Три дні “полону”: сповідь учасника блокади Костянтина Смалія

Як проходило затримання блокадників? Яким чином вони повернулись додому та пережили хвилюючі моменти свого «полону»? Про це та багато іншого розповів на маленькій зустрічі з однодумцями та знайомими депутат Ніжинської міської ради від «Самопомочі», учасник блокади Костянтин Смалій.

За великим рахунком наш 16 редут був народним, налічував близько 50 чоловік. Із них приблизно 23 – АТОвці, решта – волонтери, кілька студентів та жінок, люди середнього віку, пенсіонери… 

 

Хлопці з орденами були, готові померти за Україну з Гімном на вустах. Я так розумів, що й “ультраси” були (футбольні фанати), донбасівці. Приємно було, що ніхто не нервував, спокійно між собою говорили, по-простому, легко знаходили спільну мову. 
 

Можна з певністю сказати, що люди-камікадзе там були, як самураї. У нас, на 16 редуті, як не поет, так доктор наук, науковець. Цвіт нації, одним словом. Це ті люди, які, як каже дехто, за 500 грн продався. 

 

Була жінка одна, яка два Майдани пройшла. Їй близько 50 років. Коли нас усіх “упакували” та позакидували в автозаки, вона стала в розгубленості й запитала: «А я?». Їй: «Іди звідси!». Вона ж за перила й полізла в автозак. «Куди лізеш?!», - їй. Жінка: «Я хлопців не кину, я з вами». І до нас… Я захоплююсь такими людьми.

Перебування в таборі

Були на редуті. Грубо кажучи, нічого серйозного не робили. Допомагали в таборі, чим могли. Жили 2 дні. 

 

Потім на блокаду приїхала військовий волонтер із добровольчого батальйону «Айдар». Близько 400 прапорів із усієї України були розвішані на вагоні потягу. Робили це вдень, вночі чергували, щоб ніхто не покрав. Як мені відомо, на цей потяг нема ні одного документу, він пустий. Не встигли нас вивезти й кинути в автозаки, як туди-сюди почали їздити потяги. Там готові були людей змітати, аби транспорт свій пустити. 

 

Збираємось виїжджати. Зібрали сумки свої, поговорили з хлопцями, фото на згадку зробили, поставили телефони на зарядку…Тут з’являються люди в камуфляжах і балаклавах. За ними хтось ходить із камерою й знімає. Вони давай запитувати в нас – хто такі, чому й куди їдемо. Поспілкувались. Один із них зняв маску свою й показав СБУшну ксиву. Ми продиктували свої дані, нас усіх описали. Майже всі в таборі зробили цю процедуру.

 

А троє чоловіків, мабуть, недовіряючи, не дали. Вирішили перехитрити. Що цікаво, коли нас затримали, повезли в райвідділок, не вистачило трьох наручників. Цинізм просто зашкалював. 

 

Ми з ними перед цим поїли. Деякі прийшли до нас на кухню, нагодували їх, попили чай/каву. Попрощалися. Білоцерківські хлопці теж збиралися виїжджати. Підійшли й до них СБУшники, запитали дозвіл на зброю, перевірили все. Зброя в них зареєстрована була, вони повністю проходили всі пости. Правоохоронці почали наполягати, щоб зброю віддали. Хлопці: “На яких підставах забираєте? Через 10 хвилин ми виїжджаємо. По закону ви не маєте права цього робити”.

І ми ж прощаємось, збираємось виїжджати. Пам'ятаю, ставлю телефон на зарядку, залізаю на пасажирське сидіння. Тут, бачу, “летить” їхній КРАЗ спецназівський, БТР, “швидка”...Усіх - обличчям у землю, із лайкою й нецензурною лексикою. Дивно було, одних прикладом валять, а до інших ледве торкаються (бачили хлопці). Старенького діда - “айдарівця” - на коліна. Скажу чесно, наручниками так зачепили, що пальця не відчуваю до сих пір. 

 

Не сказали - на яких підставах, куди й чому везуть. Молодому “айдарівцю” ліки треба було колоти. Він ногу втратив на війні, зробили операцію йому в Ізраїлі. Хлопці кричать, що в машині ліки, треба забрати їх. І що? Ніхто нікого не слухав. Вкинули й все. Кого били - не знаю, брехати не буду. Але те, що били, - було. Як привезли, у когось обличчя було зчесане, рани на голові. 

