Розважалися як могли, або "застійне" дозвілля ніжинських студентів

 

На фоні сьогоднішнього дозвіллєвого розмаїття і буму розваг, аналогія в цьому руслі здається на перший погляд безглуздою. Але разом з тим, звернення до нещодавнього минулого, що до сих пір про себе активно нагадує, вкотре демонструє, що силі студентської гарячої вдачі не здатен протистояти навіть тоталітарний режим на зразок радянського. Коли ти  студент, все одно, яка політика за вікном. Молодість ніхто не відміняв. 

 

Дозвілля студента радянської епохи може здатися сірим і таким же безликим, як і вся тодішня система. Насправді ж, як і кожне молоде покоління, радянська молодь мала свою особливу манеру відпочинку, зі своїми плюсами та мінусами. Студентство ніжинського державного інституту імені М. Гоголя, 60-80-х рр., часу коли радянське молодіжне дозвілля зазнало найяскравішого розвитку, вкотре цю істину доводить. 

Звісно, цікавим завжди є те що виходить за рамки і порушує правила. Неофіційне, або неформальне дозвілля у радянському студентському середовищі безперечно існувало і майже не поступалося за формотвореннями сучасному. Але паралельно мав місце і такий феномен, як дозвілля формальне, офіційне, пропоноване державою. Вищий навчальний заклад у радянському епоху справжній осередок такого виду проведення вільного часу, адже формальне дозвілля покликане не лише правильно розважати, а й правильне прищеплювати та виховувати. 
 

У Ніжинському державному педінституті імені Миколи Гоголя, офіційні форми дозвілля завжди підтримувалися і прогресували, адже тут навчалися майбутні педагоги – за тогочасною риторикою – перші агітатори та пропагандисти, ті хто повинен посіяти в головах школярів комуністичний світогляд. Не дарма в багатьох звітах інституту того непересічного періоду зазначається: «окреме місце [в ідейно-виховній роботі] займає питання використання студентами вільного часу».

Щоб студент не розгубився у виборі як же організувати своє дозвілля. Держава розробила, вигідну в першу чергу для власних інтересів формулу, за якою студент, ніби і відпочивав з користю і партія почувалася спокійно. 

В першу чергу це гурткова робота. Як згадували студенти НДПІ періоду 60-80-х: «мабуть в жодному вузі на той час не було такого розмаїття творчих колективів, клубів, гуртків». Одних лише наукових гуртків у НДПІ на 1976 рік нараховувалося два десятки, що у свою чергу охоплювали  більше трьох сотень студентів. Стільки ж працювало і спортивних секцій. Серед них навіть така екзотика, як секція парашутистів та велосипедистів. У 1978 році інститут мав трьох майстрів спорту, 30 спортсменів І розряду, 543 – масових розрядів, 562 значкисти ГТО («Готов к труду и обороне». – Авт.).

Але одними наукою та спортом ситий, як то кажуть, не будеш. Паралельно на кожному факультеті працювали гуртки, що повинні були збагачувати і гармонічно розвивати духовну сторону студента – літстудія та драмгурток на філфаці, країнознавчий клуб «Едельвейс» на природничому, студія художнього перекладу «Транслятор» та клуб інтернаціональної дружби «Меридіан» на факультеті іноземних мов, клуб «Ліра» на музпеді, загальноінститутський кіноклуб, котрий щотижня відкривав перед студентами новинки кіно з міського кінопрокату. 

Окремо слід зупинитися на літературній студії, що діяла на базі філологічного факультету, оскільки саме це осердя гурткової діяльності, де студенти відточували свої літературні здібності, показує, що в радянські часи, дозвілля це не лише сфера розваг, а й площина протистояння, протесту, незгоди з владою. Учасник студії та студент філфаку Павло Михед згадував: «Серед студентських розваг провінційного міста літературна студія займала особливе місце… На студійних вечорах завжди була атмосфера емоційної напруги, іноді вона сягала високого градуса…Студія завжди була під пильним оком КДБ. Ще вечором на засіданні студії В. Нікітін зі своєю щирою і хитруватою посмішкою прочитав байку про годинник, якого підрихтували так, що він став йти точно по-московськи, як на ранок секретар парткому Власенко викликав на килим студійців…не перевелись інформатори».

Ще одна гордість філфаку – драмгурток під керівництвом Олени Євстаф’євої. Студенти залюбки ставили видатні твори на інститутській сцені і успіх був гарантований. На один зі спектаклів під назвою «А зорі тут тихі» завітав сам автор однойменного твору Борис Васильєв. Студенти вивчали творчість письменника в курсах літератури, а тут він сам з’явився оцінити постановку. Хвилювання і захоплення переповнювало молодих акторів. 
 

Країнознавчий клуб «Едельвейс», що діяв на природничому факультеті допомагав студентам пізнавати світ і відкривати незвідані країни. Керівник «Едельвейсу» Інеса Марисова подорожувала по світу і робила відео та фото звіти про кожну поїздку, що неабияк приваблювало цікаве студентство. 

