Зустріч, що вселяє у душу Надію

Очікування і знову очікування. Десята година, пів одинадцятої, одинадцять. Світлана Борисюк, яка організовувала приїзд Віри Савченко, оголошує, що треба почекати ще хвилин 15 — дівчина вже під'їжджає...

А тим часом зал Будинку Культури заповнений лише на половину. Воно мабуть і не дивно, адже це не черговий плановий концерт і не розважальний виступ та  й інформація про приїзд сестри ув'язненої в Росії Надії Савченко з'явилися лише напередодні.
 

Жодного хвилювання не має, хоча й має приїхати відома на всю Україну Віра Савченко. Але в думках запитуєш себе — якою буде ця зустріч? Презентація книги “Сильне ім'я Надія”, адже саме з цією метою приїжджає Віра, зазвичай перетворюється в розмову навколо видання з використанням маркетингових приманок для покупців і такі ж звичайні для презентацій фрази: “Не буду всього розповідати — купуйте, прочитаєте”. А як буде цього разу? Принаймні книгу купувати в цей час точно не має бажання — є інтернет і за потреби можна завантажити.

“Ми граємо п'єсу. Суд — це декорація” - Віра Савченко

 

І ось, нарешті з'являється Віра, з нею хлопці з пакунками книг і ноутбуком. Невисока худорлява дівчина, на обличчі читається втома, поряд з якою — приємна посмішка. Вона відразу піднімається на сцену. Поряд з нею — друг і помічник Надії Савченко Олег Мезенцев. Віра відразу починає з розповіді про сестру: про її до армійські роки, військову службу, Ірак, участь у подіях Майдану і в АТО. А далі короткий фільм, який розповідає про те як Надія потрапила в полон і про те, як загинули російські журналісти, у вбивстві яких її звинувачують. З нього зрозуміло, що на момент їх загибелі дівчина вже години дві як перебувала в руках ДНРівців. А отже звинувачення — повна фікція, картинка для телебачення. “Ми граємо п'єсу. Суд — це декорація” - цими словами Віра підсумовує події, що відбуваються навколо її сестри. І, що найважливіше, і українська сторона, і Путін, як він про це говорив під час свого інтерв'ю, готові до обміну Надії на полонених ГРУшників.

 

 

Свою розповідь Віра продовжила історією з Іраку, коли там служила її сестра. Про те, що американці та англійці насправді контролювали нафтовидобувні промислові райони, а полякам, українцям залишали відсталі аграрні. Розповіла про американську допомогу на відбудову шкіл та інфраструктури і те як її переполовинювали українське командування і місцеві шейхи. Але навіть те, що залишалося — теж знищувалося внаслідок терористичних атак. І все через відсутність порозуміння між тими ж шейхами, які тримали і тримають до цього часу фактичну владу в країні, і офіційною адміністрацією.
 

“Треба боротися за те, що якою б не була влада — закон над нею”. Ці слова Віри про Ірак якнайкраще ілюструють ситуацію і в сучасній Україні.

 

Відкрита чесна розмова, атмосфера співчуття і співучасті у справі вразили. Не купити книгу після цього було б не чесно по відношенню як до себе, так і до Віри та її сестри. Під кінець презентації майже всі, хто був у залі вирушили до сцени. Чотири чи п'ять пакунків книг не вистачило для всіх бажаючих їх придбати. А ще ж була можливість отримати підпис, чим багато хто скористався. Автограф-сесія тривала, мабуть не менше ніж сама презентація книги.

Найважливішим у цій зустрічі була все таки не книга, а спілкування. Спілкування з людиною, яка своїми силами примушує світ зрушити з місця, з людиною, яка нарівні з сестрою стала символом сучасної України. Такі зустрічі додають сил і вселяють у душі НАДІЮ!

 

Олександр Малаш