27 Січня 2018
2877
Нині стало вже престижним у деяких «свідомих» колах спекулювати на темах патріотизму, обвішуючи груди медалями ветеранів боротьби за незалежність України
Нині стало вже престижним у деяких «свідомих» колах спекулювати на темах патріотизму, обвішуючи груди медалями ветеранів боротьби за незалежність України
Нині стало вже престижним у деяких «свідомих» колах спекулювати на темах патріотизму, обвішуючи груди медалями ветеранів боротьби за незалежність України, у той час як справжні борці за незалежність, ризикуючи сісти за пропаганду «буржуазного націоналізму» та державної самостійності України, мовчки робили свою справу.
Чернігівська молодь зі Спілки незалежної української молоді (СНУМ) першою підняла тему Крут, першою побувала на місці бою відчайдухів і першою насипала могилу та воздвигала на ній дерев’яного хреста.
46-річному командиру громадського об’єднання «Перша Чернігівська сотня» Валерію Рябченку заледве виповнилося 18, коли він вперше побував у Крутах. І не просто побував, а у складі невеликої групи відчайдухів віднайшов місце епічної битви жменьки юнаків зі значно переважаючим за численністю та досвідом ворожим військом на чолі з головкомом більшовицької армії Михайлом Муравйовим. Його однодумець, нині священик, військовий капелан і волонтер отець Євген Орда був наймолодшим учасником тієї пошукової групи. Ця безстрашна молодь першою заговорила про Крути як про героїчну сторінку історії України, першою насипала символічний земляний насип і встановила на ньому березовий хрест.
«Восени 1990 року ми, представники Спілки незалежної української молоді, поїхали в Крути і почали розпитувати місцевих про ті події. Знайшли якогось діда, він і вказав нам на місце, де, за його словами, відбувся бій», – починає розмову Валерій Рябченко.
«Восени 1990 року ми, представники Спілки незалежної української молоді, поїхали в Крути і почали розпитувати місцевих про ті події. Знайшли якогось діда, він і вказав нам на місце, де, за його словами, відбувся бій», – починає розмову Валерій Рябченко.
– Розкажіть трохи більше про Спілку незалежної української молоді. Що це була за організація?
– Це була перша молодіжна організація націоналістичного спрямування, котра виникла наприкінці 80-х років в окупованій «совєтами» Україні. Варто зауважити, що Народний Рух України був ліберальною організацією і нас вони вважали чи то провокаторами, чи просто невиправними романтиками з явними ознаками юнацького максималізму. Рух тоді не ставив за мету здобуття Україною незалежності і носив приставку «за перебудову». Нас називали «фашиствующиє молодчики». Ми були тісно пов’язані зі Спілкою Української Молоді – закордонною організацією. Наше керівництво тримало з ними тісний контакт. Нагадаю, тоді ще був СРСР і для того, щоб нам не приписали зв’язки з іноземними структурами, було утворено СНУМ. Звісно, літературу ми отримували із-за кордону. Першу книгу, яку я прочитав, була праця Дмитра Донцова «Звернення до молоді». Ми слухали касети із Державним Гімном України – все приходило звідти.
– Тобто вас можна було сміливо назвати «радикалами»?
– Першою радикальною силою в Чернігові була Українська Гельсінська спілка, тісно пов’язана із дисидентом та патріотом Левком Лук’яненком. Коли було утворено СНУМ, ми всі перейшли туди. Ми мали грандіозні плани на Чернігів: ставили за мету утворення молодіжного україномовного театру, розповсюдження листівок серед молоді, агітації у вишах. Першою нашою публічною акцією була демонстрація у жовтні 1990 року, якраз на річницю Жовтневого перевороту. Коли по вулиці Серьожнікова йшла демонстрація, ми розгорнули плакати «Ні союзному договору». Пригадую, хотіли ще вклинитися в колону, але нам не дали цього зробити.
– Давайте поговоримо про Крути. Не пригадаєте, як все починалося?
– Восени 1990 року ми поїхали в Крути, не пригадаю, скільки нас було – п’ятеро чи семеро. На той час мені було 18 років. Почали розпитувати про ті події місцевих людей. В результаті якийсь дід показав місце біля станції, сказав, що саме там і був бій. Ми знайшли підводу і навозили на те місце землі.
До речі, помагали місцеві. Все відбувалося швидко – одні возили землю, інші збирали матеріал. Потім ми вирубали хреста і поставили його на тому умовному місці. Це був березовий хрест заввишки чотири метри. Після повернення в Чернігів ми зв’язалися з Києвом і домовилися, що 29 січня освятимо могилу.
