20 Вересня 2017
2078
10-річній Насті Денисенко, п’ятикласниці Городнянської школи №2, пересадили нирку. Донором стала рідна бабуся — 60-річна Тамара Жердецька з Тупичева Городнянського району
10-річній Насті Денисенко, п’ятикласниці Городнянської школи №2, пересадили нирку. Донором стала рідна бабуся — 60-річна Тамара Жердецька з Тупичева Городнянського району
Ольга Денисенко з донькою Настею через 5 місяців після операції
10-річній Насті Денисенко, п’ятикласниці Городнянської школи №2, пересадили нирку. Донором стала рідна бабуся — 60-річна Тамара Жердецька з Тупичева Городнянського району. Вона — мама 30-річної Ольги Денисенко. Ольга за фахом педагог. Тато Насті, 38-річний Олександр Денисенко, — електромонтер Городнянського РЕМу (районних електромереж). Дівчинку прооперували 5 місяців тому в Києві, у Національному інституті хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова.
Кошти на операцію, 200 тисяч гривень, зібрали люди. У дитини була ниркова недостатність, викликана хворобою гломерулонефрит. Лікувалися з чотирьох років. У київській сьомій дитячій лікарні, у центрі нефрології. В «Охматдиті», багатопрофільній дитячій лікарні у столиці. Зараз Настя вдома, з мамою. Планують перейти на домашнє навчання. Хоче у школу.
Взяли донором бабусю, бо вона згодом не зможе ним стати»
— Кажуть, що з пересадженим органом з’являються звички донора? — звертаюся до Ольги Володимирівни та Насті. Розмовляємо вдома, у Городні.
— А які у бабусі звички? — питає Настя.
— Казки усе, — усміхається мама. — Це просто орган. Головне, щоб підходив за аналізами.
— Ваша нирка підходила?
— І моя підходила.
— Як вирішували, кому з вас бути донором?
— Це вирішують лікарі. Мама проходила обстеження, двічі дивилися функцію нирок. Коли перший раз здавала аналізи, показало низьку функцію. Сказали, що донором бути не можна. Ми розстроїлися. Уже й грошей купу вклали. Туди тільки лягти — чотири з половиною тисячі гривень треба заплатити. Виявляється, низьку функцію показало тому, що була з дороги, мало пила рідини. От нирки погано й працювали. Наступного дня випила майже три літри, показники прийшли в норму.
На донора стараються брати спочатку старших, — продовжує. — Бо середній термін служби нирки — 8-10 років. Це не значить, що вона стільки прослужить. Може й 20. Може й усе життя. Взяли донором бабусю, бо вона згодом не зможе ним стати.
— А ви ще лишаєтеся про запас.
— Якщо доведеться згодом робити пересадку, — погоджується. — До 60 років зможу віддати. Беруть на донори і старших. Але це не дуже бажано. Нирка буде стара. Людина у 60 чи 70, 80 років не може бути абсолютно здоровою. А операція — це великий стрес для організму.
Спочатку в донора відрізають нирку. Потім її замочують на півтори-дві години. (Кладуть у дуже дорогий розчин. Він коштує, мо’, 32 тисячі, — додала пізніше Тамара Жердецька). Коли нирка відкисла, інший лікар пришиває її.
Бабусю на операцію взяли вранці. Настю — вдень, близько другої години. Нічого не їли, тільки зранку трошки попили. Щоб наркоз узяв.
— Як відволікали?
— Гралися в телефоні. Слова з літер складали. Щоб вона не думала. І я щоб не думала. Думки приходили, що Настя ще тут, а нирку вже вирізали й замочили.
В обід бабусю в реанімацію повезли, а Настю забрали в операційну.
Настиних нирок не чіпали. Нову, бабусину, нирку підсадили.
Після операції треба дуже берегтися. Не стрибати, не бігати. Дієта. Таблетки по годинах. Супресія (ліки, що пригнічують імунітет), гормони. Індійські аналоги прописаних ліків отримуємо в обласній дитячій лікарні. І гормони, і супресія з часом будуть зменшуватися.
