Як бригадир колгоспниць у поле вигонив

Про що писали й що замовчували районні газети краю повоєнної пори 

Перервана війною діяльність районних газет на Чернігівщині була відновлена наприкінці 1943-го. Відтоді маємо змогу пізнавати життя району таким, яким воно було. 

«У вересні 1943 року Червона Армія очистила наш район від німецько-фашистських загарбників. Звільнені від німецького рабства, трудящі Лосинівщини енергійно взялися за відбудову соціалістичного землеробства і громадського тваринництва». 

Так писав невідомий автор у редакційній передовій «Відновити довоєнну славу Лосинівського району», що вийшла в районній газеті «Ударний Труд» (Лосинівка) 11 грудня 1944 року. 

 

Нагадуючи читачам про те, що до війни Лосинівський район був передовим у області, газета вустами партійних чиновників знову починає виконувати роль колективного організатора соціалістичного будівництва на селі. Із газетних шпальт реанімовуються старі-забуті заклики: забезпечити ситу і теплу зимівлю худоби, якісно відремонтувати поламані трактори, в стислі терміни провести обмолот, закінчити вивозку з полів цукрового буряка. 

 

Однак слово і діло, як і до війни, знову починають розходитися. Все ряснішими й дошкульнішими стають чергові «розноси». Ось один типовий: «В деяких колгоспах на тваринницьких фермах – повна безгосподарність, халатність і безвідповідальність. Так, у колгоспі ім. Шевченка с. Даніно зібрано на ферму 107 штук телят. Вони загнані в одну обдерту конюшню…» 

 

Нещадно викриваючи такі факти, партійні апаратники з допомогою друкованого слова все більше розкручують пропагандистську машину. 15 грудня в районному колбуді влада збирає з усіх сіл передовиків полів і ферм на районну нараду. Головна теза наради: «У 1944 році район ще не відновив своєї довоєнної слави, тому ми, передовики району, звертаємося до вас, земляки, і закликаємо: розгорнути соціалістичне змагання; всі сили на відродження колгоспного господарства! Викликаємо на змагання Малодівицький район!» 

«Хай живе перемога колгоспного ладу в СРСР! Хай живе наш вождь і учитель Верховний Головнокомандуючий Маршал Перемоги товариш Сталін!».
 

Уже в наступних числах газета наводить низку прикладів на підтвердження тези про те, що колгоспники району «гаряче схвалили це звернення». 
 

Приклади ці справді не можуть не вражати. Наведу деякі:
"Тракторист Лосинівської МТС тов. Кулик виробив на тракторі ХТЗ дві річні норми по плану 700 га – фактично 1400 га. "

 

"Колгоспник колгоспу «Серп і Молот» (Макіївка) Іван Цокур, 83 роки, відзначився на косовиці зернових (косив щодня 0,75 на при нормі 0,5 га)."
 

"Колгоспниця колгоспу ім. Ворошилова (Даніно) Подолянко Векла при нормі 0,35 збирала урожай зернових на площі 0,76-0,82 га, а за весь період жнив викосила до 20 га. "
 

"Свинарка колгоспу ім. Шевченка (Макіївка) Пріська Верозуб одержала за один опорос по 15 ділових поросят від кожної свиноматки. "

 

Приклади воістину трудового героїзму показували в ту тяжку пору, нарівні із здоровішими членами колгоспів, також старі й малі. Не може не підкупляти ось ця картинка із стареньким дідусем, що вимальовується із замітки «Дідусь служить прикладом» ("Ударний Труд", 8 серпня 1945 р.): «75 років від роду має Філімон Михайлович Подолянко із села Даніно. Ще в час весняної сівби він вийшов на колгоспне поле з власною коровою. А під час збирання врожаю одним із перших став з косою. Щодень накошує 0,5-0,6 га». 

 

А ось про підлітка: «В колгоспі ім. Петровського (с. Даніно) конюхом працює нарівні з дорослими 14-літній підліток Гавриш Іван. Він дбайливо доглядає своїх коней. Його коні найкращі в колгоспі ("Ударний Труд", 3 лютого 1945 р.) 

 

 

Втім, і після війни радянські місцеві газети не змінили своєї попередньої політичної риторики. Вони продовжували живописати на численних шпальтах виявлені недоліки в господарствах та закликати рядових колгоспників на нові трудові звершення. 

