спочатку в тому підрозділі, куди я хотів, треба було багато документів. Треба було документ з військкомату. Я прийшов у військкомат, а мені кажуть, що не можуть віддати мене у підрозділ "«Батальйон Чернігів", куди я хотів, бо я не служив на строковій службі. З того час, ми весь час займалися вишкілами. Особливо, коли у 2021 на початку 2022 року всі казали, що буде повномасштабна війна. Ми проводили заняття. Крайнє, що ми встигли провести – це 23 лютого 2022 року в школі Седнева для старших класів.
Вишкіл у Седневі. 23 лютого 2022 рік. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
Ми показували медицину і розповідали, як ховатися і берегти себе під час обстрілів міста. Підходили деякі вчителі, казали: "Навіщо ви дітям таке розказуєте, лякаєте, ніякої війни не буде", але потім почалася повномасштабна війна…
"Тільки я сів біля погребу, дістав дрон, і одразу біля мене – прихід"
— Розкажіть про службу у чернігівському 105-му прикордонному загоні імені князя Володимира Великого? Які перед вами завдання ставили?
— Ми мобілізувались у прикордонники. Але під час повномасштабної війни всі виконують поставлені задачі в різних місцях. Задіяні всі сили, які є у державі. Саме нас відправили як розвідку на кордон. Кожного дня ми виїжджали в різні точки, знайомились з місцевими прикордонниками. Ми весь час там були і облітували, видивлялись позиції росіян. Перевіряли, чи не намагається ворог знов проникати на нашу територію. Так ми об'їздили весь Чернігівський та Сумський кордон. Там ми також потрапляли під обстріли. Це було у нас на кордоні. Село Грем'яч.
Село Грем'яч на кордоні Чернігівщини. ФОТО: скриншот Google Maps
Воно весь час зараз обстрілюється. Це було літо 2022 року. Ми приїхали, щоб політати, розвідати, і почули, що над нами літає російський дрон. І майже одразу почався обстріл. Ми знайшли погріб і в ньому чекали.
Їхній дрон прилетів, а у нас у розрахунку був хлопець з антидроновою рушницею і він його підчепив. Вона як працює? Коли ти направляєш рушницю на дрон, він просто втрачає керування. Але його починає нести вітром, бо не має GPS і він не розуміє, де він. Його просто несе. І за ним треба бігти якщо його починає нести, бо якщо він вийде із зони променю тієї антидронової рушниці, то він знову піймає сигнал і полетить.
Юрій Василенко з антидроновою рушницею. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
Побратими за ним побігли. А мені сказали, щоб я швидко підіймав свій дрон і шукав з повітря куди він впаде. Тільки я сів біля погребу, розкрив рюкзак, дістав дрон, і одразу біля мене, метрах, може в шести – прихід, міномет 80 калібру був. Я одразу впав, підскочив, поповз в цей погреб. Потім все-таки підняв дрон з погреба, впіймав у віконце сигнал, щоб він не втрачав зв'язок з пультом. І вже з повітря дивився, як вони (росіяни, – ред.) біжать. Обстріл закінчився. В той момент, здається, сім чи вісім мін впали. Ми пішли в іншу частину села, там теж у нас був такий підготовлений погреб. І тільки ми туди добігли, як ще більше 20 приходів було після того. Ми сиділи: свист, вибух. Ми швидко дуже побігли до машини. Наздогін нам дрон намагався скинути ще гранату. Вона впала в метрах семи може, і в семи попереду. Він не розрахував трошки повітря і не влучив. Це були емоції такі. Ми тоді їхали сміялися, жартували на адреналіні.
— Після служби на кордоні Вас відправили на Донбас. Розкажіть, де саме ви були та чим відрізнялася служба на Сході?
Всі підрозділи, які служать на кордоні по черзі їздять виконувати задачі на лінію фронту. Ми поїхали на Донбас, в район Мар’їнки. Це середина літа 2023 року. Дату я точно не пам'ятаю.
Deepstatemap Мар'їнка 1 липня 2023 рік. ФОТО: Скриншот deepstatemap
Відрізнялася служба від прикордоння – інтенсивністю війни і кількістю засобів, якими нас намагалось бити. Багато сіл майже повністю знищених. Хоча спочатку у нас були емоції, я не знаю, наче у дитини, яка потрапила в магазини іграшок, вночі, без догляду. Та сьогодні, я вже скажу, що до всього звикаєш. У нас було три направлення: одне лівіше Мар’їнки, інше майже прямо на Мар’їнку та правіше Мар’їнки. Там весь час на позиціях були хлопці, а ми були їхнім резервом. Якщо там відбувались якісь штурми, то ми мали заходити і допомагати, евакуювати поранених, відбивати штурми, утримувати позиції.
"Я лежав, майже годину, мене весь цей час намагались добити"
— Як Вас поранило? Розкажіть про той день.
