Завантаження ...
banner
banner

«Невійськовий» конфлікт: Руслан вбитий, Дмитру загрожує 15 років

У голові 28-річного прилучанина Дмитра Балабухи металева пластина. Нею рік тому військовослужбовцю 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ закрили черепно-мозкову травму

АТОвець, конфлікт, суд, Дмитро Балабуха, Руслан Юрченко

У голові 28-річного прилучанина Дмитра Балабухи металева пластина. Нею рік тому військовослужбовцю 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ закрили черепно-мозкову травму. Поранення молодший лейтенант, командир танку, отримав в бою під Авдіївкою. В зоні АТО, в Донецькій області Дмитро з 2015 року.

10 лютого цього року Дмитро Балабуха після наряду їхав на суботу-неділю додому, в Прилуки. З місця постійної дислокації частини в Білій Церкві, через Київ. Невисокий, худий, вдягнений «по гражданці». Потім збирався на реабілітацію. Через два дні, 12 лютого, мав проходити МСЕК на інвалідність. Після чого мали відправити на лікування до Польщі. Маршрутки на Прилуки у столиці відправляються зі станції метро «Чернігівська». Дмитро підійшов на початок черги. Пояснив, що хоче спитати, чи може їхати за посвідченням УБД. Більший і старший 35-річний Руслан Юрченко виштовхав ветерана з черги, вдарив кілька разів по голові, по обличчю.

Боєць повернувся з ножем, єдиним ударом попав в область серця. Смертельно поранений Руслан помер на місці. Залишилась дружина, прилучанка Яна, і двоє дітей: 10-річна донька та 5-річний син.

Замість санаторій Дмитро потрапив у СІЗО, сім місяців під вартою. Вже відбулося кілька судових засідань (чотири чи п’ять, навіть рідні путаються). Ветерана АТО судять за статтею 115 (умисне вбивство). Передбачає до 15 років позбавлення волі.

За місяць до того отримав нагороду з рук Президента. Хотів служити далі

Руслан киянин, працював шеф-кухарем в Одеському ресторані американської їжі «Cooper Burgers». Як хобі, займався в клубі єдиноборств «Гермес».

72 бригаду вивели з зони бойових дій у листопаді минулого року. Дмитро на той час встиг перенести кілька операцій, побув вдома на реабілітації і повернувся служити в частину. Дмитро неодружений (розлучився якраз перед тим, як отримав повістку). Дітей ще нема. Є мама, батько і брат в Прилуках.

— Мама була на всіх судових засіданнях. Ми з батьком тільки на першому, коли обирали запобіжний захід. Брат телефонує, як з’являється така можливість, — говоримо в Прилуках зі старшим братом Дмитра 32-річним Євгеном.

— Діма казав, що не пам’ятає, де взяв ніж. Останнє, що згадує, — як чоловік бив його по голові. Потім — вже як затримала поліція. Що було в цей проміжок — у тумані, — розповідає Євген Балабуха.

До війни Дмитро працював в «УкрСіббанку» в Києві. Винаймав квартиру. Повістка прийшла восени 2014-го, в Прилуки. Дмитро не ховався в столиці. Одразу пішов до Прилуцького військкомату.

Спочатку був навчальний центр в Десні. А в лютому 2015-го вже воював на передовій, в Донецькій області.

АТОвець, конфлікт, суд, Дмитро Балабуха, Руслан Юрченко

Євген Балабуха

— Ще в Десні їм запропонували контракт, всі підписали. Начебто зразу попав в Докучаєвськ, — пригадує Євген. — По телефону брат про війну не розказував. Перший раз у відпустку прийшов в червні 2015 року.

Діма спокійний, ніколи не бачив, щоб він першим ліз у бійку. Тим більше до незнайомих. Конфлікти намагався розв’язати миром.

Відучився в сержантській школі, став командиром танку.

Поранення отримав на передовій, в районі Авдіївки. Відкрита черепно-мозкова травма. Подробиць не розказував.

Спочатку брат був у Дніпропетровському госпіталі. 42 дні — удома. Потім в Києві поставили пластину.

Я не бачив якихось кардинальних змін у психіці. Дімон тримався. Звичайно, людина пройшла війну... Просто по-іншому почав дивитися на цей шалений світ. В собі не замикався. В алкоголь не вкинувся. Як зазвичай, по святах.

Чи не підсів він на якесь сильне знеболювальне?

— Ні. Які таблетки йому виписували, такі приймав. В аптеці купити можна.

Після того, як поставили пластину, ще побув на реабілітації, вдома. З одним сослуживцем, з 72-ї частини, вони мали їхати на лікування до Польщі. За державною програмою.

Чого не поїхали?

— Не встигли. 10 лютого відбувся цей інцидент. А 12-го він мав їхати на комісію. Пройти МСЕК, щоб дали групу, а там чи далі служить, чи списали б його, невідомо. Після МСЕК — в Польщу. Діма хотів служити, не хотів на інвалідність.

