У 13 років зробив свій перший табурет, у 16 - подарував товаришу іграшкового пістолета

У 13 років зробив свій перший табурет, у 16 - подарував своєму товаришу іграшкового пістолета, якого сам і зробив. Пістолет, до того ж, стріляв. 

Ніжинський різьбяр Сергій Святний є лауреатом і дипломантом міжнародних і всеукраїнських конкурсів, народним майстром з виробництва дитячої іграшки з дерева, стипендіатом області, членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, частим гостем та учасником Покровського ярмарку. 

 

 

Аби дізнатися про те, чим та як живе народний ніжинський майстер, журналісти нашого видання вирішили поспілкуватись із ним особисто, завітавши на гостини. 

 

Домовитись про зустріч було неважко, Сергій легко пішов на контакт. Відразу запропонував чаю та печиво. У квартирі багато домашніх тварин. Чисто, охайно. В очі кинулось багатство творчості - вона була всюди: у коридорі, на кухні, у залі. 

Іграшки, дерев'яне кухонне начиння, сувеніри, горщики, полички, підвіски, якісь приємні домашні дрібнички - відчувалася рука майстра. Навіть ліфт на його поверсі був прикрашений вигадливим орнаментом. Насторожила тільки решітка біля дверей Сергія, помітно було, що чоловік веде відособлений спосіб життя. 

- Коли я був малим, мама мені купила лобзик для випилювання. У школі вже сам робив якісь дитячі іграшки. Мені це подобалось, “горів” цим. У 5 класі відкрився новий гурток з майстрування. Як він називався, уже не пам'ятаю. Я був у 3 чи 4 класі, тому мене не пустили. Сказали, що малий. А в скільки ходити тоді, років у 30? Тоді вже нецікаво та й навіщо? 

Коли підріс, пішов на гурток. Щось випилювалось, робилось. У кабінеті стояв кіноапарат “Україна”, на якому потрібно було заправляти плівку (на ньому вчилися вправлятися з механікою). Хлопці старшого віку крутили-крутили, а нічого не виходило. Я встав, роздивився, показав, як треба. Вони мені: “Що ти там знаєш, іди”. Проте зробив. Звідки воно зналося - хто його знає. Мабуть, щось давалося.

 

Після 8-го класу вступив до ПТУ в Чернігів. Три роки навчання наклало свій відбиток. Із 120 людей лише 12 чоловік отримало IV професійний розряд, серед них - і я. Щось вдавалось, а щось - ні. Працював на підприємстві. Після армії приїхав у Ніжин. Застряв надовго, живу тут і зараз. 

 

Пам'ятаю, у 80-х роках був занепад в країні. Профспілки були зобов'язані витягувати творчих людей з підприємств, щоб показати, чим займаються вони у вільний від роботи час. Мене помітили, натякнули, щоб почав щось робити. Публічності тоді боявся. На місці не сидів. Щось і продавалось. Зробив - віддав комусь, подарував. Знову поновив вироби. Стимул, як-не-як. 
 

 

Мій батько ще 13-літнім залишився без тата в 1943 році (на війні дід загинув). Дитина змушена була взяти все на свої юні плечі. Важкі були часи. Залишився старшим у сім' ї, тож повинен був поводити себе як чоловік. За все відповідав він. Коли підріс, своїми силами збудував хату та хлів. У селі його цінували як непоганого спеціаліста. Десь в корінні воно, мабуть, було закладене. Тітка мені розповідала, що наша родина була й найспівучішою в селі (народився я на Носівщині). Отакі були таланти. 

- Що Вас надихає на творчість? Звідки берете ідеї?

Воно якось саме приходить. Є люди, які з Інтернету “передирають” якісь ідеї, інколи додаючи щось своє. Я цього не роблю, іду своїм шляхом. Раніше, звісно, придивлявся до чогось, експериментував. Знайшов себе в дитячій іграшці. Їх подобається робити найбільше. 

 

Будинок, у якому мешкаю з родиною, - частково творіння моїх рук. Одна з останніх моїх робіт - гойдалка на подвір'ї. Її зробив на День захисту дітей. Так подякували мені за це, що й по сьогоднішній день “ікається”. 

 

Найобразливішим було те, що до кого тягнувся всією душею, ті ж і відвернулися. Для “своїх” же я був чужий. Життя - непроста річ. Полились якісь незрозумілі обвинувачення, заздрість, напевно. Ледве не дійшло все до суду. Постійно відчував тиск. Був головою кооперативу та паралельно у вільний час майстрував. Це добряче заспокоювало та витягувало з депресії, утримувало на плаву. Років 20 тягнув на собі “Містечко майстрів” на Покровському ярмарку. Це також давало стимул працювати. 

- У непростий період Вашого життя чи змінювалась тематика та стилістика виробів? Що майстрували та які образи приходили в голову?

Як правило, це були шумові вироби, для “відлякування” негативу - деркачі, колотило і таке інше. Як не дивно, тиск зі сторони не давав зупинятися та впасти. Творчість стала своєрідними ліками для мене. 

 

 

Я вчився ремеслу в Анатолія Калошина з Новгород-Сіверського, в Олександра Калоши з Чернігова. Антона Штепу з Ічнянщини особисто не знав, але його можна вважати унікальною людиною. Він не тільки майстер, а й музикант, багатогранна особистість. Дожив він майже до 102 років, ще малим зробив дерев'яного велосипеда. Батько його, побачивши це діло, взяв сокиру та порубав іграшку на частини. Сказав дурницями не займатись. А йому хотілося творити… 

 

Зробив парову машину з генератором, поставив вітряк на своєму обійсті. Творив у важкі часи. У 30-х роках навіть намагався втопитися, щоб не йти на Соловки. Проте не вийшло. Тоді людське життя не вартувало нічого. Можна сказати, що він для мене є взірцем такої людини. 

 

Я подумав, а чому б і мені не зробити дерев'яного велосипеда. І зробив, та не один. Один знаходиться в Німеччині, другий - у Чернігівському обласному історичному музеї імені Василя Тарновського, третій - десь в Києві, а інші два - у мене вдома, на радість внукам.

 

Мої вироби - рухомі, видають звуки. Для дитини важливо, щоб іграшка не тільки рухалась, а й дзижчала. 

 

 

Сам. Робив і дітям, і внукам. Продовжую це робити й зараз. 

 

 

Практично весь вільний час, якого часто нема. Зазвичай витрачаю 2-3 години, але буває по різному. Трапляється, що за один день можу зробити близько 4-5 виробів. Інколи в голову нічого не лізе та не роблять руки. А потрібно ж, бо напланував на рік вперед. 

- Що можете розповісти про Традиційний слов'янський базар у Вітебську, у якому брали участь?