У “полоні”

Взяли вони нас у Кривому Торці й повезли в Торецьк, у відділок. Приміщення - як у в'язниці. Обличчям - до стіни. Наручники не знімали. Потім почали кликати до себе, на відео знімати - хто ти, звідки приїхав. Усіх звезли в одне місце, а потім поділили на 3 групи й розвезли по всій Донецькій області. Нашу групу повезли в Селидове. 

 

У мене найбільша група була, приблизно 24 чоловік. Ця поїздка теж була цікава. У наручниках знову, ніхто нічого не пояснює. Питаємо в конвоїрів - повна тиша. Їдемо в сторону Донецька. Дивимося - 20 км і Донецьк. Одразу почали лізти різні думки в голову. 

 

Хтось із хлопців до конвоїрів: “Що, може, у Донецьку обміняти хочете?” Я поскаржився, що три години вже всі в наручниках, у кайданах на прив'язі. Дехто й в туалет хоче. Один конвоїр не витримує, знімає маску: “Ви що, подуріли? Який обмін?! Ми цих сепарів…” (і все в такому дусі). Ми: “Так що ж ви, як нелюди”. Конвоїр зупиняє машину, запитав, кому наручники ослабити, кому що потрібно. 

 

У мене в компанії було найбільше жінок та старих. Я розумів, що на мені велика відповідальність, потрібно людей рятувати. Про себе тоді мало думав. 

 

Привезли нас на місце, зібрали всіх в актовій залі, зняли наручники. Забрали паспорти, документи, телефони. Із зали - по кімнатах знімати відбитки пальців. Знову без пояснень. Потім почали по одному викликати до слідчого. Кожен давав якісь показання. Я спеціально чекав до останнього, тягнув, щоб розібратись у всьому. 

 

Зрозумів, що правоохоронці поводять себе з нами нормально. Не так, як їхні попередники при затриманні. Не було ніякого тиску з їхнього боку. Вони, швидше за все, не знали, що з нами робити. Начальник поліції розповідав про життя, що вони теж хороші хлопці. Це ми не те робимо. У них своє бачення, своя Україна.

 

Я зрозумів, що в них якийсь переломний момент, збій. Усе стає якимсь пухнастим, м'яким. Начальник до нас згодом: “Залазьте в автобуси, звільняйте приміщення, їдьте в лікарню на огляд. Я вам гроші дам, а ви в готелі ночуватимете”. Я був у шоці, чесно кажучи.

Звільнення

Жінки й старі були настільки втомлені, що готові відразу ж покинути приміщення. Я думаю: навіщо їхати в лікарню. Ми - у чужому місті. Нічого не знаємо, їхати кудись серед ночі...Мені краще тут перебути, поки не дадуть ніяких гарантій. За нашим проханням віддали телефони на руки, проте висували якісь вимоги. Хотіли, щоб виїхали. Я подзвонив у Штаб блокади, де повідомили, що на огляд можна не їхати, що ми можемо переночувати в готелі й до нас пізніше пришлють бус, заберуть. Аби не потрапити ні в яку халепу, я переговорив із одним правоохоронцем. Попросив, щоб він допоміг, аби не було ніяких провокацій.

 

У готелі не було вільних місць. Я попросив, щоб нас відвезли на вокзал, у кімнату відпочинку в Костянтинівці. Цей правоохоронець нас супроводжував. Там наша й друга група блокадників були. Транспорт до нас так і не прислали. Були свої справи в Бахмуті. Та й уявіть собі, бус - більш ніж на 30 чоловік. Багато що треба. Штабом вирішили, що до нас 5 таксі приїде, і ми їдемо в Бахмут. 

 

Їдемо в Бахмут. На другому блокпосту пропускають три машини, а дві - зупиняють і розвертають. Перекрили Бахмут, проїхати не можна. Я розумів: штурм може бути, і що розраховували, аби людей менше було. Ми прорвалися на трьох таксі до своїх у Бахмут. 