— Поранило мене 10 жовтня 2023 року вже на іншому напрямі. Це було село Новомихайлівка. За ним були позиції, які ми тримали.
Deepstatemap Новомихайлівка. Донбас, 10 жовтня 2023 рік. ФОТО: Скриншот deepstatemap
Там не вистачало людей і нас в допомогу передали ЗСУ. Вони поділили нас по два на три позиції. Всі, хто був у селі, розказали, головне не потрапити на позицію "4.2". Її зараз вже немає, тому про це можна казати. І ввечері нас розподіляють. Мені кажуть, що я та ще один новий чоловік йдемо на цю позицію. Ми доїхали до точки висадки, швидко зістрибнули, забрали весь бойовий комплект, який треба нести, і з провідником їхнім пішли. Коли ми йшли, це побачив ворог. Почався обстріл. Вони (росіяни, – ред.), подумали, що ми йдемо штурмувати їх. Бо шість людей – це невелика штурмова група. І нас дуже довго з всього, чим можна було, обстрілювали.
Ми туди занесли всі ці бека (бойові комплекти, – ред.) сіли на них зверху, і ти розумієш, що на пороховій бочці. Бо сидиш на гранатометах, на гранатах і тебе весь час обстрілюють. Не так страшна артилерія, як те, що тебе в притул розстріляють. Ми сидимо і чуємо у хлопців з рації, що по полю хтось повзе в бік позиції. Так сидиш під обстрілами, чуєш, що хтось лізе, накручуєш себе, що просто зараз в тій норі розстріляють і все. Кола обстріли затихли, ми змогли швидко вийти. Нам треба було в іншу точку евакуації. Коли туди дійшли, то там передали, що є два поранених, їх треба замінити. Так, я і чоловік років 60-65 пішли на позиції. А там були всі, крім одного, заміновані входи. І виявилось, що мій напарник забув, де той вхід. Він називає голосно пароль від позиції щоб нас забрали, це чує ворог, і почався обстріл. В той момент я пам’ятаю оранжевий спалах і те, як мене відкинуло. Я одразу крикнув, що 300-й та заліз у воронку, поруч з позиціями. Напарник ще голосніше кричить пароль позиції. Нас знову накриває вогонь, його поранило у легені й він замовкає. Я відчував, що ноги болять сильно, нащупав на правому коліні кров. Наклав собі турнікет але не зміг закрутити на останній оборот. Вже тоді не було сил. Я так лежу і чую, що наді мною дрон висить. І розумію, що не наш. Думаю, зараз щось зкинуть і все… І скільки я лежав, майже годину, мене весь цей час намагались добити. Я лежу і весь час – свист. Поруч вибух і мене землею засипає. Іноді чутно, як там більші осколки розлітаються. І так майже годину. Я вже відчуваю, що починаю там замерзати. Вирубатися по-трохи.
До речі, чомусь, не було зовсім страшно. Просто думав про близьких. Думаю, що треба, мабуть, написати якесь прощальне повідомлення. Потім вирішив: нащо засмучувати рідних, раптом витягнуть мене. І назад телефон сховав. Десь через годину цей напарник знов почав кричати пароль позиції. І вже це почули нарешті наші. Забрали його і він розказав, що десь там ще я лежу. Кожен раз, коли був свист, побратими, які мене евакуйовували – падали і я падав обличчям об землю. Думав тоді, що це якийсь сон і зараз прокинуся – і все добре. Я відкрив очі, нічого не добре мені. Досі погано. Мене досі несуть. Ці кущі мені дряпають обличчя.
"Мені так холодно було, що я попросив обкласти мене по боках кошенятами"
— Як Вас доставили до лікарні? Та що діагностували медики?
— На нашій позиції мене оглянув бойовий медик. Крапельницю навіть на нулі поставив. І я лежу і згадую, що коли я в цей бліндаж заходив, тут кішка народила купу кошенят. А мені так холодно було, що я попросив обкласти мене по боках кошенятами. Евакуювали мене шість людей на ношах. Весь час дрони літали над нами. Але всі були втомлені настільки, що було все одно вже. Весь час зі мною розмовляли, щоб я не вирубився. І так донесли мене до БТР, закинули наверх. Це другий раз в житті, коли я їхав на БТР. Тільки тепер лежачи і мене тримали, щоб я не злетів.
Евакуація Юрія Василенка до лікарні. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
Швидка допомога довезла мене до стабілізаційного пункту, потім до лікарні у Курахово. В лікарні зі мною ще трапилася кумедна історія. Коли я прийшов в себе, то бачив, що в палату після операції заносять поруч речі бійців. А моїх берців немає, а я їх тільки купив. Думав: ну як так, нові берці, точно хтось собі забрав. Попросив чоловіка, що поруч лежав, пошукати там, де зрізають одяг. Він сказав: немає. На той момент я ще не бачив свої ступні. Я не знав, що у мене там ступня, як троянда розкрита. Потім мені вже пояснили, що їх повністю розірвало.
