Дивна річ життя… Кожен з нас приходить на цю землю з певною місією, призначенням. Хтось залишає помітний слід, а хтось безслідно зникає. А про когось життя нагадує, повертаючи вчасно з небуття прикладом честі, мужності, відданості своїй справі, щирої любові до Батьківщини.
Дивна річ життя… Кожен з нас приходить на цю землю з певною місією, призначенням. Хтось залишає помітний слід, а хтось безслідно зникає. А про когось життя нагадує, повертаючи вчасно з небуття прикладом честі, мужності, відданості своїй справі, щирої любові до Батьківщини.
Витяг з протоколу № 54 засідання Судової Трійки при Колегії ДПУ УСРР від 27 лютого 1930 р. «Дело № 11 Нежинского Окротдела ГПУ по обвинению гр. Липко Петра Ивановича по ст. 54-10 и 54-13 УК УССР. Постановили: Липко Петра Ивановича РАССТРЕЛЯТЬ. Дело сдать в архив».
Ліпко Петро Іванович народився 3 (16 за н.с.) грудня 1876 р. в містечку Бірюч Воронізької губернії. Батько його Іван Ліпко мав чин унтер-офіцера російської імператорської армії. Походив з Чернігівщини (село Браниця Бобровицької волості). Початкову освіту отримав у Олексіївському 2-класному народному училищи Бірюцького повіту. Далі прослухав один курс Воронізької учительської семінарії. Але круто змінює життєві плани і вступає рядовим на правах «вольноопределяющегося ІІ разряда» до 2-го Закаспійського стрілецького батальону в Ашхабаді. З того часу почала стрімко розвиватись його військова кар'єра. (Про цей бік життя П.І.Ліпка добірну інформацію можна отримати зі статті Н. Дмитренко Генерал-хорунжий армії УНР Петро Ліпко //Наш український дім. Науково-популярний часопис для вчителів України та діаспори. № 1. – 2020. – С. 59-62).
Ми ж у цій статті згадаємо останні, найтрагічніши роки його життя, що пройшли на Чернігівщині. Дізнавшись про оголошену Совєтами амністію та необхідність реєстрації у радянському консульстві, щоб не бути позбавленим громадянства, Петро Іванович повернувся вже в радянську Україну. Складними в цей час були не тільки службове становище, але й особисте життя офіцера. Восени 1922 р. П. Ліпко з Польщі повертається разом з дружиною Тетяною та маленьким сином Вадимом до України. У послужному списку офіцера зазначено, що він одружений першим шлюбом на Марії Митрофанівні Шандур, уродженці Вороніжської губернії, 1878 р. народження. Подружжя мало трьох дітей: двох синів Михайла та Сергія, і доньку Галю. Що стало з першою дружиною та дітьми нам невідомо. Можемо припустити, що родина емігрувала після подій 1917 р., або загинула у вирі лихоліть.
Повернувшись на Чернігівщину, П. Ліпко встав на облік до Ніжинського окружного комісаріату у військових справах (військовий квиток № 268), як бувший офіцер царської армії, і перебував у запасі Червоної Армії на посаді помічника командира полку. Спочатку молода родина оселилась у с. Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту, де мешкали родичі Петра Івановича. Політичний хаос, зруйнована економіка, відсутність роботи та голод змусили багатьох освічених людей перебратися до провінційних міст. У 1925 р. П. Ліпко з родиною переїздить до Бобровиці. З вересня 1925 до квітня 1927 року П. Ліпко служив у конторі Бобровицької державної цукроварні конторником вагової будки по прийомці буряка та розрахунку з рослинниками, робив креслення проектів для будівельних робіт.
У грудні 1927 р. Петро Іванович написав заяву до межевого відділу Ніжинського окружного земельного відділу, пропонуючи свої професійні якості «по межевій частині, спочатку хоч би на посаді стажора». В заяві він зазначав, що навчаючись у Військовій Академії Генерального штабу, пройшов курс геодезії, має навички у роботі з кіпрегелем-висотоміром, а також практично працював по межевому кресленню у Бобровицькому цукрокомбінаті. 1 лютого наступного 1928 р. йому дають посаду землеміра-практиканта з місячним випробувальним терміном. Щоб забезпечити родину він погоджувався на будь-яку роботу.