На факультеті іноземних мов успішно діяв профільний клуб, студія художнього перекладу «Транслятор». Зацікавлених студентів ініціативні викладачі вчили огранювати уміння перекладати з незнайомої мови художні твори. Студія випускала газету, де висвітлювалися успіхи студентських перекладачів. Дублікати газет «Транслятора» і донині зберігаються в особистому архіві декана Світлани Тезікової.  Ще одним осердям формального дозвілля в межах факультету іноземних мов був клуб інтернаціональної дружби «Меридіан». Клуб влаштовував пізнавальні зустрічі з іноземцями, або людьми, що бували за кордоном. Реальні іноземці, як зізнається Світлана Тезікова, з’явилися у клубі лише у кінці 80-х. До цього збиралися послухати викладачів, що стажувалися в Англії та інших країнах. Учасники клубу намагалися встановлювати контакти з іноземними друзями, але, як правило за межі соцтабору такі намагання не виходили. Цікаво, що існувала на факультеті і театральна студія з однією принциповою відмінністю від драмгуртка філфаку – всі вистави тут ставилися англійською мовою. 

Славився Ніжинський педінститут і художньою самодіяльністю. У 70-х тут діяло 27 різноманітних колективів. Серед них «Червона калина», «Інтеграл», «Журавка», «Юність», «Червоні маки», «Піснедари», навіть ансамбль студентів-казахів «Арман» та ін. Приміром, 1975 року в інституті відбулося близько 150 різноманітних дозвіллєвих заходів. 

Не відставала за масштабами і ще одна специфічна форма офіційного проведення студентами вільного часу, відома, як «трудове дозвілля». Через масову агітацію воно було популярним і передбачало поїздки на будівництво та сільгоспроботи. У 1968 навчальному році на будмайданчиках області працювало 283 студенти НДПІ. Також студентські будзагони виїздили в інші республіки, зокрема до Казахської РСР. А 1978 року для збору урожаю в колгоспах було залучено 1923 студенти Гоголевого вишу. А це майже всі студенти денного відділення. Саме з тих часів походить цікаве і трохи хитрувате словосполучення «трудовий відпочинок» , що означає відпочивати працюючи. 

Профком студентів та комітет комсомолу НДПІ традиційно проводили і вечори танців для студентів. До побудови нового корпусу, танцювали студенти в клубі Гоголівського корпусу. Але цього робити довго не дозволяли, посилаючись на старість будівлі. Актив комсомолу постійно шукав альтернативу і вона з’явилася у 1970 році, коли постав новий корпус інституту. Відтепер танці відбувалися у просторій рекреації новобудови. Тут щосуботи відбивали рухливі мотиви вокально-інструментальні ансамблі. На танці запрошували також офіцерів з військової частини.

Не менш важливе місце в структурі офіційного молодіжного відпочинку займали екскурсії. Їх було багато, вони відбувалися регулярно і носили просвітницько-виховний характер. Обов’язковим було відвідування місць бойової слави (Москва, Ленінград, Брест, Мінськ, Хатинь та ін..). Часто їздили у школу Василя Сухомлинського в Павлиш. Були й далекі поїздки – на Урал, в братню Чехословаччину. 

Інститут мав власні бази відпочинку у с. Кладьківка та с. Ядути. Туди навіть приїздили студенти з Прибалтики. Кафедрою фізвиховання розроблялися спеціальні маршрути для студентських походів. Заходячи в села студенти давали концерти, читали лекції перед селянами, допомагаючи владі боротися з неправильними уявленнями та пережитками минулого. 

 

Аналогом популярного сьогодні КВК в часи застою були, такі собі, «капусники». Студенти зазвичай розігрували дотепні мініатюри, що торкалися їх повсякдення. Жартувати потрібно було обережно, щоб бува не натрапити на опалу адміністрації, комсомолу, чи ще гірше КДБ. 

Держава  в особі численних партійних органів та адміністрації вузу, намагаючись оточити контролем непосидюче студентство, постійно примножувала офіційний дозвіллєвий апарат, пильно слідкувала за його виконанням та реалізацією на практиці. Та незважаючи на широкий спектр форм, пропонованого партією дозвілля, певну корисність з практичних позицій, все ж воно мало ідеологічну основу і відповідну мету. Студенти брали участь у ньому під впливом пропаганди, для більшості такий відпочинок поставав немов зобов’язання, хоча не слід відкидати і його позитивний вплив. Адже відвідуючи ті самі гуртки студент мав змогу якісно і безкоштовно розвиватися і навчатися чомусь новому. 
 

Але студенти не були б студентами, коли б весь відпочинок вичерпувався офіційними варіантами під наглядом пильного комсомолу. Бажання відпочити «по справжньому» приводило студентів до гуртожитку, що, як і зараз, був осердям бурхливого життя. Тут можна було посидіти з різних приводів – відсвяткувати день народження, будь-яке державне свято, чи навіть весілля. Обов’язковий атрибут таких зібрань – гітара чи баян. Дозвіллєвий раціон не хитрий – давався в знаки дефіцит. Алкоголь тоді був по кишені навіть студенту зі стипендією в 35 рублів, тому переважало вино, що коштувало від 90 коп. до 1.10 руб. Разом з тим, навіть тут у гуртожитку, на особистій, майже домашній території, потрібно було знати міру в усьому. Найменше порушення дисципліни швидко виявлялося і так само швидко каралося. Комсомольські активісти постійно жалілися на пияцтво в гуртожитках та гру в карти, що також була під забороною. Систематичні порушення та непослух могли вилитися у відрахування з інституту. 

