Ніжинські дівчата - легенди українського КВН

Майже п’ятнадцять років тому в Ніжині була КВН-команда, яка складалася з одних дівчат – студенток Ніжинського державного університету. Саме в університеті сформувався основний склад команди.

Де тепер випускниці вузу – учасниці КВН, чим займаються і як живуть?
 

Хтось знайшов себе в сфері продажу, хтось у весільному бізнесі, хтось на телебаченні, і навіть на сцені театру. Про це і не тільки, розповіла учасниця, в минулому відомої команди „СВ-gіrls” – Аліна Поліковська, яка нині живе в Києві та працює журналістом на одному з центральних телеканалів.
 

Насправді команду ми започаткували ще у школі. Ми тоді навчалися в Ніжинській школі-гімназії №16. В 10 класі створилася команда „СВ-gіrls”. І почалося! Спочатку перемога серед шкільних команд КВН Ніжина, потім — перемога в двобої з командою агротехнічного коледжу. А вже в 1999 році „СВ-gіrls”стає володарем Гран-прі Всеукраїнського фестивалю шкільних команд КВН в Одесі. Повірте, на той час це було неабияким досягненням для шкільної команди!
 

 Закінчивши школу, майже всі учасниці вступили до Ніжинського педуніверситету, нині – державний університет ім. Миколи Гоголя. Навчалися на різних факультетах, але основна частина команди – на факультеті психології та соціальної роботи. Саме в університеті сформувався основний склад команди. Кількість участників завжди була стала: спочатку 7, пізніше - 9 дівчат. Оригінальною знахідкою нашої команди була маленька дівчинка Юлечка, яка потрапила до нас у 8-річному віці. Зараз її, звісно, не впізнати. Це приваблива жінка, мама!

Назва „СВ-gіrls”- це якийсь шифр чи талісман?

- Назва розшифровується дуже просто: “Самые весёлые девчонки. Були задумки змінити назву команди, але тоді нас вже знали як „СВ-gіrls”. Це стало своєрідним брендом, і тому назву лишили.
 

- Від початку ми були достатньо самостійні, розраховували завжди лише на власні сили, тому сама думка взяти до складу команди хлопців, просто не виникала. До того ж, не уявляю собі чоловіка, який би міг все це витримати, в тому числі нас самих! Коли виникала потреба у виконанні епізодичної чоловічої ролі, ми вдавалися до маленьких хитрощів — просили допомоги хлопців - наших друзів з інших команд.
 

- Свій шлях ми прокладали цілком самостійно. Це стосується і написання сценаріїв. Насправді мозок — це ті самі м’язи, які потрібно розробляти. Звичайно ж, були і жарти, які з’являлися, як осяяння. Але, коли ти активно граєш одночасно в кількох лігах, коли тебе редагують Андрій Чивурін та Михайло Марфін, такі “випадковості” просто не проходять. Це праця дуже важка. Збиралися, проводили “мозковий штурм”. Жарти відбиралися за принципом “смішно-не смішно”.
 

Отак все і відбувалося. Вдень  вчимося, вночі  пишемо сценарії. В такому режимі існувати, до того ж, успішно навчатися і виступати на рівні з іншими командами було складно. Але нам дуже допомагала підтримка і розуміння деяких наших викладачів. Звичайно, спуску нам не було, вчилися, як і всі інші! Але за добрі слова і готовність прийти на допомогу ми вдячні викладачам, які толерантно ставилися до нашої справи, вірили в наш талант.

- У вас була своя так звана „фішка” – фірмовий одяг команди – досить прикольні платтячка. Чия це була ідея, хто дизайнер?

- Все, знову ж таки, просто: поїхали в магазин, вибрали тканину та фурнітуру, мама Тома (учасниці нашої команди) пошила нам платтячка, і ми, довгими зимовими вечорами, пришивали латочки і тасьму - так було створено фірмовий одяг команди.
 

- Взагалі, на мою думку, нам дуже пощастило грати  в один час не лише з „Квартальцями”, а з такими знаменитими командами, як “Три Товстуни” (Хмельницький), “ЧП” (Мінськ), “Ва-Банк” (Луганськ) та іншими. Це була висока планка майстерності. Хай там як, але ми ніколи не відчували зверхнього ставлення до нас. Та, разом з тим, скидок і поблажок, як для жіночої команди, також не було. Ми змагалися нарівні. Інколи навіть редактори зверталися до нас: “Нежин! Ребята! На сцену!” Саме тому в КВНівских колах нас поважали. Й досі в нас багато друзів-чоловіків, в минулому КВНщиків.
 

- В 2004 р. ми вийшли до полуфіналу Вищої Української Ліги на Новому каналі. Ми, вже не студентки університету, вкрай виснажені, без коштів, довго вагалися, але прийняли рішення - їхати. Здавалося, так складно, як цього разу, навіть нам, з нашим значним досвідом поневірянь, не було ніколи. Вкрадений гаманець з останніми копійками, втрачена дорога апаратура, взята на прокат — все це не додавало оптимізму. До того ж, наш капітан, яка не так давно вийшла заміж, була на шостому місяці вагітності! І саме вона виконувала майже всі центральні ролі в команді. Ніхто не міг собі й уявити, що на сцені в величезних шароварах в образі Вакули бігає маленька вагітна жінка. Але, зібравши останню волю в кулак, ми вийшли на сцену. В той день зі сцени Жовтневого палацу пролунало: “Команда “CВ-girls” дякує своїм батькам!” Більше дякувати нам не було кому...

Це була дуже драматична, але яскрава і достойна гра, за яку нам і зараз не соромно. Після чого ми прийняли спільне, рішення: команди “CВ-girls” більше не існує. Попереду очікувало доросле життя, а гра залишилася позаду. Треба вміти не лише красиво грати, але й вчасно, красиво піти. От ми і пішли — красиво і вчасно.
 

- Всіх нас доля розкидала по світу: хтось залишився в Ніжині, хтось мешкає в Києві, а дехто перебрався до ближнього та дальнього зарубіжжя. Хай там як, але школа життя КВН, роки виживання, набуті веселість та кмітливість, не минули даремно. Кожна з нас по-своєму успішна, кожній є чим пишатися!
 

- А як же! КВН  закінчився, але ж дружба триває. Їздимо одна до одної в гості, на відпочинок. Всі разом, зазвичай, збираємося в Ніжині на великі свята, наприклад, на Різдво. Зараз наша компанія стала ще більше – додалися діти.
 

Та для того, аби знати, що в тебе є ТВОЇ дівчата, не обов’язково бачитися щодня. Інколи достатньо набрати номер телефону і почути рідний голос! Не зважаючи, на відстань, динамічний графік і сімейні клопоти, ми завжди намагаємося зустрічатися. А хто не може приїхати, телефонує: “Дівчата, я теж з вами!” – і на душі стає тепліше!
 

-В одному маленькому містечку жили собі дівчатка і мріяли опинитися на великій сцені. І от так сталося, що стоять вони на сцені Жовтневого палацу в світлі рамп, весь зал їм аплодує,  всевидюще око відеокамер летить на них згори, і мешканці того самого маленького містечка, завмерши перед екраном, з гордістю видихають: «Наші дівки»…
 

І це не казка. Так буває. Просто не бійтеся МРІЯТИ! 

 

Підготувала Валентина Ващенко
за інформацією інтернет видання «ПіК»
Фото та відео з архіву