Чому 8 Березня краще, ніж День матері. Погляд феміністок

Можливе скасування 8 Березня сколихнуло жіночу частину населення України. Свою позицію висловила президентка Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії, експертка Гендерної платформи ГІАЦ «Крона», голова Львівської міської громадської організації Науково-дослідний Центр «Жінка і суспільство», кандидатка історичних наук Оксана Кісь. Вона назвала 5 причин, чому українським жінкам слід відмовитися від Дня матері на користь Міжнародного дня прав жінок.

 

 

Міжнародний день прав жінок був започаткований у 1910 році на конгресі жінок-соціалісток у Копенгагені, де понад 100 делегаток з 17 країн одностайно підтримали таку пропозицію Клари Цеткін. Уже 1911 року понад мільйон жінок у країнах Європи вийшли на вулиці 8 березня з вимогами рівних політичних і громадянських прав. З 1977 року щорічно навесні почали відзначати День прав жінок. В радянській Україні це свято мало статус державного (1921) і вихідного (1965) дня, але його первісний смисл та практики відзначення було змінено настільки, що не залишилося нічого від ідеї боротьби за гендерну рівність.

 

День матері веде свій початок зі США. Ще у 1905 році така собі Анна Ярвіс з Вірджинії розпочала кампанію з започаткування національного свята на честь матерів. У 1914 році президент Вудро Вілсон підписав указ, за яким друга неділя травня проголошувалася національним святом – Днем матерів.

 

Отже, як бачимо, жодне свято не є українським, жодне не має стосунку до народних традицій... Вони також дуже різні і за суттю, і за формою.

 

Причина перша. Якщо подивитися на материнство як суто біологічну функцію – здатність до виношування, народження та плекання (молоком) нащадків, воно не є унікальною рисою homo sapiens. Фізіологічно усі самиці ссавців мають подібну функцію, і абсолютна більшість з них віддано опікується вигодовуванням малят до певного віку, їх захистом від потенційних загроз. Нічого унікального, особливого у цьому нема – так запрограмувала жіноче тіло природа. То що тут власне святкувати?

 

Причина друга. Якщо подивитися на материнство як на соціальну функцію – виховання нащадків, всебічний розвиток дітей, передачу їм певних знань, світоглядних принципів, моральних цінностей тощо. А хіба уся відповідальність за розвиток і виховання дітей лежить лише і виключно на жінках? Чому ми ігноруємо роль батька та інших членів родини (бабусь-дідусів, зокрема), які також суттєво (часто – більше за матір) впливають на формування особистості дитини. Наголошуючи на винятковій відповідальності матері за розвиток і добробут дитини, ми мимоволі легітимізуємо батьківську безвідповідальність чи знецінюємо батьківський внесок щодо власних нащадків. Чи це справді те, чого ми прагнемо?

 

Причина третя. Якщо подивитися на материнство як один з елементів жіночої гендерної ідентичності та нормативного образу жіночності. Справді, тисячоліттями від кожної жінки очікували і вимагали довести свою здатність до материнства, щоб таким чином здобути статус соціально-повноцінної особи. Та це було тоді, коли сім’я була фактично чи єдиною сферою жіночої самореалізації. Часи змінилися: нині жінки є активними учасницями усіх суспільних сфер і процесів, проявляють себе в бізнесі, політиці, науці, спорті, війську, мистецтві, освіті…

 

Чимало талановитих та професійно успішних жінок з різних причин не можуть чи не хочуть народжувати дітей, натомість реалізуючи себе за межами приватної сфери. Підкреслюючи і відзначаючи виняткове значення саме материнської ролі для жінки (при цьому замовчуючи чи ігноруючи усі інші прояви сучасної жіночності), ми тим самим нагадуємо: єдина «справжня жінка» – це жінка-матір, всі інші не варті ані поваги, ані подяки. Чи такий акцент сприятиме ширшому залученню жіноцтва до вирішення численних актуальних проблем української держави?

Причина четверта. Якщо подивитися на материнство як реальні практики догляду і виховання дітей, які маємо змогу спостерігати у сучасному українському суспільстві. А вони ж дуже різні! Одні жінки «працюють» матерями – створюють дитячі будинки сімейного типу і беруть на виховання сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, щоб дати їм родинний затишок, турботу і любов, якої ті були позбавлені… А інші – раз-по-раз народжують дітей лише задля отримання грошової допомоги, розглядають материнство як спосіб доходу, відтак нехтують своїми обов’язками по відношенню до власних нащадків. Тисячі дітей в Україні опиняються у сиротинцях або страждають від недбальства і насильства з боку власних горе-матерів. Формально вони також матері, то що – ми і їх вшановуємо у це свято?!

 

Причина п’ята. Якщо подивитися на материнство як важливий життєвий досвід мільйонів українських жінок. Бути матір’ю в Україні ніколи не було легко. І тоді, коли століття тому, не маючи змоги контролювати власну плідність, жінки в українських селах народжувати по десятеро і більше дітей, а відтак розривалися поміж їхнім доглядом і безліччю інших своїх господарських обов’язків. І тоді, коли намагалися врятувати дітей у роки Голодомору, залишаючи їх під сиротинцями. І тоді, коли оплакували своїх дочок та синів, які гинули у національному підпіллі, на війні чи у таборах Гулагу. І тоді, коли вистоювали по надцять годин у чергах в умовах тотального дефіциту, надривно втілюючи ідеал «радянської супержінки». І пізніше, коли економічний колапс і «криза маскулінності» виштовхнули тисячі жінок за межі батьківщини у пошуку способу прогодувати дітей, щоб дати їм гідне майбутнє, ціною власного.

 

Бути матір’ю нелегко і зараз. Це важка, відповідальна, щоденна, безперервна, багаторічна праця. То хіба ми маємо моральне право вшановувати її лише один раз на рік?! Ті з нас, хто почуває вдячність до своєї матері, має виявляти це щоденно, а не лицемірно відкуповуватися дрібним подарунком, квітами чи листівкою у якийсь окремо для цього визначений день…

 

Гендерна експертка Марія Дмитрієва відзначила, що 8 Березня – чи не єдиний день для багатьох жінок, коли вони отримують визнання за величезну неоплачувану хатню працю, працю з догляду за дітьми, хворими, старими і власними чоловіками і заряд позитивних емоцій на решту року.

 

Саме 8 Березня кожна жінка (незалежно від віку, сімейного статусу, національності, віросповідання, місця проживання, стану здоров'я, рівня доходів чи фаху) має нагоду вголос нагади навколишнім про те, що вона – рівноцінна, повноправна громадянка, особистість. Людина, котра має власні інтереси, потреби і права, які це суспільство зобов’язане поважати і дотримуватися.