“Жив” на Майдані та передав до музею прапор Михайла Жизневського

Фото Володимира Колибенка

День Прапора та День Незалежності... Що означають ці слова для ніжинців? Мітинги, які потрібно якось “відбути”, вшанування загиблих та тих, хто зараз обороняє нашу державу, додаткові вихідні та вільний час, святкові концерти, якісь нові заходи, що можуть збурити подекуди нудне життя міста, пам'ять про тих, про кого забути не можна, чи ще щось? Кожен вносить у це слово свій сенс. 

Проте для більшості українців ці дні, як-не-як, є знаковими. Протягом років наш стяг став не просто символом державності, а й набув на сьогоднішній день особливого значення - свободи, незалежності, єдності та сили нашого народу, які Україна виборювала роками важко, але вперто, ціною крові своєї багатостраждальної нації.

 

Особливого значення український прапор набув після буремних та кривавих подій Революції Гідності та війни, яку чомусь навіть уже протягом трьох років називають сухим коротким словом “АТО”. Що означав наш Державний Прапор тоді, на Майдані, та яке значення має там, на Сході України? Це ми вирішили запитати в очевидця подій, для якого Революція Гідності, війна, День Прапора та День Незалежності є не пустими словами. 

Його звати Євген. Прізвища свого називати він не хоче. Попросив підписати себе лише учасником Майдану. “Світитися” на людях він не любить. Навіщо зайвий раз влаштовувати якісь церемонії та “показуху”? У розмові простий та щирий, часом небагатослівний, іншим разом - навпаки.

Євген “жив” на Майдані, бачив, як все починалось, як розвивалось, переживав і смерть побратимів. Знав особисто Михайла Жизневського (того білявого білоруса з Небесної Сотні, який разом із Сергієм Нігояном, Романом Сеником, Юрієм Вербицьким став першою жертвою подій Революції Гідності), навіть передав його прапор до одного музею. Під час війни волонтерив, їздив на Схід до своїх побратимів. 

Женя в Ніжині з 2015 року. За ці роки для багатьох своїх однодумців став рідною людиною. Та й сам Ніжин Євген вже давно вважає рідним. 

- Спочатку не вірив, що щось буде від того. Потім “запалився”, повірив. Після Майдану настало розчарування. Як казав Томас Карлайл: “Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами відверті негідники.” Потрібно було приймати якесь вольове рішення, аби країна для людей була, а не чорт-зна для кого. 

На Майдані практично був кожен день, але не чергував. Кілька разів ночував у наметах. Перший раз я прийшов 1 грудня 2013-го, коли “Марш мільйонів був”. Купа народу зібралася, наші з Полтави приїхали, бо ось воно, все… У людей просто увірвався терпець. Кажуть, що народу майже не було. Але ось парадокс - коли голова колони вже дійшла на Майдан, то “хвіст” ще не вийшов з парку Шевченка. 

 

Тоді ще все було мирним. Політики виступали, Вакарчук зі сцени співав. Якісь серйозні протистояння почались на 11 грудня. Вночі почали розганяти Майдан. Я жив тоді в гуртожитку, вахтерка каже: “Подивіться хлопці, що там робиться в Інтернеті”(десь о пів на другу це було). Ми всі швидко в таксі, поїхали. Кругом заслони стояли, від площі Льва Толстого вже пішли пішки. Там даішники були, таке почалось...
 

На Майдані я був зі своїми друзями та побратимами з УНСО. В цій організації я вже понад 10 років. Ну, серйозна така “страшилка” для москалів. Тут близька мені ідеологія, люди, що на одній хвилі зі мною. Щось обговорюється, усі один одного роблять кращими. Яка може бути більш адекватна природня ідеологія за націоналізм? Якось воно з малечку пішло.

 

УНСО - українська народна самооборона. Створена була 19 серпня 1991 року як самооборонні загони, коли Державний комітет з надзвичайного стану закликав повертатись до Радянського Союзу. Згодом в Україні вона стала партією. 22 березня 2014 року в нас стався розкол. Спочатку УНСО перейменовують на “Правий сектор”. Потім - назад, але вже в “націоналістичну”. Загралися, одним словом, хлопці. Частина з нас “гратися” в це не схотіла.

