Три роки полону, тортур і виживання — 22-річний Валентин Маринич із Ніжина повернувся з російського полону живим. Він пережив Маріуполь, жахіття Оленівки, побиття, голод і втрату батька. Попри все, він не зламався і зараз проходить реабілітацію. Історія сили, болю й надії одного з тисяч українських воїнів, які тримаються за життя попри пекло.
Три роки полону, тортур і виживання — 22-річний Валентин Маринич із Ніжина повернувся з російського полону живим. Він пережив Маріуполь, жахіття Оленівки, побиття, голод і втрату батька. Попри все, він не зламався і зараз проходить реабілітацію. Історія сили, болю й надії одного з тисяч українських воїнів, які тримаються за життя попри пекло.
Про це розповідає Ветеранський простір "Незламні" на сторінці Facebook.
Валентин народився в Знам’янці, Кіровоградської області. Дитинство та юнацькі роки були важкими, але це не зламало його, а загартувало дух і навчило виживати у складних ситуаціях сподіваючись лише на власні сили. З 6 років виховувався у бабусі, бо батьки зловживали алкоголем і жити з ними було нестерпно. Закінчив Знам'янську загальноосвітню спеціальну школу інтернат І-ІІІ ступенів, жив у хрещеного, знайомих. Потім переїхав до Ніжина, де на той час проживала мати, дуже сподівався що вона за цей час «взялась за розум», але марно.
Вступив до Ніжинського професійного аграрного ліцею Чернігівської області, де навчався з 2018 по 2021 роки. По закінченню отримав професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів, електрогазозварника, водія категорії С.
За час навчання знайшов багато друзів та однодумців, заслужив повагу викладачів. Ось як про нього говорить його класна керівниця Наталія Калініченко: «За час навчання хлопець відрізнявся неймовірною працьовитістю, завзятістю і впертістю. Завжди був свідомий, з глибоким поглядом і стійкістю у власних переконаннях. Попри нелегке життя - гарно навчався і отримував стипендію, ніколи не опускав руки і завжди був готовий прийти на допомогу».
Після навчання намагався працювати у різних сферах в місті Києві, але мрія стати військовим не залишала, тому вирішив підписати контракт із ЗСУ. Було кілька невдалих спроб, але його це не зупинило. Підписавши контракт із 36-ю бригадою морської піхоти пройшов трьох місячний курс молодого бійця і повернувся в бригаду.
Далі – пряма мова Валентина:
«Все було добре, служба йшла тихо і спокійно, доки не почалось повномасштабне вторгнення. Ми забули що таке сон, гарячий душ, чистий одяг, та вільний час. Спочатку зміна однієї локації, бойові чергування, потім знову зміна локації, знову бойові чергування, с кожним днем кільце навколо Маріуполя звужувалося, боєприпаси закінчувалися, тільки й чутно було, що підмога вже виїхала, а хлопці гинуть, багато поранених. Місто знищують, кожної години обстріли, гине багато мирних жителів, які не встигли евакуюватись. Одного разу став свідком, коли колона цивільних їхала на евакуацію, а по них рашисти відкрили вогонь. З п'яти автівок повернулося чотири назад, одна залишилась там, скоріш за все ніхто не вижив. Коли зв'язувався з рідними, то говорив, що все добре, їжі та води вистачає, хоч це було зовсім не так. 10.04.2025 спроба прорвати відстань 120 км. Перша спроба накрилась провалом. Наступної ночі спроба номер два. Знову нічого не вдалося, тільки втратили особовий склад.
12 квітня я потрапив до полону. Спочатку тримали в Донецькій області у ангарах в Сартані, три дні виснажені, голодні, в холоді та вологості, спали хто на стелажах, хто на бетоні. Потім перевезли в Оленівку. Там нам влаштували «прийом» — били без жалю. Виходиш з автобуса — спершу удар в грудну клітину, потім запитання хто ти, посада, звання, ще удар, і кажуть бігти. Темно, нічого не видно, куди бігти не розумієш, попереду тільки чути крики від болю і мати рашистів, вишикуваних в коридор, через який ти маєш бігти. Ти біжиш, тебе збивають з ніг і починають бити арматурою, палками, кастетами, цеглою, кулаками, ногами, пасками. Проповзаєш до кінця коридору, тебе обшукують і під час обшуку теж б'ють. Потім заганяють в барак, де роздягають, оглядають, б'ють за татуювання. Двох чи трьох хлопців забили на смерть. Спали по черзі, тому що на всіх не вистачало місця. Протримали мене там до 20 квітня, потім по етапу вивезли в Луганську область ИК 36. Спочатку взагалі не чіпали, а потім почались «качелі». Щоб ми не розслаблялись. 21 місяць сидів на бараці, потім почав працювати, щоб змінити картинку і не зійти з розуму.
За чотири дні до обміну дізнався, що він буде, ну а за три — що я є в цьому списку. І ці три дні для мене були найскладнішими. Думки тільки про те, щоб не зірвалось, щоб рашисти не передумали. І ось мене вже везуть на обмін. І ти розумієш, що 36 місяців пекла ось-ось закінчаться.
Коли були вже на кордоні й до нас зайшли в автобус наші хлопці — моєї радості не було меж! Рідна мова, відповісти рідною мовою — це було для мене найголовніше в моєму житті. Потім після всіх процедур нас обміняли. Їдемо додому! Виходять люди, яких ти в перше бачиш, але вони радіють твоєму поверненню, наче ти їх рідна людина. Весь час, що ми їхали, нас зустрічали зі стягами України. Нам махали, плакали. Самому хотілося плакати, тримався з усіх сил. Лікарня, поверхневий огляд лікаря, гарячий душ, новий одяг, телефон, перший дзвінок за три роки сестрі, звістка про смерть батька та споживацькі вчинки рідних. Радість, розпач, сльози… А ось зараз реабілітація, допомога психолога, зустріч з друзями та рідними, купа емоцій. Дуже вдячний всім, хто вірив в мене! Я виконав свою найголовнішу задачу — повернувся живим, мене не зламали».
Зараз Валентин перебуває в реабілітаційному центрі, відновлює здоров’я, звикає до цивільного життя, але куди повертатись – не знає. Із рідних – лише сестра. Власного житла не має. Роботи – не має. Проте ми впевнені, що герой, який вижив у пеклі й не спасував перед ворогом, не спасує і перед життєвими труднощами. Проте стороння допомога не буде для нього зайвою.
Якщо у вас є пропозиції з приводу житла та роботи для Валентина – телефонуйте 093-474-24-23. Час збирати каміння і сплачувати борги, адже ми всі так заборгували перед нашими захисниками!
Як повідомляв MYNIZHYN, під час обміну полоненими між Україною та Росією 6 травня додому повернувся ніжинський військовослужбовець Олександр Скалацький.