Казка для українців, надіємось, що пророча. – Свій я, хлопці. Свій. Не стріляйте. Мене до вас начальство відправило з важливою передачею. А я ледве вас знайшов. Дядько у воєнній формі з довгою давно нечесаною бородою і оком не повів на те, що на нього цілилося дуло пістолeта.
– А чого зі сторони ворога йдеш?
– Так в мене і для них послання було. Вже передав. Хоча, мабуть, воно їм не сподобалося.
І дядько закотив очі догори, вказуючи поглядом на джерело командування.
– Ану покажи позивний. Дивний ти якийсь. Гм…
– Я з секретного підрозділу – пояснив здоровань. – У нас тільки цифри на нашивці. Хлопці, я свій. Зателефонуйте комбату.
– Розберемось. Ходімо в бліндаж. Ти в мене під прицілом, пам’ятай.
– Та добре. А може в тебе є закурить?
– Цигарок нема. Волонтерку чекаємо на днях.
– В мене своє куриво. Мені вогнику б…
І дядько дістав із кишені невеличкий червоний оксамитовий мішечок і люльку.
– Ти ба! Це ж козацька люлька і тютюн! Я такі хіба що в музеї бачив. – вигукнув молодий боєць.
– Поживеш трохи з моє і ще й не таке побачиш, – усміхнувся чоловік.
– А добре ж як пахне!
– Запам’яй цей аромат, синку. Моє начальство просило вам передать дещо. Зазвичай я трохи волонтерю і сам везу кожному бійцю, що хто просить. То міг би й тобі гарних цигарок знайти. Але цьогоріч вибачай. На всіх привітання одне. Брак фінансування, – здоровань розвів руками. І з цим він швидко розв’язав свій мішечок. Але в ньому виявився зовсім не тютюн, а дивний сріблястий пилок. Кремезний обережно взяв дрібку і голосно дмухнувши, розпилив його навколо себе.
Раптом всі годинники одночасно зупинилися. Плин часу завмер.
І тільки дивний гість, повністю зберігаючи спокій покинув бліндаж і неспішно попрямував до крайньої хати у селі, що межувала з лінією фронту.
У тій хаті жила стара баба Йосипівна. Її внук пішов захищати свою землю ще у травні, а вона залишилася сама. І ледь виживала під окупацією. Голодувала, мерзла, але грошей, ворожої пенсії не брала. А натомість пекла для українських бійців свіжий хліб і носила їм потай разом з важливою інформацією про ворога.
Новий рік обережно відчинив двері старої хати.
– Йосипівна, агов!
– Ти мене прийшов вбити?
– Та ні, бабо. Я свій. Ви шо!
– А, тоді заходь, голубе. А що сталося, чого ти поночі?
– Я про внука вашого… Можу вас до нього відвести. Побачитеся.
Баба схопилася за серце.
– Він живий!?
Чоловік мовчки поглянув на бабу.
– Ходімо. Ви готові?
Сльози покотилися у баби з очей. На знак згоди вона кивнула.
– Ну, все. Беріть мене за руку. Але зовсім забув…
І він дістав свою торбинку і дмухнув на бабу. Умить вона перетворилася на привабливу молодицю у святковому вбранні.
– Але спершу, якщо будете ласкаві, попрошу про допомогу. Бачте, мені треба до світанку принести цей пилок у кожну оселю в Україні. Мені одному трохи сумно. То чи не могли б ви мені скласти компанію? А на світанку я проводжу вас до внука. Востаннє. А тоді вже самі знаєте куди.
– А це те, що я думаю ? – вказала дівчина поглядом на мішечок.
– Звичайно. То – Перемога!
Він усміхнувся.
– Ну гайда. Не варто примушувати всіх чекати. І Йосипівна взявши Новий рік попід руку, жваво рушила в дорогу дарувати кожному омріяний подарунок на 2023 рік.
© Панянка Жі