Спочатку таблетки були від усього. Проти виразки, протизапальні, противірусні, і навіть проти молочниці. Пили ЗО штук у день. Зараз — тільки зранку, в обід і ввечері.
Перед пересадкою і після препарат «Симулект» капали. Він добре убиває імунітет. Не те що убиває, ламає. Щоб не опирався пересадженому органу. На чорному ринку «Симулект» — 30 тисяч гривень, а в аптеці набагато дорожче.
Усі ліки й розхідні матеріали купували. Навіть інтубаційні трубки (вводяться у трахею). За наркоз платили.
Настя лежала у Шалімова півтора тижні. (Бабусю виписали за тиждень). Сісти дозволили через місяць, щоб не було напруження на животик. Можна було лежати, стояти. Заставляли ходити, пити. Рахувати треба, скільки випив, скільки попісяв.
Пити дитині треба хоча б півтора літра, щоб нирка добре працювала.
Найскладнішими були перші дні після операції. Спочатку сказали кожні п’ять хвилин пісяти. Пелюшку не можна підстилати, бо треба рахувати. Потім кожні 5-15 хвилин. Так усю ніч. Промучилися. Попити, попісяти, поміряти, приплюсувати. Так розробляються сечові шляхи. Усе свіже, порізи, шви. Щоб сеча не збиралася і не було напруження.
Першу ніч майже не спали. Потім термін збільшувався. 15 хвилин, потім по ЗО.
Далі вночі щогодини потрібно було вставати в туалет. Тепер тільки за ніч двічі встаємо. Легше, хоча не висипаємося. Особливо Настя. Не можу розтуркати вночі. Силою піднімаю.
Пити, сходити в туалет, таблетки прийняти... З дня на день лише про це слід думати. Уночі ставлю будильник, удень — усе в голові. Не так, що пересадили нирку — і ти здорова людина. Треба працювати й працювати. Проте це шанс на нормальне життя. З діалізом (метод очищення крові при нирковій недостатності) не порівняти. Півроку були на діалізі, коли в «Охматдиті» лежали. Тричі на тиждень викачували кров, чистили, повертали. Діти після того діалізу ну ніякі, а дорослим ще гірше.
Тамара Жердецька: «Це ж мої діти. Я б усе їм віддала»
— Складно було наважитися на операцію? — запитую у Тамари Жердецької у Тупичеві.
— Нескладно, це ж мої діти, — відповідає бабуся. — Я б усе їм віддала. Боязко трошки було. Я навіть схудла, так переживала. Оперували через місяць після того, як зробили обстеження. Мені фізично важко було пережити операцію. Живіт болить ще й зараз. Хоча я майже і не працюю. Оля з Настею в мене ціле літо жили. Донька працювала на городі. А я тільки їсти наварю, посуд помию.
Від наркозу дуже важко відходила. Але те все нічого не значить. Аби дитя поправилося. З однією ниркою можна жити й жити.
Я переживала, що не підійду. Боялася, що у мене, може, які болячки. Нічого нема. Здорова! — сміється. — Правда, виразку шлунка знайшли. Вона мене й не хвилювала. Лікар призначив уколи, таблетки.
Везли на операцію на каталці, серце калатало. Думаю: не признаюся лікарю, бо операцію відмінять. І перед цим уночі калатало. Та коли на обстеженні УЗД серця і кардіограму робили, я запитувала: «А наркоз витримаю?» Сказали: «Витримаєш».
У реанімації отямилася в обід, а Настю, мо’, о пів на п’яту привезли. Я прокинулася, перші слова були: «А Настя де?» Сказали: «Нема ще». Чую, двоє лікарів говорять між собою. Один каже: «Сьогодні пересадка». Другий: «Так, я знаю, нирку запустили вже». Думаю: «Це ж про нас говорять. Слава Богу, значить пішло діло» Наче гора з плечей. Заснула, знову прокинулася. Кажуть: «Он Настя, у ногах». Її ліжечко стояло біля мого.
