Що стоїть за музейною роботою – тиша архівів, кропіткі наукові дослідження чи щоденна боротьба за збереження історичної пам’яті? Напередодні 18 травня – Міжнародного дня музеїв – журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з кандидаткою історичних наук, заступницею директора з наукової роботи Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Наталією Дмитренко. У відвертій розмові вона поділилася спогадами про свій шлях у професію, розповіла про виклики сучасного музею, роль культурної спадщини під час війни та те, як музейний простір сьогодні перетворюється на живий центр спілкування, освіти й формування української ідентичності.
Що стоїть за музейною роботою – тиша архівів, кропіткі наукові дослідження чи щоденна боротьба за збереження історичної пам’яті? Напередодні 18 травня – Міжнародного дня музеїв – журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з кандидаткою історичних наук, заступницею директора з наукової роботи Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Наталією Дмитренко. У відвертій розмові вона поділилася спогадами про свій шлях у професію, розповіла про виклики сучасного музею, роль культурної спадщини під час війни та те, як музейний простір сьогодні перетворюється на живий центр спілкування, освіти й формування української ідентичності.
– Як почалася ваша історія у світі культури та музеєзнавства? Що стало головною мотивацією працювати саме у музеї?
– Ооо, це давня історія. «На початку було Слово», як пишеться у Євангелії від Іоанна. У вересні 1966 року до класу увійшла чарівна молода жінка Світлана Петрівна Полякова, вчителька історії середньої школи № 6 м. Луганськ, і зачарувала увесь клас розповідями про історію стародавнього світу. В старших класах школи мою любов до історії остаточно закріпила Ніна Петрівна Шеховцова. Вона дала розуміння історії як науки, вчила думати, аналізувати. Моя щира вдячність їм обом. З часом прийшло розуміння, що історія маленького села, великого чи провінційного міста, взагалі, історія людство зберігається в музеях. З’явилася мрія стати частиною музейної спільноти. Не тільки бачити старовинні предмети – свідки різних епох, за склом вітрин. Але й відчути їх на дотик, дослідити їх історію. І в цьому сенсі мені дуже пощастило, бо моя мрій стала справою життя.
– Які найважливіші етапи вашої професійної кар’єри ви б виділили?
– Звісно, першою сходинкою було навчання на історичному факультеті Ворошиловградського державного педагогічного інституту імені Т. Шевченка. У нас були неймовірні викладачі: професори М. М. Слонімський, С. П. Колпахчьян, кандидати наук Г. І. Яворський, К. І. Красильников, К. К. Каганошвілі, старший викладач кафедри історії України В. Ф. Семистяга. На їх лекціях вільних місць в аудиторії ніколи не було. Завжди з теплотою згадую роки роботи у Ферганському обласному краєзнавчому музеї (Узбекистан). У нас був чудовий, дружний, багатонаціональний колектив. П’ять років на роботу, як на свято, плюс цінний досвід музейної роботи. З грудня 1997 року моє професійне життя пов’язане з Ніжинським краєзнавчим музеєм: наукова співробітниця, завідуюча відділом, заступниця директора з наукової роботи. У 2012 році захистила кандидатську дисертацію, тема якої – «Місцеві музеї Північного Лівобережжя та їх внесок у розвиток історичного краєзнавства і охорону національної культурної спадщини (1917–1937 рр.)».
– Які основні завдання та цілі музею сьогодні?
– З часу створення перших музеїв головною метою їх існування було і залишається збирання та зберігання національної історико-культурної спадщини. Але сьогодні музей це заклад культури, який займається науково-дослідною, освітньою діяльністю, популяризацією історичного та культурного надбання. Музейні працівники створюють тимчасові та постійні експозиційні простори, проводять фондову роботу, оприлюднюють результати своїх досліджень у регіональних та загальноукраїнських виданнях. Головна місія музею сьогодні – генерування культури теперішнього і майбутнього часу на основі збереження й актуалізації всіх елементів історичної спадщини.
– Яку роль, на вашу думку, відіграє музей у житті Ніжина та громади загалом?
– Музей – це не лише місце зберігання старовинних речей. Це один з провідних освітніх та культурних центрів нашої громади. Уся його діяльність спрямована на формування історичної пам’яті, яка базується на об’єктивних наукових даних. Люди більше цінують місто в якому живуть, коли знають історію його виникнення, видатні події, які на багато років визначали шлях його розвитку, знаменитих його особистостей, які змінювали на краще його життя. У музеї регулярно відбуваються заходи (виставки, лекції, творчі зустрічі, презентації, інтерактивні екскурсії), які не лишаються непоміченими мешканцями та гостями міста. Завдяки цьому музей став місцем спілкування й культурного життя громади. В епоху глобалізації провінційний музей може створювати оптимальні умови для культурної ідентифікації мешканців нашої територіальної громади.
– Як музеї можуть допомогти збереженню культурної спадщини?
– По-перше, не припиняти дослідницьку роботу, підтримувати дослідження краєзнавців, істориків та науковців. І надавати у суспільне користування історико-культурні джерела. Все це посилить захист інформації щодо низки історичних подій та протидіятиме намаганням російської імперської пропаганди спотворити історію української держави. По-друге, в силу наших технічних можливостей займатись оцифруванням особливо цінних музейних предметів та створенням електронних каталогів музейного фонду для захисту інформації про спадщину.
– Чи відчуваєте ви інтерес молоді до музею та історії міста?