— Скільки уламків у вашому тілі?
— Вже п’ять місяців, як я поранений та вже трохи ходжу на милицях. Всього нарахували 81 уламків у моєму тілі. Більшість з них і досі ще у мені. Майже всі маленькі такі, як крупинки гречки. Найбільше, що з мене дістали – це десь півтора сантиметри на півтора сантиметри зі стопи.
Пластина в ногах після поранення. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
— Кому першому розповіли про поранення?
— Подруга моєї дружини служить теж медиком в нашому підрозділі і вона одразу вирішила сказати моїй дружині. Хоча я їй писав, що в мене все добре. Я думав подзвонити вже потім, коли буду нормально виглядати. Багато друзів дізналися через Інстаграм. Відкрили збір та збирали на нову амуніцію.
Юрій Василенко в лікарні. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
Коли лежав в лікарні, з ким не розмовляв з друзів телефоном, розповідав історію з берцями. 31 жовтня, на мій день народження, мої друзі, побратими, приїхали мене привітати й подарували мені майже такі самі, тільки ще крутіші берці. Всього було десь сім операцій. Більше, наче не планується. Далі – реабілітація.
"Яке в мене було життя…"
— Розкажіть про своє життя до повномасштабної війни. Ви займались різного роду творчістю: фотографією, виступали у театрі тіней. Яке це було життя?
— Ще зі шкільного віку я почав займатися танцями. Потім був тренером в колективі "Альянс", а потім пройшов кастинг у театр тіней. Так, я вже майже десять років в театрі тіней.
З театром ми багато подорожували по світу. Були з виступами у понад двадцяти країнах світу. Найбільше – здивував Китай. Бо в інших країнах ти просто в іншій країні, а в Китаї – ти як на іншій планеті. Там інший клімат, інша їжа. Люди зовсім по-іншому поводяться. Тому вона так відрізняється на контрасті. Ще в арабських країнах були. Більше ніж в ста містах Німеччини виступали. У цей період у мене з'явилася дружина. Це зробило мене ще більш щасливим.
Колектив театру тіней на гастролях. ФОТО: з особистого архіву Юрія Василенка
Це таке життя було, як на курорті. Ти приїжджаєш, живеш в готелі, тобі не треба прибирати, не треба готувати, тебе сюди вітають, тобі всюди раді. Це гарний період життя.
Під час коронавірусу за кордон виїжджати ми не могли, бо всі країни закрилися. Я почав фотографувати. Я не з тих, хто дуже багато в цьому встиг зробити. Останній раз я фотографував два роки тому, коли було влучання авіабомби у житловий будинок на Чорновола. Тоді по місту я багато фотографував.
Влучання російської авіабомби у будинок на вулиці Чорновола.Чернігів. 3 березня 2022 рік. ФОТО: Юрій Василенко
Зараз я ще не можу фотографувати. Бо з фотоапаратом весь час присідав, крутився. А тепер на милицях і присісти не можу. Я нещодавно забув, що не можу присісти, і бігла собака, а я дуже тварин люблю. Я хотів її погладити, я так милиці в сторону, присідаю, а в мене коліно хруснуло. Я впав і сиджу. Та й кожного ранку ще я забуваю, що ходити просто так не можу.
— Які у Вас надалі плани?
— Мені подобалось моє життя. Навіть, пам’ятаю момент, коли в Чернігові вже під кінець блокади міста, був обстріл. Я лежу в підвалі, дістав телефон і просто передивлявся старі фотографії з поїздок, з дружиною. І думаю, яке в мене було класне життя до цього… Але, в принципі, зараз я не можу сказати, що воно погане. Я знайшов справжніх друзів, багато тих, кого вважав друзями, у нас виявились різні шляхи в житті. Дружина поруч. Мене підтримують багато людей. Єдине, що я хочу – швидше повернутися в стрій і повернутися до друзів. Адже війна не закінчилася. А в мене є якісь навики, вміння. Тому, я вважаю, що там буду більш корисним, ніж сидячи вдома.
Юрій Василенко. ФОТО: Суспільне Чернігів
Джерело: Суспільне Чернігів
Фото: Суспільне Чернігів
Як повідомляв MYNIZHYN, заступник командира військової частини, головний інженер 250-го Центру інженерної підтримки підполковник Сергій Бурковський торік у березні отримав звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка». У лютому 2022 року він керував підготовкою до знищення трьох мостів у районі Чорнобильської зони. Потім у складі розвідувально-диверсійних груп зупиняв ворожі колони, знищував і захоплював техніку окупантів. "Увечері 24 лютого ми прибули в Ніжин. Тоді в місті не було інших бойових підрозділів. Та й ми були не зовсім бойовим: з озброєння мали лише автомати, РПГ і гранати", — розповідає Сергій...