Його поважали в частині. Є бойові нагороди. Останню отримав від Президента, у 2018-ому. Якраз перед слідством.

«Зі словами «Чого, с...ка, лізеш без очереді!» почав бить»

— Він вже більше місяця як вийшов на службу, з пластиною в голові, — продовжує брат. — 72-у якраз вивели з зони АТО, стояли в Білій Церкві. їздили на навчання в Гончарівське. Жили в казармі в частині, могли їздити додому. За контрактом в них субота і неділя вихідні. 10 лютого була субота.

І йому нагрубив водій маршрутки?

— Маршрутка ще не під’їхала. Але черга вже вистроїлася.

Як Дімон розказував, він тільки підійшов. Його попитали, чого без черги. Відповів, що хоче спитати, чи можна за посвідченням учасника бойових дій проїхати. А той чоловік стояв п’яний. Лаявся з жінкою, почув, що хтось без черги лізе. І переключився на Дімона. Без питань і розговорів. Діма казав, зі словами «Чого ти, с...ка, лізеш без очереді» начав його бить. Казав, попадав в основному по голові. Дімон казав, два чи три рази — це те, що він ще пам’ятає. А свідки на суді розказали, ті, хто в черзі стояв, що вони хвилин п’ять чи десять там бились.

Як Діма відповідав?

— Вставав і падав, як він ще міг відповісти? У брата зріст метр шістдесят чотири. А той високий і більший за Діму.

І Діма відійшов за ножем?

— Не відійшов, а почав тікати. А той його схватив, тримав і відірвав капюшон з курточки, її забрали в поліцію, але я бачив фото. Знаю, що то за курточка, не так просто там відірвати той капюшон. Діма каже, не пам’ятає магазину, не знає, де взявся ніж.

Діма не був п’яний (пишуть, після проходження тесту виявили 0,35 проміле алкоголю в крові. — Авт.). Може, пляшку пива випив. До бійки він був в адекватному стані. Це все, що мені розповів, що пам’ятає. І як ножем ударив, не пам’ятає. Прийшов у себе вже тільки як поліція прийшла, щось давали підписувати. Арештували не на місці події, а кудись він ішов. Не пам’ятає, куди направлявся.

Адвокати хотіли признати його непідсудним.

Але комісія признала підсудним?

— Так.

Засуджуєте? Підтримуєте?

— Я на його місці так само б зробив. Ти пройшов війну. А тут, на мирній території, на тебе нападає гражданський, за якого ти воював. Б’є по тому місці, яке пробили в боях за того самого гражданського. Причому б’є через те, що ти воював. А він ні.

АТОвець, конфлікт, суд, Дмитро Балабуха, Руслан Юрченко

Руслан Юрченко

«Сидиш, місяцями чекаєш, коли просто напише звідти «все ОК»

— Таку брехню про сина писали, що він і п’яниця, і наркоман, — гнівається мати, 56-річна Людмила Балабуха. Живе в Прилуках, працює в Києві. — В мене дитина золота. В школі добре учився, Ірпенський економічний технікум добре закінчив. Університет МАУП заочно. Учився на банківську справу. Працював в банку до війни, і підвищення були.

Але забрали його туди. Що зробиш? Просила: не підписуй той контракт. Каже: всі підписали, а я що?

Хлопець пройшов три роки війни. Знаєте, як воно, коли дитина пропадає на війні? Коли місяць нема звістки? Як мені це пережита було? Кожний день сидіти і чекати, чи подзвонить. Чи хоча б просто напише: «все ОК». Просто... Було, що він не мав права дзвонити в той час... Сидиш, хоча б цього «ОК» дождатися...

Уже в Білій Церкві він викладав воєнну спеціалізацію. У його бригаді зараз хлопці ті, що він учив їх. Хіба ж би допустили викладати наркомана і алкоголіка? Навіть 60-річні чоловіки у нього були в подчинєнії. Син не перевищував службових повноважень і завжди тримав себе в руках.

От як капронова кришка — отака діромаха в голові у дитини. Як ви думаєте, якщо вже там полазили? Мозок ні одним вченим не досліджений. У них всіх, дітей, які там воювали, поранені були, — посттравматичний синдром. А міністр оборони заборонив їм в діагноз таке писати.

Та пластина в нього ще не прижилася. Скільки тут минуло, як її встановили.

Були сильні головні болі. 28 років, а тиск 160 на 100. В любу секунду інсульт може статися.

Ми постійно передаємо туди знеболювальне. Дімі потрібне лікування. Погано почувається.

Не стоїть питання, щоб його перевели з СІЗО в лікарню?

— Ні. Там така суддя попалась...

Моральна компенсація — 500 тисяч кожному

Жінка загиблого Руслана з Прилук. Ви знайомі?

— Ми з нею спілкувались. Хороша жіночка. Каже, претензій немає. Вона розуміє, що там сталося, показанія давала. Не Діма почав бійку. Коли син підійшов, Руслан сказав: «Хто без очереді, повидьоргую ноги».