 

Тоді, 11-го грудня, пам'ятаю, іду я із Льва Толстого до наметів із нашим ройовим УНСОвським прапором, а товариш офіцер такий каже: “Коли книжку буду писати, напишу про тебе героїчного з нашим прапором.” Той прапор, на жаль, “загубився”, затоптали його. Така тиснява була під “Профспілками”… Під куртку засунув, штовханина - ну й втратив. Зранку знайшов вже його залишки. Було б нечесно та гидко, аби його “беркутня” вкрала та повісила на “толчку”. 

Прапор на Майдані та на війні

Потім усе якось день за днем ішло. Ходив на пари. По дорозі туди - намети, назад - намети. Великий стос газет-листівок назбирав. Колись, може, знадобиться комусь.

 

Прапор на Майдані був насамперед елементом відрізнення “своїх” від “чужих”, розпізнавальним знаком. Прапорів там багато було. Пам'ятаю, Мішу Жизневського ховали, несли український прапор, а самооборонці тягли свої знамена у тих самих кольорах - жовтий і блакитний. Це ж той самий символ виходить. А з “того боку” - інакше. Пригадую 19 грудня, ранок. “Космонавт” із “Беркуту” лізе на стовп, знімає прапор України. Якщо цей “товариш” знімає Державний Прапор, то постає питання - що він захищає там? Після Майдану значення прапора змінилося, він набув більш сакрального значення. Ним же загиблих накривали…

 

Тепер, під час війни на Сході, це наш бойовий прапор. Не кимось назначений чи вигаданий. Зараз це жива річ, яка має власний зміст для багатьох. Це прапор моєї держави - від Луганська до Львова, від Чернігова до Алушти. Така вона, моя Україна, і я її люблю.

 

На Майдані можна було отримати на горіхи за жовто-блакитну стрічку в підворотні, на Сході ж ціна - суттєвіша. Я чув, на війну часто возили прапори (сам чомусь - ніколи). Знаю, що були волонтери, які пачками туди їх доправляли й роздавали бійцям. Потім ті знамена “поїхали” назад. У Чернігові ще й виставка була. 

“Називав його за позивним “Локі”. Як його вбили, виявилось, що він все ж Михайло” 

 

Пам'ятаю, 26 січня ішов через Майдан. Під Профспілками стояв УНСОвський намет наш. Завжди рух якийсь, люди. А тут, бачу, лише черговий стоїть. Питаю, де всі. Він мені: “Так на похоронах же”. - А що трапилось? - Так Локі ж, Жизневський… Я й присів. 

 

Звідти побіг відразу на гору, до Михайлівської церкви. Подзвонив своїм, знайшов їх. Колона пішла по Володимирській, потім спустились по Шевченка, через Майдан пішли до барикад на Грушевського. Відчуття… Це ж уже не просто когось там убили, а товариша, однопартійця, побратима… Так Міхася й поховали в День його народження. 

 

Малоприємним було, коли його речі на “офісі” знайшов закинутими. Як прибирання затіяли після того всього, знайшлися речі Локі. Там і Мішин український прапор був. Він на той прапор збирав на Майдані автографи різних людей. Листівочка була ще. Гадаю, що той стяг - знакова для Майдану річ. Багато хто його згадає. Так у мене опинилися два прапори Міші. Біло-червоно-білий стяг Білорусі він мені сам віддав. Обидва я в листопаді минулого року віддав до Національного музею історії України. А в лютому, до роковин Майдану, прапори Жизневського вже експонувалися. 

 

У різних публікаціях часто згадують: “Білорус із українською душею”. Для нього, мабуть-таки, цей український символ щось означав, мав великий сенс. Прямо в кишені й носив прапор той із підписами. Для Міши це був не просто стяг сусідньої держави, а щось більше. Це було помітно. Він себе позиціонував як український націоналіст. Обивателі часто бачать націоналіста в вишиванці, у шароварах, із салом. Трохи викривлене бачення… Не обов'язково носити вишиванку, щоб бути патріотом-націоналістом. Ще Міхновський сто років тому підкреслював. 

Коли згадую Майдан, перед очима постають світлі образи. Там же, як не медик, вчитель, то доктор наук якийсь, студент, музикант. Люди там якісь дружні були, добрі, привітні. Світлі люди, які в щось вірили, та прагнули змінити світ на краще. 

 

Перший асоціативний ряд, коли чую слово “Майдан”, - це, мабуть, штовханина, тиснява. Вона була 11 й 18 лютого 2014-го. Була й тоді, коли “тітушки” та “беркутня” вчинили розправу над майданівцями в Маріїнському парку. Мені трохи дісталося - штани гранатою порвало та отримав легкі подряпини. Ото й все. 18 лютого під Будинком офіцерів буквально за дві хвилини все завертілось. Бачу, вже людей без рук несуть із диму далі, по вулиці. І, до речі, питання залишилося - куди поділися 80 полонених, котрих захопила там “беркутня”. Відео ж усі показували. Про них ніхто не згадує. А люди просто зникли. Куди їх вели, ніхто не знає. 

 

У Маріїнському парку було дуже страшно. Дуже не хотілося в полон. Був якраз на роботі. Дивлюсь новини - щось “заварюється”. “Тітушки” з арматурою. Бачу в стрімі - на Європейській наші прапори. Туди й посунувся. Не тут то й було. Засада… Народ потіснили. Чоловіка одного без кисті затягли в Будинок офіцерів, поранені були. 

 

Коли 20 лютого розстрілювали Небесну Сотню, я був вдома зранку, побачив, що по телевізору показують. І тільки тоді побіг. Відчув якусь пустоту й безсилля. Першою думкою було - все пропало. Жахливий дзвін у вухах...Не забуду той день.

Життя після Майдану 

Після Майдану все ще трималося на хвилі патріотизму, потім вже прийшло розчарування. Грубо кажучи, змінили жопу на золотому унітазі. Потрібно було продовжувати робити все, що не доробили тоді. А так усе повернулося в своє русло. 

 

На Схід я їздив. Оскільки в Збройні Сили не взяли медики, волонтерив. Був кілька разів, у знайомих. Під Чермаликом і в Маріуполі. Відвозили бронежилети, продукти. Двічі стріляли. Один раз “мимо каси”, а другий раз - по нам мінометами. Лягли в полі, перечекали та й поїхали далі. Чоловік, який пропускав нас через один блокпост, потім сварився дуже “па інастраннаму”, що ліземо куди не слід. 

 

Після Майдану прапор однозначно став символом. Якщо в 1991-ому році просто затвердили якісь кольори й пропорції, то тепер справа навіть не в них. Це символ, за який гинули люди, який освячений кров'ю, яким накривали тіла вбитих, що пішли помирати якраз за нього. Ну і ще за державу, за її землю, народ, мову. За нього гинуть і до сих пір. Прапор об'єднує людей. Наш Державний Прапор відтепер є по-справжньому повноцінним символом зі своєю історією та окремим життям. Щось змінювати в ньому та відкидати - не можна, адже це буде наругою над пам'яттю тих, хто боровся із ним в руках.

P.S. Синьо-жовтий стяг майорить під час найважливіших для країни подій. Його стискає до серця і український солдат, який хоробро захищає свою батьківщину та бачить перед собою смерть своїх побратимів, ним накривають померлих бійців, його рвуть ворожі кулі, із ним перемагають та отримують нагороди за кордоном, і тримає в руках найменший українець. Наш прапор увібрав у собі всю силу, незламність та єдність народу. Він був і в найважливіші скорботні хвилини, і в хвилини щастя та радості. 

“На політичній акції, де люди зібрані, щоб помахати прапором за кошти - ставлення до нього девальвується до рівня робочого реманенту. Там, у нас, він набував, мабуть, найвагомішого сенсу, бо цінувався на рівні з життям та набоями”, - написав на своїй сторінці в Фейсбук боєць полку Дніпро-1 полтавець Олекса Коба. 

 

Ставлення до прапора вимірюється любов'ю до своєї країни. Від того, як сильно любитиме кожен ніжинець своє місто, сусідів, людей, що знаходяться поруч, мову, якою говорить, символи, які має поважати, і залежить те майбутнє, яке кожен із нас хоче бачити кращим. 

Юлія Солдатенко