 

В'їжджає в Бахмут колона легкових машин із прапорами України, із Гімном. Під'їжджають хлопці до нас, співають. І ми з ними разом. Це треба було бачити...Усі були піднесені, розуміли, що підмога їде, що всі живі-здорові. У мене склалось враження, що Бахмут - це острівець свободи всередині міста, який як мінімум наполовину “сепарський”.

 

Перекусили, почали вкладатися спати. "Тривога" була, зіскакували. Один біля одного дрімали. Наметів не вистачало. Якщо повертались на другий бік, то 2-3 відразу. На спину й на живіт не ляжеш. У наметах топили “буржуйками”. Спали одягнуті.

 

Проте штурму все-таки не було. Був момент один вночі, який усіх переполохав, а далі - спокійно. Пам'ятаю, я так пропотів, мабуть, через стрес. Вийшов на вулицю, колотить усього, трусить. Не розумів, чому. А тут іще “тривога”, повз редут КРАЗи проїхали, машини поліцейські. Ми думали - почалося. Проте - ні. Може, до іншого редуту поїхали або налякати хотіли. Я розумів, що це може бути остання ніч у моєму житті.

А де ж речі?

Настав ранок. Ми розуміли, що нашими речами ніхто не буде займатися. У хлопців своїх проблем вистачає. Ми приймаємо рішення, що вчотирьох із ніжинців прориваємось, їдемо в Торецьк за машиною. Наймаємо таксі, водій - проукраїнський дідок, колишній афганець. До Торецька не доїжджаємо. На першому блокпосту зупиняють і повідомляють, що туди не потрапимо. Ми пояснюємо, що за машиною їдемо, за речами. Він - до начальника свого. Нам виховано пояснюють, що подано прохання на суд про те, щоб речі наші були речовим доказом, були вилучені. І через три дні (не раніше) буде результат суду. В'їзд у місто перекритий, тому проїхати ми не можемо.

 

Ми попросили, аби нас пропустили, щоб на власні очі переконатися в тому, що речі наші там справді є. Але не дозволили. Ми знову в таксі, їдемо з пересадками. Коли проїхали останній блокпост, змогли полегшено зітхнути. Зрозуміли, що майже вдома. 

 

Незаконної зброї ми не мали. Хлопці-блокадники мали дозвіл на зброю свою. Вони проїжджали через усі блокпости, їх перевіряли. Проїхати з незаконною зброєю, як на мене, шансів не було ні в кого. Якщо при затриманні щось у когось знайшли, то впевнений, що підкинули. 

«Із Гімном України на вустах”

Коли нас везли при затриманні, ми співали Гімн України. У “полоні” були - теж співали. Поставили у “в'язниці” всіх по колу, обличям до стіни. А там - дірки від куль. Хлопці почали Гімн України співати, таке відлуння пішло…“Мурашки” по тілу. Як в кіно показують революціонерів, які стоять за крок до смерті, так і тут. Я чув, що були якісь крики, а потім хлопці розповіли, що підійшов один із дозорників та кричав, аби замовкли всі. “Будете в Києві його співати”, - кричав. Таке ставлення було…

 

Я зрозумів, що є люди, які готові померти за свою країну, воюючи із зовнішнім та внутрішнім ворогом. Таких людей чимало, їх усе більше й більше.

 

 

Були люди, які час від часу приходили на редут, а були й такі, які постійно були з нами, підтримували. 

 

Один чоловік був приїхав, привіз продукти, консервацію, цигарки. А далі... почав плакати. За 3 кілометри від нашого редуту жив. Хлопці розповідали, що приїжджав мало не щодня. Скаржився, що жити важко, хотів, аби це скоріше закінчилось, аби українці повернулися. “Ви молодці, правильно все робите”, - казав він. І помітно було, що від чистого серця говорить.

Яку роль зіграє звернення до Кабміну, за яке проголосували на сесії?

Чим більше буде таких звернень - тим краще, це дасть більший посил “наверх”, до нардепів, Верховної Ради, Кабміну, може, і до самого Президента. Зрозуміють, що щось пішло не так, що за звернення голосують по всій країні представники різних фракцій.

 

При всій розпливчастій частині тексту звернення, його позиція - одноголосна: недопущення силових методів вирішення проблеми. Влада отримає меседж від суспільства, що силою тут діяти не можна. 

Юлія Солдатенко