Поза сумнівом той факт, що бувший петлюрівський генерал знаходився з часу свого повернення в Україну під пильним оком депеушників. Втративши надію зробити з нього прибічника радянської влади та агента, завели на нього справу, де він значився під псевдо «Бувалий». І запрацювала репресивна машина, справа почала наповнюватися свідченнями «антирадянських проявів Ліпка». 26 січня 1930 р. його було заарештовано. Під час обшуку вилучили особисті нагороди, фотографії, гроші УНР і найголовніший компромат – рукописний текст листа письменнику М. Горькому. Лист був написаний Петром Івановичем два роки тому, як реакція на статтю письменника «Механічним громадянам СРСР», що була надрукована в газетах «Правда» та «Известия». Це був вирок.
Стаття була написана М. Горьким у 1928 р. після відвідин Радянського Союзу, де він не був з 1921 р. і куди приїхав на запрошення Й. Сталіна. Протягом місяця письменника возили по заздалегідь підготовлених об’єктах, демонструючи досягнення радянської влади. Механічними громадянами «великий пролетарський письменник» назвав людей, які не сприйняли радянську владу щиросердно і стали формальними громадянами СРСР, які не бачать досягнень соціалістичного устрою суспільства. Людей здатних думати та аналізувати це визначення не могло залишити байдужими. Взявши до рук папір та олівець Петро Іванович на 4 аркушах пише відверте послання М. Горькому. «Разумеется, что толку большого из этого не выйдет, но почему же не поделиться кое-какими мыслями с умным человеком «по душам». Прежде всего, заранее прошу Вас поверить, что пишу правду, как ее понимаю, лгать мне не к чему, потому что скрываюсь псевдонимом, моего настоящего имени никто никогда не узнает. Народ наш без различия национальностей и религиозных убеждений люблю с детства, сам «разночинец» и желаю этому народу хорошей жизни и счастья такого, какое только доступно человеку на земле вообще». Далі автор листа перераховує всі «досягнення» Радянської влади: відсутність хліба навіть в тій місцевості, де його вирощують; не можна придбати взуття та одяг («…Одежду или покупай готовую, но она есть только для взрослых или ходи Адамом»); з великими труднощами можна дістати зошити та чорнила для учнів («…по-видимому бюрократические органы многочисленного Соваппарата пожирают их»); порушені шлюбні традиції («…записался себе в Загсе и валяй. Надоело – расписался в Загсе же и опять записался. Развал семьи»); багато безробітніх; податок с селян взагалі знищує хліборобів. «Вы не поверите, конечно. А Вы возьмите этак тайком от всех и вся, вспомните дни Вашей молодости, возьмите да и махните из (не скажу из Вашего палаццо на буржуазном острове Капри или из роскошной квартиры), во всяком случае, чистой и уютной комнатки на дно, «в народ» и потолкайтесь там этак месяца три в качестве безработного хотя бы по совучреждениям, вот и узнаете все «достижения» и сравните с хорошо известным «добрым, старым временем», сравните по совести, без предвзятостей. …Ложь – это громадное достижение Советской власти. Ложь от начала и до, вероятно, будет до конца Советской власти, ложь сверху вниз и в стороны, и снизу вверх. Фабрики рабочим – ложь, земля крестьянам – ложь, самокритика – ложь, да всего не перечтешь, слишком много времени надо. Это теперь все поняли, и никто не разубедит – поверили в пылу гнева народного и приняли за своих, а оказались обманутыми». Лист підписано «многовидящий, но не часто говорящий Ионавочревесоввластисущий».
Після численних допитів, у перших числах лютого 1930 р. Ніжинський окружний відділ ДПУ НКВС постановив направити до Судової Трійки при Колегії ДПУ НКВС клопотання про застосування до арештованого П.Ліпка «вищої міри соціального захисту – розстрілу». 5 березня до начальника Ніжинського окрвідділу ДПУ Самовського з грифом «негайно, цілком таємно» надійшли сім виписів з протоколів Судової Трійки по справах засуджених громадян, серед яких прізвище П.Ліпка, «для негайного виконання».
Петро Іванович Ліпко був реабілітований у 1989 році.