До речі, помагали місцеві. Все відбувалося швидко – одні возили землю, інші збирали матеріал. Потім ми вирубали хреста і поставили його на тому умовному місці. Це був березовий хрест заввишки чотири метри. Після повернення в Чернігів ми зв’язалися з Києвом і домовилися, що 29 січня освятимо могилу.
– Отже, 29 січня вже було освячено хреста? Відверто кажучи, важко уявити, як за радянської влади можна було освятити місце, де лилась кров борців за незалежність України, і не потрапити за ґрати.
– Ризик потрапити за ґрати завжди існував, але варто розуміти, що в повітрі вже витав дух свободи. Хіба молодь зважала на ті ризики? Зранку 29 січня 1991 року ми виїхали з Чернігова потягом, в Ніжині пересіли в електричку і об’єдналися з киянами. Пригадую, вони ще листівки по електричці про крутянців розкидали. Вже коли ми приїхали в Крути, нас чекали інші делегати. Всього нас тоді зібралося близько 50 чоловік, включно з представниками Народного Руху.
Від станції зібрання рушило до переїзду, колону вели ми. Дехто тримав у руках синьо-жовті та червоно-чорні прапори. Коли вже рушили, то побачили, як на переїзді зупинився автобус. Було видно, що він забитий ущент людьми. Всі почали говорити про те, що зараз проти нас вчинять провокацію. З автобуса вийшов чолов’яга із сокирою. Ми зрозуміли, що місцеві комуністи організували колгоспників, аби ті нас побили, однак вони думали, що нас буде менше. Ми зупинили колону, перегрупувались – поставили сильніших попереду, а жінок і прапороносців позаду. Такою колоною ми спокійно пройшли повз автобус і підійшли до хреста, де і провели молебень.
Від станції зібрання рушило до переїзду, колону вели ми. Дехто тримав у руках синьо-жовті та червоно-чорні прапори. Коли вже рушили, то побачили, як на переїзді зупинився автобус. Було видно, що він забитий ущент людьми. Всі почали говорити про те, що зараз проти нас вчинять провокацію. З автобуса вийшов чолов’яга із сокирою. Ми зрозуміли, що місцеві комуністи організували колгоспників, аби ті нас побили, однак вони думали, що нас буде менше. Ми зупинили колону, перегрупувались – поставили сильніших попереду, а жінок і прапороносців позаду. Такою колоною ми спокійно пройшли повз автобус і підійшли до хреста, де і провели молебень.
– Безперешкодно?
– «На диво, так. Пригадую, нас тоді знімали працівники КГБ. Їхня чорна «Волга» стояла трохи віддалік від нас, а знімали нашу процесією масивною телевізійною камерою. Відверто кажучи, було б цікаво через стільки років побачити їхню відеозйомку. «Гебісти» були легко вдягнуті, неначе вийшли на невеличку прогулянку. На нас всіх були добротні кожухи, а морозяка тоді градусів 25 стояв, і вітрюган неймовірний. Мені так смішно стало, коли побачив як «чекісти» трусяться на морозі. Один із наших переписав у блокнот номери їхньої «Волги» і по реакції «чекістів» було видно, що вони цього бояться».
Вони хотіли творити історію
Ще один учасник тих подій священик храму Святої Великомучениці Катерини в Чернігові – отець Євген Орда. Його спогади ідентичні спогадам Валерія Рябченка, одначе висновки, які робить священик, є глибоко невтішними для ліберального ура-патріотичного кола.
«Я пам’ятаю, що освятив хреста священик Української автокефальної православної церкви Степан Перва. Він був першим українським священиком у Чернігові, – пригадує отець Євген. – Щороку ми їздили на те місце, і щороку хреста ламали. Очевидно, це робили місцеві. Але були і такі, котрі щиро допомагали нам. Пригадую, коли всі роз’їжджались, то тих, хто з якихось причин затримувався і не встигав на поїзд, місцеві, підігріті оковитою, били палицями. Роки пропаганди далися взнаки. Але ми бачимо, що нині більшість місцевих селян вважають Крути героїчною сторінкою в історії України і це заслуга тих, хто зумів донести людям правду про ті події».
Це вже потім, наприкінці каденції президентства Леоніда Кравчука, Крути почали згадувати на більш високому рівні – насипали більший насип, встановили металевий хрест і 24 металеві таблички від кожної області України. І дарма, що їх покрали. Пам'ять про Крути ожила, хрест знову і знову опинявся на колись вперше насипаному чернігівською «радикальною» молоддю пагорбі, аж доки люди не осягнули всієї героїчності подвигу крутянців. Не менш героїчною була і експедиція відчайдухів із СНУМ.
«Те, що ми робили, помірковані рухівці вважали дуже радикальним, а ми хотіли творити історичні події. Поїздка в Крути для нас була історичною подією. Я знаю точно, якби ми туди не поїхали, то й рухівців там би не було», – резюмує отець Євген.