 

Найгірше, що з тих шпальт сільські читачі так і не дізнавалися гіркої правди життя. Таку правду, як і до війни, влада всіляко приховувала. Газети жодними словом не обмовилися, скажімо, про новий голод, який тугим зашморгом знову почав давити повоєнне українське село. Не йшлося в публікаціях і про нову епідемію тифу на лівобережжі України, з якою влада не здатна була нічого вдіяти. Зате здатна була змобілізувати всемогутні контролюючі органи, щоб не допустити «витоку інформації» в цьому питанні. Повсюдно, зокрема, перевірялися листи, які йшли із сільської місцевості до військових частин, де служили сільські призовники. Навряд, чи знали про це селяни. 

 

Про тиф, який «негласно» косив селян у чернігівських селах в січні-лютому 1947 року, дізнаємося із таємного спецзведення начальника управління МДБ О. Федорова Чернігівському обкому КП(б)України від 18 лютого 1947 року. У цьому документі, до якого лиш недавно отримано доступ, ішлося про те, що під час контролю поштової кореспонденції від населення Чернігівської області в Радянську Армію за період від 13 січня по 13 лютого 1947 року військовою цензурою тодішнього Міністерства держбезпеки по Київській області із процензурованих 119366 листів було виявлено 65 листів із повідомленнями про лютування тифу в окремих селах і районах області. 
 

Перелік кількох десятків витягів із цих листів починався з відправника Нишпора Ф. І. із села Даніно Лосинівського району від 2 лютого 1947 р. до отримувача Нишпора П. І, що служив у військові частині так званої польової пошти - П/п №21359. Ось фраза, яку цитує з цього листа воєнна цензура: «В с. Данино свирепствует тиф, многие люди болеют, есть смертельные случаи…». 

 

Данина не була одиноким селом, із якого виходила недозволена владою інформація про епідемію тифу. Про цю біду також повідомляли своїм дітям в армію батьки Ювченко В. з Борзни, Короїд Д. із Лихачева Носівського району, Янко Г. із Заньок та Корж Є. із Вертіївки Ніжинського, Пінська Н. із Скрипчина Козелецького, Шувайло П. з Галиці Лосинівського, Ворон І. з Ахнівки Сосницького районів. 

 

Таким чином, армія високооплачуваних контролерів громадської думки, в тім числі й за цензурою особистого листування, після війни не зменшувалася. Її призначення, як і в зловісних 30-х роках, було незмінне: збирати в середовищі трудящих мас будь-які свідчення про невдоволення владою та формувати з тих мас списки неблагонадійних, з якими, за командою зверху, можна буде швидко розправитися. 

 

 

І ще один сюжет про «щасливе колгоспне життя» післявоєнної пори. Про нього довідався від однієї порядної данинки Катерини Іванівни Процько (до заміжжя Свирид), 1948 року народження. Йдеться про епізод з 10-го дня її життя. 

 

Півтора тижні – саме стільки «післяродових декретних» дозволяла влада тодішнім колгоспницям. Незалежно від того, було на кого в родині залишити десятиденне немовля чи ні, породілля мусила йти з раннього ранку на цілоденний обробіток колгоспного поля. 
 

Ну чом не панщина? Ну хіба не кріпосна система, яка так переконливо описана, скажімо в хрестоматійному зі шкільної програми товарі Нечуя-Левицького «Микола Джеря»? Тільки ненависних панських погоничів, яких презирливо називали в народі осавулами, тут заміняли колгоспні бригадири. 

 

Ось саме такий радянський осавул увірвався удосвіта до хати Свиридів і з криком «Запізнюєшся!!!» та брудними матюками напався при малих і старих на матір Катерини Іванівни Свирид Ольги Петрівни. Перелякана 25-річна молодиця стиха щось мовила прибульцю про маленьку дитину, недовитоплену піч та обіцяла швидко догнати ланку, як тільки закипить кашка дитині. 

 

- Я тобі покажу кашку! - зі злістю вигукнув бригадир і, схопивши відро з водою, що стояло на ослоні, жбурнув його прямо в піч. Пару горщиків із недовареною дитячою їжею, що вже «доходили» біля ледь жевріючого вогню, розтрощилися на очах. 

- Тією десятиденною дитиною була я, – каже з жалем у голосі пані Катерина. - Звичайно, що лиш із розповіді матері знаю про ту картинку. Але перед очима вона оживає в мене часто… 

 

І навіть за таких умов знесилені й згорьовані від похоронок, недоїдання, фізичного і нервового виснаження селяни справді працювали, не покладаючи рук. І чинили так не тому, що їх закликала до цього партія чи районне начальство, а тому, що так веліла совість простої і ще віруючої людини. Бо хотілося кращого життя своїм дітям. Бо ще жила віра, що завтра життя буде кращим.