Василь Буряк – уродженець села Снов’янка. Свій шлях у силових структурах він розпочав у 2003 році, коли прийшов працювати до поліції. Досвід і розуміння реалій війни прийшли вже з 2014 року, коли Василь брав участь у бойових діях на сході країни у складі спецпідрозділу «Сокіл». Сьогодні його історія — приклад стійкості та готовності захищати свою землю.
Василь Буряк – уродженець села Снов’янка. Свій шлях у силових структурах він розпочав у 2003 році, коли прийшов працювати до поліції. Досвід і розуміння реалій війни прийшли вже з 2014 року, коли Василь брав участь у бойових діях на сході країни у складі спецпідрозділу «Сокіл». Сьогодні його історія — приклад стійкості та готовності захищати свою землю.
«Виконували різні задачі в Донецькій області, там наш підрозділ базувався. А саме: охорона громадського порядку, боротьба із злочинністю, затримання злочинців, яких виявляли співробітники, надавали підтримку Збройним Силам, супроводжували конвої, охороняли військовослужбовців Звісно, це нове щось було, до цього бойового досвіду саме в таких масштабах не було», — Василь Буряк – ветеран.
Під час участі в АТО Василь зазнав своїх перших поранень, які залишили помітний слід у його житті.
«Контузія була під час АТО, і розлетівся меніск у колінному суглобі, я до ротації був на знеболювальних, на бинтах. Дочекався ротації, приїхав – одразу зробили операцію, а через місяць я вже знову повернувся на схід», — Василь Буряк – ветеран.
У 2016 році Василь був звільнений із поліції за станом здоров’я. Після цього він працював тілоохоронцем у Києві, але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, без вагань зібрав речі та рушив до Чернігова. Перед від’їздом зателефонував дружині й попросив вивезти сина до села, щоб його убезпечити.
«Вивезла сина і чекала на мене, дочекалася. На жаль, її вже до сина вивезти не зміг, бо підірвали міст у Снов’янці, щоб уповільнити просування. Дружину вивіз до друзів у Горбове, тут воно також поруч знаходиться, все було чутно. Дружину трошки обманув, сказав, що у нас вдома кіт залишився, поїду подивлюсь, як він. Потім уже дружина зізналася, що тоді вона розуміла, що вже не повернуся», — Василь Буряк – ветеран.
Повернувшись до Чернігова, Василь одразу долучився до спецпідрозділу поліції «КОРД», адже розумів, що його досвід і підготовка можуть знадобитися.
«Основні завдання спершу виконували в самому місті, наскільки було можливо, на прилеглих територіях, супроводжували конвої, завозили та вивозили людей, завозили гуманітарку. Була інформація, що в районі лижної бази зайшла ДРГ, там нас накрили мінометним вогнем, на щастя, всі живі та здорові залишилися. Найбільше запам’яталося саме місто. Було дуже мало людей, якщо брати саме місто, для мене воно завжди рідне, яскраве, живе, а тут воно таке сіре. Якщо брати історичні моменти оборони міста Чернігів у різні етапи історії, це так не усвідомлювалося, а вже після цієї навали і якраз після оборони міста наш Чернігів став містом-героєм, я пишаюся цим моментом», — Василь Буряк – ветеран.
Після того як окупантів вибили з Чернігівщини, роботи, згадує Василь, було безліч: зачищали звільнені села, супроводжували фахівців, які займалися розмінуванням. Утім, сам Василь хотів і надалі виганяти ворога з українських територій. Проте в поліції нині не можуть служити люди з інвалідністю чи певними обмеженнями, тож він ухвалив рішення продовжити боротьбу вже у лавах Збройних Сил України.
«Запропонували теж товариші. Створювався підрозділ у контррозвідці, спецпідрозділ, невелика група, з 12 осіб. Запропонували туди, і я пішов уже в ЗСУ. На той час ще виконували завдання в області, виявляли агентурні зв’язки, разом зі співробітниками ми як силова підтримка – на затримання, на пошук, на виявлення ДРГ. Їздили вздовж кордону, в новостворених підрозділах проводили навчання для особового складу. На той час було багато випадків, що люди підходили з проханнями, щоб хоч показали, як користуватися зброєю, бо для них це вперше», — Василь Буряк – ветеран.
У 2023 році Василь перейшов до іншої частини. Тоді формувався відділ спеціальних операцій, і йому запропонували посаду командира гармати.