– В недалекому минулому прийшло усвідомлення що, працюючи за старим звичаєм, ми втрачаємо зв’язок з однією з основних категорій відвідувачів – учнівською та студентською молоддю. Музей перестав бути місцем лише для проведення уроків історії і став живим культурним хабом. Нам важливо говорити з молоддю сучасною мовою – робити музейний простір більш відкритим, неформальним і доступним. Тому інтерес молоді до музею та історії міста сьогодні помітно зростає, але він часто проявляється інакше, ніж раніше. Молодь більше не задовольняє прослухати навіть професійно представлену історію в експозиційних залах музею чи під час пішохідної екскурсії містом. Можливість відчути зв’язок з історією міста та людьми, які тут жили, і бути не просто пасивними слухачами, а брати активну участь, молодь отримує під час екскурсій у форматі квестів, анімованих екскурсій містом, майстер-класів, через стеження за музейною Facebook-сторінкою, де ми регулярно розміщуємо короткі відео про історичні місця та події, про особливо цінні експонати і т. і.
– Що для вас особисто означає бути частиною культурної сфери?
– Перш за все гордість за можливість працювати з людьми, об’єднаними спільною метою. І хоча ми усі різні та інколи не погоджуємося один з одним, проте, це не заважає нам шукати разом продуктивні рішення. А ще відповідальність за виконання покладених на тебе завдань та обов’язків. Пишаюся тим що наша велика команда в різний спосіб підтримує мешканців міста, знімаючи емоційну втому від усіх трагічних подій, що відбуваються в Україні, надихає та мотивує жити далі, допомагаючи нашим захисникам на фронті.
– Які виклики та труднощі зустрічаєте у своїй роботі?
– Перш за все це війна. З самого її початку було зрозуміло, що вороги прийшли воювати не лише з українською армією і не лише за територію. Вони намагаються знищити українську ідентичність. Тож серед головних викликів сьогодення – фізичний захист фондового зібрання, робота під час повітряних тривог, нестача професійних кадрів, попри те що в Україні 8 кафедр готують музейних працівників (музеєзнавців, пам’яткознавців, екскурсоводів, реставраторів). Нагальним питанням є пошук нових форм взаємодії з відвідувачами. І тут музей опиняється в складній ситуації – між потребою вижити і вимогою часу бути цікавими відвідувачам. Постає дилема – розважати чи розвивати? На мою думку, об'єкт культурної спадщини покликанийвсе ж таки розвивати людину, підвищувати її інтелектуальний рівень. Функція дозвілля є важливою, але не може бути основною, адже сутності музею, насамперед, відповідає функція пізнання. Тому треба шукати професійний підхід до посилення впливів спадщини, яка не є декорацією в парку розваг. Вона основа основ, яка формує ідентичність, вчить мислити, аналізувати, виховую певний смак.
– Чи є у вас особлива історія або спогад, пов’язаний із роботою в музеї, який ви хотіли б поділитися?
– За багаторічну роботу в музеї в пам’яті зберігається чимало історій. Переважна більшість з них пов’язана зі знайомством з цікавими людьми, допитливими дітлахами, або просто таки пригодницькою пошуковою роботою. 11 листопада 2013 р. в ефір вийшла програма «Жди меня» – Україна, в якій йшлося про пошук бельгійськими партизанами з м. Шімей учасника антифашистського опору Андрія Павловича Кушніренко. Маючи значну кількість його біографічних фактів, які були викладені в надісланому реєстраційному бланку фільтраційного табору для радянських військовополонених, мені не знадобилось багато часу, щоб погодитись стати добровільним волонтером програми. Я сподівалась, що пошук не займе багато часу і буде результативним. Було відомо, що А. Кушніренко народився в с. Попівка Конотопського району, у Ніжині проживав за адресою вул. Гарматна, 4 (нині вул. Богушевича), ім’я дружини Штука Анна Юхимівна, у 1937 р. закінчив навчання на літературно-мовному факультеті Ніжинського інституту народної освіти. Після тривалої перевірки усіх цих фактів з’ясувала, що жоден з них не знайшов документального підтвердження. Ймовірно ця людина, керуючись бажанням зберегти своє життя, надав неправдиві відомості. Або ж під час Другої світової війни він виконував завдання розвідувального характеру, і усі ті факти його біографії були «легендою». Підтвердження цього висновку може служити і той факт, що він раптово зник з партизанського загону. Тож історія не завершена…
– Що б ви хотіли побажати колегам і всім, хто працює у музейній сфері?
– Шановні колеги! Вітаю вас з професійним святом – Міжнародним днем музеїв, який є нагадуванням про величезний вклад цієї інституції у культурне, освітнє та соціальне життя суспільства. В час коли триває російсько-українська війна музейники з особливою відповідальністю дбають про захист та збереження національної історико-культурної спадщини. Щиро бажаю усім вам здоров’я, багато років плідної праці в мирній Україні, допитливих відвідувачів, щедрих поповнень музейних зібрань, широких горизонтів наукових досліджень, незламності і віри у нашу ПЕРЕМОГУ. Низький уклін нашим Героям-захисникам.
Історія Наталії Дмитренко – приклад відданості музейній справі та збереженню культурної спадщини. Її багаторічна праця доводить, що музей сьогодні є не лише місцем збереження історії, а й важливим культурним та освітнім осередком громади. Завдяки таким фахівцям українська історична пам’ять продовжує жити, розвиватися й передаватися наступним поколінням.
Як повідомляв MYNIZHYN, у Ніжині вперше відбувся фестиваль «Мереживо культур», який об’єднав представників різних національних спільнот міста.