Ми вразливі перед тими, хто нам найдорожчий… Нас ламають не обставини, не вороги і не думка сторонніх людей. Нас ламають близькі люди: ті, хто найближчий.
Тому що решті найчастіше нас просто не дістати.
А близькі вони тому й близькі. Вони поряд. І ми їм довіряємо.
Вони ті, до кого ми не боїмося повертатися спиною.
Ті, до кого ми приходимо з розкритими долонями та незахищеним серцем.
Ті, від кого ми найменше очікуємо на щось погане.
Ті, у чиєму захисті та співучасті ми впевнені.
Ті, кого ми найбільше потребуємо.
Усі ножі у спину завжди від тих, кого прикриваєш собою. Адже ворога зустрічаєш віч-на-віч. А спина відкрита тим, хто за нею.
Всі колючі слова завжди від тих, у кого є ключ до нашого нутра. Всі інші стикаються з панцирем і відскакують від нього, не зашкодивши.
Ми сильні, коли за нами сила.
Але ми вразливі перед тими, хто нам найдорожчий.
Ми сильні, коли наше серце живе у надійному панцирі чужих грудей.
Але ми сильні і коли нам більше нема куди відступати.
Що із цим робити?
Хтось приймає рішення ніколи нікого не підпускати ближче від відстані витягнутої руки.
Хтось – ризикнути всім. І виявляється правий. Або виявляється у глибокому нокауті.
Хтось вирішує ризикнути, але при цьому змушений весь час бути напоготові.
І мова не лише про чоловіка-дружину. А і про родичів, і дітей у тому числі. Так, наприклад, стареньку сусідку, з якою наша сім’я дружила років 20, улюблений син здав у будинок для людей похилого віку, продавши попередньо її квартиру.
Для кожного правильного рішення своє.
Бережіть себе.
Від розбитого серця і від того, щоб розбити зрадою серце тому, хто вразливий через близькість до вас.
