На Донбасі воюємо з ворогом, а тут – зі своїми

Ніжинці, які більше 10 місяців воюють на Сході країни, й досі не можуть отримати статусу учасника бойових дій, а телебачення все рясніє яскравими картинками красивого героїзму, подвигів, патріотизму… Звісно ж, ідеологія повинна працювати на благо, але ж… Занадто помітним є контраст між телевізійною картинкою і дійсністю. Складається враження, ніби хлопці йдуть на смерть мало не з радісною посмішкою на устах… Тим, хто сидить по теплих квартирах, з «олівє-шампанським» зустрічаючи Новорічні свята, дійсність видається не такою вже й катастрофічною…І вони, по вінця наповнюючи келихи, радісно підіймають їх за мир та закінчення війни, навіть сотою частиною душі не відчувши того, що доводиться щодня переживати нашим хлопцям там. Ні, не в міфічній зоні АТО – на війні, яку влада й досі не хоче назвати війною, цинічно ховаючись за ширмою абстрактної і безглуздої дефініції…

 

Лише заглянувши в очі цим хлопцям, починаєш трохи розуміти, що таке смерть. І яку високу вони платять ціну, аби мам вільно дихалось на своїй землі під мирним небом. Ці люди – зовсім іншого ґатунку. Найбільше, що вразило – абсолютно чітке відчуття того, що вони вже давно змирилися із можливістю власної загибелі. І оповідають про це просто й виважено, як про буденну річ.

 

Розмова і мені, і хлопцям далася тяжко… Боляче і страшно було дивитися на цих мужніх людей, які не раз – сам-на-сам – боролися зі смертю. Тому просто шокує той факт, що тут – у рідному місті, вони зіткнулися з несправедливістю, корупцією та банальним небажанням чиновників бодай якось допомогти… Від цієї несправедливості у них по-зрадницьки тремтять голоси і опускаються руки, вони – воістину воїни-спартанці – по-дитячому безпосередньо діляться наболілим.

 

- Знаєте, як це болить… Чому так? Чому ми ТАМ проливаємо кров, а ці тилові щури розвели тут якусь дурну бюрократію? Чому ми комусь маємо доводити, що воювали, а вони самі не ведуть такий облік? Чому всім на нас начхати? Чи вони зацікавлені в тому, щоб нас якнайшвидше повбивали і щоб ми ніяких пільг не отримували? Чи грошей хочуть «за послуги»? Не дочекаються вони від нас ні копійки!

 

Солдати 1-ї гвардійської танкової бригади ніжинці Олександр Іванов, В’ячеслав Глиняний, Олександр Процько та Олександр Лавейко днями повернулися додому. Їх мобілізували чи не найпершими ще у березні минулого року. 

Впродовж усього часу їхнього перебування у зоні бойових дій дружини та родичі не раз оббивали чиновницькі пороги, але жодних пільг ні зі сплати комуналдьних послуг, ні щодо виділення земельних ділянок  так і не добилися.

 

- Наші товариші із Мени, Чернігова та Прилук давно такі пільги отримали. Ми ж, окрім того, й досі не отримали посвідчення учасників бойових дій, а без цього документа, зрозуміло, на жодні «знижки» претендувати не можемо. Ми могли загинути уже мільйон разів. Особливо реальним це було під час так званого «іловайського котла». Саме наша бригада відійшла останньою, прикриваючи відступ основних сил. У цьому побоїщі техніки майже не лишилося, а комдив не виходив на зв’язок. Добре, що наш комбат – Євгеній Ілющенко– узяв на себе відповідальність і дав наказ відступати – спочатку евакуювали колісну техніку, потім – людей. Інакше ми б звідти не вийшли живими.., – помітно хвилюючись, переповів буремну «одіссею» відступу Олександр Лавейко.

 

- Повернувшись додому всього на місяць, ми замість того, аби побути з рідними, змушені збирати папірці і доводити всім, що ми звідти. Місцева влада надала лише одноразову допомогу – по 300 гривень – і на тому, як то кажуть, бувайте здорові. Перед нами усюди зачиняються двері. Міський голова Анатолій Лінник заявив, що ніяких ділянок ми не отримаємо у зв’язку із невстановленими межами міста. Нехай так, хоча у Мені та Прилуках ця процедура пройшла без проблем. Але чому нам і досі не видали Посвідчення учасників бойових дій? Чи, може, за 10 місяців ми не заслужили такого права? Ми нікого не грабуємо, не вимагаємо того, що нам не належить. Лише відстоюємо свої законні права  аби сім’ям, у разі нашого неповернення, жилося хоч трохи легше.

