«Приїжджай, інакше підірвемо заправку. Я з Донецька»

— Не думав, що до такого дійде, — зітхає Віталій Михайлович. — Я працював буровим майстром. Згодом возив газ. У 2006 році розпочав власний бізнес. Відкрив на території автопарку газозаправну станцію. Коли пішов на пенсію, передав її в оренду сину Роману (йому 30 років). Він нині директор. У нас працюють чотири оператори.

 

Усе було спокійно, ніхто не «наїжджав». А перед Новим роком до мене заявилися Василь Домашенко, живемо на одній вулиці, його батько колись працював водієм у міліції, та Іван Масловський. Іван відсидів ще по молодості за насильство, а Домашенко недавно вийшов. Кажуть: «Ти нам будеш платити». «В честь чого?» — питаю. «Бо заправка стоїть на нашій землі». — «На якій це вашій? У мене все приватизоване, я плачу податки, дав людям роботу». — «Однак, будеш платити, інакше ми тобі зробим». Я послухав та й думаю: «Ідіть собі».

 

У лютому Домашенко каже: « Що ти, козел, ми тебе шукати будем, чи що? Сам маєш кожного п’ятого числа приносити нам гроші. Або чотири блоки цигарок і 300-500 гривень». Я кажу: «Ти ніхто і звать тебе ніяк». Він розвернувся і поїхав. Хвилин через десять телефонує Масловський: «Так ти що, платить не будеш? Ну, тоді братва приїде, розбереться». Думав, лякають.

 

Третього квітня я переглядав документацію і побачив, що закінчується термін перевірки заземлення контурів заправки. Чоловік, який допомагав мені у цьому, живе у Бобровиці. Зідзвонилися. І я поїхав до нього з паперами. Працюємо, раптом мені дзвінок з невідомого номера: «Де ти знаходишся?» — «У Бобровиці».

— «Приїжджай протягом десяти хвилин, інакше ми підірвемо заправку. Я з Донецька, є чим». «Не спішіть, я їду!» — кричу. Минуло хвилин п’ять, знову дзвінок: «Якщо через п’ять хвилин тебе не буде, ми підпалимо заправку». — «Я доїжджаю!»

 

Приїхав до заправки, бачу, оператор сам. «Що тут таке?» — питаю. «Якийсь приходив, погрожував». Тільки він це сказав, як підходить незнайомий молодик років 29-30: «Це ти Віталій? Пойдьом, поговорим». Заходимо в операторську, він замикає двері і б’є мене в голову. «Сідай на стул», — верещить. Дістає пістолет і стріляє мені між ноги. Потім відчиняє двері, заскакують Василь Домашенко і Сашко Рубан. Сашко теж сидів. «О, братани! Братан, братан». Пообнімалися. Цього, що стріляв, назвали по прізвиську, Карел.

 

Невдовзі зайшов і Масловський. Кажуть мені: «Не хотів, тепер будеш платить 50 на 50. Тобто половину прибутку». Вони залишилися, Карел виходить, залазить у мій «Лексус». За козирком від сонця дістає документи на рушницю (я якраз дозвіл отримав, а купити не встиг), техпаспорт на робочий «ЗіЛ», який возить газ. Добре, що не знайшов ключі і документи на «Лексус», вони були у футлярі для дисків, туди заглянути не додумався.

 

Карел вернувся, давай мене обшукувати, забрав бумажник, у ньому було 4800 гривень, банківські картки, інші речі. Я кажу: «Це беспредел». Він хапає чайник, б’є мене в голову. Падаю, в цю мить дістаю свій травматичний пістолет. Він, коли обшукував мене, його не помітив. Я, падаючи, двічі стріляю, але промахуюсь, бо в очах потемніло і їх заливає кров. Тоді Карел стріляє зі свого травмата в мене, влучає у живіт. Куля зачепилася за ребро зліва. На якісь міліметри не дістала до життєво важливих органів. Карел ще раз мене б’є чайником по голові. Вся операторська у крові, я теж.

 

Вони забирать документи на зброю, на машину, мій пістолет і речі. Карел каже: «Принесеш 20 тисяч гривень, хороші люди тобі все назад віддадуть». Масловський з Домашенком їдуть своєю іномаркою, Карел і Рубан своєю.

 

Як пізніше довідався, останні познайомилися, коли разом сиділи в колонії у Новгороді-Сіверському. Оператора залякали, наказали сидіти тихо на лавочці.

 

Коли нападники поїхали, оператор кинувся телефонувати у «швидку». Медики приїхали, викликали поліцію. Мене відвезли в хірургію, прооперували, витягли кулю. На голову наклали три шви. Досі лікуюся, струс мозку, упав дуже зір.

 

Поліція хвилин через сорок затримала Домашенка і Масловського у Носівці. Двоє інших втекли. Той Карел справді з Донбасу. Носівський райсуд затриманим обрав міру запобіжного заходу — тримання під вартою. Але вони оскаржили це рішення. Тому на суд у Чернігів син привіз батька прямо з лікарні.

 

Обидва підозрюваних заперечували свою причетність до «наїзду» на Литвиненка. Масловський каже, що випадково приїхав, хотів заступитися. А Домашенко — що проходив повз і захотів привітатися з Михаличем. Та судді не повірили. 90 тисяч гривень, які були на банківських картках Литвиненка, кримінальники не встигли зняти. Картки вчасно було заблоковано.