«Досвіду на той час не було, але було бажання вчитись чогось нового. Підлеглі в мене були і старші за мене, це не діти вже, ми злагоджено працювали. Я, наприклад, розумів, що фізично був сильніший за них, тобто роботу з розстановки та складання гармати я брав на себе, ще був один хлопець мого віку, теж кремезний чоловік. Розподіляли між собою обов’язки. Хоч я і був командиром, але в нас не було такого, що якщо я командир гармати, то стоятиму десь збоку і лише доповіді робитиму. Ні, ми всі гуртом злагоджено, у нас швидко все виходило. Виконували бойові завдання в нас на кордоні, а саме в районі Семенівки, від білоруського кордону до Новгорода-Сіверського, це була наша зона відповідальності. Тут у нас була швидкість, маневреність, як кажуть, партизанська війна. Виявляли цілі, я як командир гармати виїжджав на день раніше, вибирав найзручнішу точку, одну-дві, потім уночі вже заїжджали на місце, чекали «очі», які корегували, відпрацьовували. Вся наша робота повинна була вкластися у 15 хвилин, це ми вже мали бути в русі. Коли нас перекинули на схід, нам дуже знадобилися ті навички та вміння, що ми отримали в нашій області», — Василь Буряк – ветеран.
Під час повномасштабного вторгнення, вже виконуючи бойові завдання на сході, Василь у 2024 році отримав своє друге поранення. Каже, що це стало черговим випробуванням, але не зламало його рішучості продовжувати боротьбу.
«У базовому таборі готувалися до виїзду на роботу, відпрацювали по нас, як потім нам уже сказали, ФАБами, я отримав контузію. На деякий час втратив свідомість, але потім зібрався, ще допомагав хлопцям пораненим вийти з приміщення, воно було усе як у тумані, потім самого доставили до лікарні, відлежався п’ять днів – і знову в бій, як кажуть», — Василь Буряк – ветеран.
Із посади командира гармати Василя перевели на головного сержанта підрозділу. У цій ролі він відповідав за весь особовий склад — і сержантський, і рядовий, контролював бойову підготовку та навчання.
«На сьогодні, буквально пару днів тому, я вже звільнився з лав ЗСУ, але це ще не кінець, можливо, буде ще якийсь підрозділ. Якщо чесно, я вже не уявляю себе в цивільному житті», — Василь Буряк – ветеран.
Важливу роль у житті Василя завжди відігравав спорт. Із дитинства йому подобалися різноманітні фізичні навантаження — від футболу до тренувань на вуличних турніках. Під час служби в поліції підтримувати себе у формі було особливо важливо, тож спорт залишався невід’ємною частиною його життя.
«Спорт, на мою думку, найкраща реабілітація – і фізична, і ментальна, і духовна. У всіх аспектах це номер один. Це вже життєва філософія, я вже інакше не можу. Навіть на бойових, звісно, не на нулі, а десь на відтяжці, на базі відпочинку, ми одразу собі облаштовували такий спортивний майданчик із підручних матеріалів: турнік, бруси, хтось гантельку притягне. Так і займалися», — Василь Буряк – ветеран.
Сьогодні Василь є учасником команди «Північний форпост», де продовжує активно займатися спортом, підтримувати фізичну форму та брати участь у тренуваннях і змаганнях.
«Тренувався якось у залі, познайомився там із Сергієм Довбишем, це гуру ветеранської двіжухи, як Влад каже. Він мені запропонував доєднатися, познайомився з хлопцями – з Владом, Євгеном Смагою, Павлом Осадчим. У нас уже свій кістяк, наша група, разом тепер тренуємося. Звісно, ще наша тренерка, куди ж без неї? Вона нас тримає у тонусі, щоб ми не розслаблялися, хочеш чи не хочеш, а мусиш», — Василь Буряк – ветеран.
У вересні цього року Василь вдруге потрапив до Національної збірної України та представляв нашу країну в Мадриді на міжнародних змаганнях серед ветеранів, де здобув призові місця.
«Цього року в мене 4 золота і 1 срібло. Із ветеранами інших країн було дуже цікаво спілкуватися, а самі нагороди – так, це приємно, але не є головною метою. Перш за все приємно, що українці – сильна нація, хай увесь світ про це знає. Тут сила духу відіграє велику роль. Те, що люди з тяжкими пораненнями не здаються, вони йдуть уперед, досягають мети та гідно показують такі результати, що навіть здорові можуть позаздрити», — Василь Буряк – ветеран.
Журналіст: Іра Пономаренко
Оператор: Сергій Бутько
Раніше ми писали: «Медпрацівник — це людина, яка у критичні моменти стає опорою для пацієнта»: розмова з переможницею гри «Найрозумніша медсестра»