Як води хотілося в реанімації! Оля дасть, я ковтну, воно рвать. Живіт напружується. Я на спині лежу. Не можна на бік повертатися. Бо живіт різаний, справа вниз.
Перевели в палату. Поки довезли на каталці, мене вкачало. Перекладають на каталку, а тягне рвати. Медсестра сказали Олі купити «Осетрон». Усе життя буду пам’ятати назву. Чого ж би відразу не вколоти мені в реанімації, щоб я не мучилась! Укололи — і нудота відразу пройшла.
Спочатку ж їсти нічого не можна. Тільки супчик ніщимний. Водичка, картоплина, морквина, цибулина. Ні солі, ні жиру. Сестра зятя у Києві живе, принесла мультиварку і овочі. Оля нам варила. Який же він смачний, той суп, три доби не ївши.
Доня жила з нами у боксі (ізольованій палаті). Два ліжка, для мене і Насті. Спочатку ночувала окремо. Там палати гуляють. Але холодно, бо 12 квітня вже не опалювалося. То перейшла до нас і з Настею спала. Онука худенька, а ліжко широкувате.
На перев’язки ми з Настею разом ходили, пішки. Воно, бідненьке, — із сечовика катетер, із животика — катетер, стікало щось — у пакетик пляшечки з трубками, і йде.
Я на перев’язку лягала — боліло. Кажу: «Лікарю, ніби рветься всередині». А він каже: «Ні, там зашито міцно». Нитки п’ять з пишнім тисяч гривень коштували. Не руками шиють, а спеціальною швейною машинкою. Шов тонесенький, у Насті взагалі не видно, ніби олівчиком хто провів.
— Донором у 60 не кожен зможе. Як вдалося зберегти здоров’я? Де працювали?
— Працювала секретарем правління колгоспу імені Фрунзе у Тупичеві. У бухгалтерії. Дома робила, як віл. Картошки 90 соток. Три корови. Кінь. Свиноматки. А птиці — і не порахуєш. Троє дітей: Оля, Таня і син Андрій. Усі троє закінчили Чернігівський педуніверситет. Разом з чоловіком вивчили. Він 5 років тому помер. У 90-ті роки зарплати не платили. Не знаю, як я винесла це. Зараз Таня (Талаш) живе у Сновську. Вчителька в гімназії. Андрій живе у Чернігові, працює на виробництві спорттехніки.
Після операції діти приїхали, провели мені воду в хату. Я раніше брала у колодязі. Поставили душ, туалет. І сказали: «Мамо, це тобі за нирку, за твій вчинок». Діти приїздять часто. І допоможуть, і за столом посидимо. Я пиво люблю. Після операції питала у лікаря: «А пиво мені коли можна?» «Через місяць після операції, — сказав. — Склянку-дві».
З миру по нитці
Гроші на трансплантацію збирали всім миром. «Вісник Ч» теж друкував звернення.
— Нам Городня уся допомагала, — говорить Ольга Денисенко. — За ліки заплатили Городнянські РЕМ. На аптеку гроші перерахували, а аптека — на лікарню. 60 тисяч гривень. Школа №2 і по 7, і по 8 тисяч передавала. Ярмарок влаштували благодійний. Батьки відгукнулися. Школа №1 (гімназія) збирала для Насті гроші, і музична — кілька тисяч гривень. Настя поступила на малювання, кілька днів походила і потрапила в лікарню. У селах школи збирали.
— Вдячні усім, — додає Тамара Жердицька. — В основному прості люди допомогли. Мої однокласники, односельці. Сусіди, родичі. Двоюрідний брат Анатолій Лепеха цілу тисячу дав: «Сестричко, на тобі на таблетки». Райрада помогла. Нардеп Євлахов дав три тисячі гривень. Спочатку відписки йшли — мовляв, лікування безплатне.
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №37 (1636), 14 вересня 2017 року