Повернувшись додому, ми зіткнулися не просто із байдужістю, а з чиновницьким свавіллям та цинізмом. Мовляв, ви ж самі туди йшли, от тепер і розбирайтеся. Але ж нас усіх мобілізували. Ми всі захищаємо Батьківщину, народ, державу. Чому ж держава тут, у тилу, не захищає нас?

 

- Ніхто, окрім волонтерів, не допомагає. Це просто якесь замкнуте коло. На Донбасі воюємо з ворогом, а тут – зі своїми. Нам же нічого не дали тоді, у березні – ні амуніції, ні бронежилетів. Навіть елементарне – каски, видали лише через півроку. Усе, у що ми вдягнені, привезли волонтери. Влітку ж доводилося носили гумові капці, обмотані скотчем.

Робота артилериста надзвичайно тяжка фізично. Щодня доводиться кілька сотень разів заряджати снаряди вагою більше 60 кг, вантажити їх у авто й так само розвантажувати. Багато хлопців надірвалися фізично, пошкодили спину. Про психічний стан взагалі говорити не доводиться, коли я повернувся додому, то перші дні ходив вулицею лише в сонцезахисних окулярах. Коли траплялося велике скупчення людей, особливо відчутно це було на міському базарі, мене охоплювала паніка  лише від того, що не можеш охопити зором кожного і контролювати кожен рух. Здається, ось-ось з-за рогу вискочить «сєпар» або почнеться обстріл. На звук петарди кинувся на землю і збив із ніг дружину – і навіть не з почуття страху. Ці навички давно вже стали суто автоматичними без них на війні не виживеш, – поділилися шокуючи ми подробицями хлопці.

 

До слова, у Ніжинському районі, на відміну від міста, діє програма підтримки учасників АТО та членів їх сімей на 2015 рік, якою передбачено звільнення від оплати житлово-комунальних послуг до того часу, поки їх офіційно не визнають учасниками бойових дій.

 

Довідка. Провівши міні-розслідування, ми з’ясували, що встановлення меж міста поки що, так би мовити, висить у повітрі,  чекають рішення Верховної Ради. Взагалі ж за рішення, що стосується розширення меж міста Ніжина за рахунок Ніжинського району, на черговій двадцять другій позачерговій сесії районної ради проголосували ще в квітні минулого року. До Ніжина мають приєднатись 75,0238 га земель Вертіївської сільської ради, 230,5951 га Григоро-Іванівської сільради та 419,5056 га Кунашівської сільради.  Але остаточне слово залишається за ВРУ. Верховна Рада України має прийняти відповідне рішення про зміни меж території міста. Коли це станеться, наразі говорити складно.

 

Загалом же сприяння учасникам АТО в отриманні земельних ділянок встановлено дорученням Голови Державного агентства земельних ресурсів України С. Рудиком, адресованим головам місцевих управлінь земельних ресурсів. Але варто зауважити, що тексту даного доручення на сьогодні немає у відкритому доступі. Право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок як учасниками антитерористичної операції, так і іншими категоріями громадян регулюється частиною 6 статті 118, а також статтями 121 і 122 Земельного кодексу України.

 

Ініційоване ж Чернігівською облдержадміністрацією доручення щодо підтримки членів сімей учасників АТО в частині звільнення їх від сплати за житлово-комунальні послуги на час проведення антитерористичної операції на сході країни отримало підтримку низки райдержадміністрацій та органів місцевого самоврядування. Лише у цьому списку чомусь немає Ніжинської міськради. Жодних рішень про надання пільг для учасників АТО не ухвалено й досі.

 

Тобто, на папері усе виходить, начебто, непогано: і Голова Держземагенства земельних ресурсів України надав на місця відповідне доручення, і область «дала добро» для запровадження пільг для учасників бойових дій… От тільки реалії – кардинально протилежні. Влада навіть не ставить собі за мету хоча б частково задовольнити вимоги солдат. Наших хлопців – ніжинців, які грудьми захищають кожного з нас. Героїв, які щодня ризикують життям заради нашого  мирного  майбутнього.

 

- Напевно, ми вже ніколи не зможемо жити так, як раніше. На війні усе просто, на війні мають вагу лише дві категорії – життя/смерть. Усе спрощене настільки, що мирне життя із його негативними проявами – інтригами, баталіями, чиновницьким свавіллям, видається абсурдом. Ми будемо воювати. Спочатку – там. А коли, дасть Бог, повернемось – будемо воювати із кожною наволоччю, яка прилаштувалася до теплого місця і намагається тишком пересидіти цю війну за чужими спинами.

Спілкувалася Ірина Бойко
nizhyn.city