Я дуже любила своє життя… Те… (не вірю, що це пишу) Те… довоєнне. Те, яке вже ніколи не буде таким, як раніше. Те, з яким я нарешті почала потроху прощатися…
Я любила у тому житті все. Бо воно було збудоване мною. Рік за роком. З любові і віри, прагнень і мрій, тяжкої праці і трошки авантюризму, сліз і помилок, зустрічей і прощань, правильних рішень і дуже моїх людей.
Я любила у тому житті себе. Нарешті дорослу. Нарешті чесну. Перед всіма. В першу чергу перед собою. Я дружила з собою як ніколи близько. І майже завжди досягала згоди і компромісів.
Я любила свою сім’ю. Міцну і щасливу. Сповнену планів і мрій. Наш затишний дім. Де в кожній деталі любов. Нашу щоденну рутину. І те, як ми гідно проходили всі випробування. Разом.
Я любила своїх друзів. Найкращих на всій землі. Цілісних і максимально якісних. Мою рідну бульбашку вільних людей. Де нікого зайвого. Жодного шуму. Лише свої.
Я любила свою роботу. Теплу і добру. Зворушливу і смішну. З найкращими людьми. І найліпшою мовою світу. Моя маленька кармічна місія. Моя персональна лагідна українізація.
Я любила свою свободу. Ту, яка пульсує всередині. Ту, яка не дає тобі бути рабом. Ту, яка робить твій голос вагомим. Ту, що дає тобі право називати чорне і біле. Гідно. Без напівтонів.
Я любила свої проблеми. Боже, я любила навіть свої проблеми! Господи, дай мені їх знову. Тільки вирви з серця цю лють…
Я любила своє життя. Те… довоєнне, що назавжди залишиться там… до війни.
Далі теж буде життя. Просто інше. Тому що ми будем інші. Наші очі будуть іншими. Наші мрії будуть іншими. Наші діти, друзі, батьки. Молитви. Все.
Я не знаю, яким буде те інше життя. Те… після перемоги. Чи буде мій дім. Чи будуть мої люди. І скільки ще болю треба буде увібрати цим і так розідраним серцем. Але одне я знаю вже нині. Будучи в цій клятій сірій зоні двох міжжиттів.
Я точно знаю, що те інше життя маю жити так, аби всі наші світлі янголи схвально кивали мені з хмарин. А отже, жити гідно. Все решта, як виявилось, вже не має значення.
Автор: Olena Pshenychna