У кожному гуртожитку  традиційно існували, так звані, ленінські кімнати, де зазвичай відбувався перегляд телевізійних передач. Та не завжди подібний відпочинок закінчувався добре. Про курйозний випадок в ленінській кімнаті згадує студент тих часів Олександр Забарний: «…бійка була не принциповою. Просто футболісти "Динамо" розбили вщент ташкентський "Пахтакор" із рахунком 4:0 на їхньому полі. Хлопці-узбеки, які навчалися на російському відділенні, у телевізіці гуртожитку сиділи знервовані і похмурі, ми – тріумфували. І треба ж було  мені глузливо запитати: "Хамза, а ти знаєш, чому ваші програли?"– він похмуро промовчав. "Бо очі розкосі, поле погано бачать!"…І тоді почалося». Порушення «ідилії» між братніми народами каралося суворо. Олександра Забарного виселили з гуртожитку, а інших учасників змусили попарно лагодити зламані в ленкімнаті речі. 

Також під час неформального дозвілля могли вибухнути конфлікти між студентами звичної денної форми навчання та підготовчого відділення. В останнє зараховувалися ті, хто вже відслужив у війську і вирішив здобувати освіту. 

Сутичка могла відбутися через дрібницю. До прикладу студенти обидвох таборів відправляли один одного за пивом посилаючись на своє старшинство чи привілейованість. Користувалися слухачі підготовчого відділення більшою популярністю і серед дівчат. Студентки дивилися на них, як на людей серйозних і досвідчених. В той час як звичайних хлопців «школярів» дівчата у більшості випадків недооцінювали.
 

Кіно серед студентів було чи не найпопулярнішим видом неформального відпочинку. Тим більше серед студентів ніжинських. У місті працювало два кінотеатри – «Жовтень» по вул. Гоголя та Кінотеатр Ленінського Комсомолу (приміщення драмтеатру ім.. М. Коцюбинського). Квитки були доступні – 25 коп. денний сеанс та 50 коп. вечірній. Для студентів радянської епохи похід у кіно, це була перспективна річ, адже кожні другі стосунки з протилежною статтю починалося з кіносеансу. 

Були у НДПІ і свої особливі форми неофіційного дозвілля. Одна з таких – зустрічі Нового року разом з викладачами в аудиторіях старого корпусу. Студенти накривали стіл, купували алкогольні напої. Відбувалося неформальне спілкування з викладачами, звучали радісні куплети, які охоче підхоплювали наставники. Щоправда подібні святкування відбувалися в інституті до кінця 60-х років. Згодом їх заборонили, адже з часом на такого роду неформальні інститутські заходи почали проникати молоді люди з міста. 

Неофіційна  частина  дозвілля  студентів  напряму  залежала від матеріальних можливостей. Більшість студентів була сільською молоддю, тому навчання у вузі розглядала як спосіб спробувати нові, але бюджетні розваги. Не по кишені були студентам тодішні ніжинські ресторани Полісся та Чайка. 

Ті студенти, хто мав друзів, чи родичів у столицях Києві та Москві, залюбки їздили «відпочивати» туди. Столичні кінотеатри та театри, танцювальні майданчики та дискотеки, були не рівнею провінційним і манили молодих та зелених ніжинських студентів. Зокрема дехто з НДПІ примудрявся за вихідні «злітати» на підпільний рок-концерт в Підмосков’я.

Міжстатеві стосунки – найпікантніша сторінка неформального відпочинку студентства. Але до цього питання тодішні студенти ставилися обачно і з певною пересторогою. Студентам 60-х – 70-х років ні звідки було почерпнути необхідних знань. Бракувало досвіду і в деяких випадках сміливості. Багато хто відкривав для себе таїнство кохання після весілля. Можливо саме через це радянські студенти одружувалися доволі рано.

Студентські (комсомольські) весілля серед студентів НДПІ були поширеним явищем. Багато студентів знаходило собі пару саме під час офіційних або неофіційних дозвіллєвих заходів в інституті. Знайомилися на різноманітних вогниках, танцях, гуртках, в гуртожитках. Зазвичай і самі весілля відмічалися в інституті – у читальних залах, ленінських кімнатах і т. 

Певно в усі часи студенти прагли пізнавати нове і намагалися уникати будь-яких контролюючих заходів. От і в епоху держави, що без вагань зазіхнула на інтимну частину життя, незважаючи на будь-які острахи, санкції і застереження, знаходилося місце у житті студента для простого, душевного відпочинку – без офіціозу і зайвої комуністичної термінології. Як влучно зазначив один зі студентів НДПІ 70-х років: «ми з хлопцями брали пляшчину, ховалися у кущах понад Остром і говорили зовсім не так як того вчив комсомол, говорили по-людськи, по молодечому правдиво».