У неї двоє дітей на руках осталося, їх ростити треба. Якби суд залишив Дімку працювати, він би їх утримував. А так що: ну, посадять його. Чого ж ви так ставитеся до цих дітей, які для вас життя не пожаліли? Чого?

Казав один волонтер: треба, щоб над Прилуками чи над Україною хоча б два дні постріляли, щоб всі відчули б тут, що таке війна. Як там дітям нашим воюється і що вони переживають.

За що він почав його бити? За те, що Діма показав йому посвідчення УБД? Тому, що він АТОвець?

На суді Дімі півтора мільйона виставили.

На судовому засіданні 18 липня надійшов цивільний позов від постраждалої сторони, яка вимагає компенсації морального збитку. По 500 тисяч дружині і кожній дитині. І аліменти дітям щомісячно до досягнення повноліття.

«Його вчили знищувати противника. Спрацював інстинкт»

— Коли дізналися, що сталося, не повірили. Думали, однофамілець, — кажуть військові, які знають Дмитра.

— Все відбулося в стані афекту, — вважає старший сержант Ярослав Джевага, начальник відділення зв’язку та інформації Прилуцького міськвійськкомату. Рік був у 72 батальйоні.

— Парень тихий, скромний. Не той, який би бузив, — підтверджує старший солдат Олександр Лещенко, товариш Дмитра.

Чи не приймав Діма наркотичні засоби?

— Навряд чи. А заспокійливе нам всім приписують, «Гідазепам», — каже Ярослав.

— Я після АТО взагалі ночами не спав, снотворне пив, — згадує Олександр. — Жінка поруч спати боялась. Казала, під подушкою автомат шукав.

Чи відправляють вас на реабілітацію?

— Повинні, — каже Джевага. — Раз у півроку. В кожному підрозділі є штатний психолог. Але психолог більш потрібен вже тут, для адаптації, коли форму знімаєш. У АТОвця підвищене почуття несправедливості.

— Зустрічаєш знайомих, а вони тобі: «От за кого ти воював? За кого ти йшов?» Та за вас, дебілів, які сидять отут і вважають, що життя прекрасне, — переживає Лещенко.

— На Прилуччині більше 1000 АТОвців, у нашій організації — 300, — говорить голова громадської організації «Учасники АТО «Щит» Павло Красноок. — Людина з 2014 року не просто в гарячих точках була. Він штурмовик. У хлопця півголови нема. Дві чи три контузії.

Ти АТОвець, ти відчуваєш себе достойною людиною. Яка свій борг віддала і далі продовжує віддавати. І от коли людину-штурмовика, який на взводі (а той, хто побував на війні, вони завжди на взводі), накачаний дядько, що на фронті не був, б’є кулаком в голову... (А це розповідала свідок на суді з місяць тому).

Навіть якби то були два гражданські, хіба має право один з них в громадському місці починати бійку? А коли качок лізе битися до меншого? А тепер між нами, мужиками: що ти за чоловік, коли тобі повістка йшла, а ти від неї тікав? І яке право ти маєш бити морду тому, хто не тікав?

Що таке штурмовик? Це людина, яку вчать знищувати противника. Яким чином? В морду він йому не дасть. Автомата, гранати нема. Він бере ніж. І робить тільки один удар. Не товче ним, як маніяк. Зразу попадає в серце. Його цьому вчили. Не тікає: автоматично зробив свою роботу, розвернувся й пішов. І по дорозі його зупиняє поліція.

Питання: хто в цьому винен? Є реальний убивця. Але чому це було зроблено? Чому було запаморочення? Бо відхилення у психіці, по здоров’ю в нього все ж є. А хто відповідає за психіку і здоров’я військовослужбовця? Хто призвав його, звичайного хлопця, на службу, дав зброю, навчив убивати? Держава. За що йому давати 15 років? За те, що держава не виконала своїх повноважень? Не захистила, не забезпечила нормальну реабілітацію.

«Думай, що казати солдату»

— От виникла така ситуація в лютому. Минуло п’ять місяців. Три дні назад наш АТОвець підходить до такої самої маршрутки на Прилуки. Запитує: «АТОшнику, учаснику бойових дій, можна проїхати? Є пільги?» Якщо нема пільг, можна так і сказати. А водій йому: «Якщо тільки ти поперед автобуса бігтимеш». І як вони хочуть, щоб АТОвці на це реагували?

— Усі, хто воював в АТО, з цим зіткнулися: «Не я тебе туди посилав. Воно мені не треба», — погоджується Ярослав Цюкур, працівник міськради (воював у першій танковій бригаді). — Думай, що казати солдату, який вже 4-й рік воює.

— Стан здоров’я Дмитра у СІЗО значно погіршився, — каже волонтер Руслан Ярошенко. — На крапельниці лягати треба тижні на два. А в СІЗО нема ніяких умов, щоб його лікувати. Максимум медсестра.

* * *

13 вересня наступне судове засідання. АТОвці з Прилук збираються їхати автобусом на суд в підтримку Дмитра Балабухи.

Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: