Опалюється приміщення за допомогою котла. Новий, спеціально придбали. На дровах. Як заходиш з морозу — у колишній школі тепло. Працюють три кочегари. Позмінно.
У п’ятницю, 24 листопада, близько четвертої вечора у котельній порається 51-річний Володимир Кузьменко, кочегар. Відвідувачів у клубі дозвілля немає. Зголошується провести екскурсію.
— А чого порожньо?
— Як сніг випаде, уся Кошелівка тут буде. І не тільки. Тепло, затишно і весело, — пояснює чоловік. І проводить у нинішню більярдну. Там величезний стіл. Біля вікна — кілька київ.
— Так місцевих хоч пускають? Чи тільки для начальства?
— Аякже ж. І молодь, і пенсіонери йдуть. Грають по черзі. Хто програв, дає місце наступному.
— Пиво тут де продається? Чи приходять зі своїм?
— У нас немає, — запевняє.
— Хто за дисципліною слідкує?
— Ми, кочегари, тут для того є. Буває, і б’ються. Або розбороняємо, або взагалі викидаємо.
— Самі граєте?
— Звичайно. Ще був соплячком, то у школі у Галиці (Ніжинський район) стояв більярд. Там і вчилися.
— Жінки приходять?
— Молодші грають. А баби хіба дідів своїх забирати,—жартує Володимир Олександрович.
Влаштовувалися самі
Колишнього директора Малокошелівеької школи 46-річну Євгенію Назаренко знайшла у ніжинському фітнес-клубі «Позитив». Після закриття школи вона деякий час стояла на біржі. А потім влаштувалась у клуб адміністратором. Каже, тут спокійніше і колектив хороший. Та за школою сумує.
— У цій школі почала працювати ще у студентські роки. Усього 24 роки. Останні чотири була директором. Як тільки призначили, так щороку нас намагалися закрити.
Усього працювало п’ятеро учителів разом зі мною (четверо з п’яти — ніжинські). Плюс двоє робітників: техробка і кочегар (місцеві). Я теж з Ніжина їздила.
Дітей було 15. Семеро — в початковій школі, решта — у старшій. До трьох учнів у класі. Навчалися в основному за індивідуальним планом. Годин по предметах менше, ніж у звичайній школі. А бували такі роки, що взагалі до семи школярів на всю школу. Тому старшим, думаю, у великій школі буде краще. А от початкову ланку, гадаю, варто було лишити. Для них дорога туди-назад, хоч і недалеко (до двадцяти хвилин їзди), та важкувато. І для маленьких чим ближче школа, тим зручніше. їм же не обов’язково мати мультимедійну дошку. Головне, щоб навчилися читати, писати і рахувати, — висловлює свою думку Євгенія Іванівна. — Коли здавала документацію у Вертіївську школу, там пожартували: «Такоїуваги, яку вас, хай не чекають».
— Чи важко було знайти роботу?
— Ми потрапили у перехідний період створення громади та їх відділу освіти. Тому Вертіївка перекидала нас на район, а район — назад у Вертіївку. З тих, кого працевлаштували, — це лише одна вчителька, Анна Геращенко. Вона викладала англійську і вела початкові класи. Тепер працює у Перемозі Ніжинського району.
Двоє учителів, Наталія Коленько та Вікторія Ляшко, самостійно влаштувалися до Дрімайлівської школи Куликівського району. Тепер їздять автобусом чи електричкою.
Учитель фізкультури та біології Григорій Бондаренко уже на пенсії. Він з Кошелівки. У нас загалом молодий колектив був, тому якось усі прилаштувались.
Деякі варіанти пропонували, але на краю районів, їздити з пересадками. Хто захоче? Мені ж узагалі пропозицій не надходило, бо керівних місць вільних не знайшлося.
На біржу пішов і колишній старший кочегар, 52-річний Сергій Кліщ.
— Пропонували їздити у Ніжин на Носівський шлях. Та з моїм господарством це не робота. Буду вдома хазяйнувати, — усміхається Сергій Кліщ.
* * *
Усього в області за минулий навчальний рік — мінус 26 шкіл: чотири закриті остаточно, вісім призупинили свою роботу (різниця — у будь-який час можуть відновитися, мабуть).
Від автора. Організувалася громада — знайшлись і ресурси дітей возити. Малі школи і надалі будуть закриватися. Такі реалії часу. Та за хорошою освітою не гріх і кілька кілометрів проїхати. Тим паче, якщо везуть ще й безкоштовно. От тільки перш ніж оптимізувати і закривати, треба відремонтувати і взимку чистити дороги, по яких доставлятимуть дітлашню до шкіл і садочків. Не всім так пощастило, як кошелівцям, їхати московською трасою.