Сьогодні жителька Ніжина відзначає свій 100-річний ювілей

Народилася Катерина Павлівна у селі Берестовець Борзнянського району. В родині Мазурів було четверо дітей, Катерина ­ наймолодша. В 1934 році, закінчивши Берестовецьку школу на відмінно, її та ще чотирьох однокласників­хорошистів без іспитів зараховують до Ніжинського медтехнікуму (нині медичний коледж).

Та її однокласники пішли на робфак педінституту, то й вона на медика не захотіла. «Виплакала» свого атестата та була зарахована на 3­й курс робфаку. Після закінчення вступила в інститут на філологічний факультет. 

Закінчивши філологічний факультет Ніжинського педінституту, поїхала за призначенням працювати у с. Тарасівку Вінницької області, де в місцевій школі викладала українську та російську мови.

20 червня 1941 року вона вирушає у відпустку до рідного села. Проїздом через Ніжин вирішили заночувати в тітки. Вранці Катерина захотіла ще й забігти до рідного вузу. Та коли ступила на поріг закладу, побачила суєту. Запитала в одного з студентів, що трапилося, та почула відповідь: «А Ви разве не знаєте? Война!».

Дівчина стрімголов мчить до рідного Берестовця, а там вже оголошено загальну мобілізацію.

Разом з односельцями її мобілізували до трудової армії рити окопи. Працювали багато, без сну та відпочинку. А вже у вересні село захопили фашисти. І його мешканці відчули на собі всі прояви окупаційного режиму. Молодь села разом з героїнею нашої розповіді об'єднується для того, щоб помститися загарбникам. Однією з перших диверсій підпільної групи було руйнування моста через річку Смоляж. Взимку 1941­1942 рр. через село йшло багато наших солдат, які самостійно виходили з оточення, втікали з фашистського полону. Не знаючи дороги, вони потрапляли до рук поліцаїв.

Катерина Павлівна згадує: «Ми допомагали нашим, виводили за село та розповідали, якою дорогою краще пройти непоміченими, щоб наздогнати свою частину. Таким чином нам вдалося врятувати сотні наших людей. А коли за селом з літаків скидали газети «За Радянську Україну», збирали їх і розповсюджували у Берестовці та в сусідніх селах. Читаючи листівки, люди дізнавалися правду про стан наших військ на фронті».

На початку 1942 року німці почали примусово вивозити молодь до Німеччини. Забрали і Катеринину сестру Уляну. Її разом з 50­ма молодими односельцями погнали на медкомісію до Ніжина. Катерині вдається випросити знайомого лікаря Михайла Люта, аби той написав у довідці, що Уляна непридатна. Поліцаї відпускають браницю, але з наказом з’явитися через 2 тижні знову. Уляна, аби не втрапити до рук фашистів, переховувалася то по клунях, то по скирдах.

А Катерина лишається у Ніжині. На «московському мосту» вона випадково зустрічається зі своїм однокурсником Віктором Тищенком та Яковом Батюком. Після розмов ті запропонували їй роботу зв'язкової. Вона влаштувалася в німецький госпіталь, що розташовувався в будівлі педінституту. Там вона на кухні чистила картоплю. Дані отримувала від Галі Солодовник, яка володіла німецькою мовою і працювала в самому госпіталі санітаркою. Катерина зв’язківцям переказувала отримані дані про місцезнаходження та приблизну кількість німецьких військ, розташованих у Ніжині.

Катерина Павлівна згадує: «На цей час серед працівників шпиталю було кілька членів Ніжинської підпільної організації ­ Віра Смолянчук, Костянтин Кривець, Галя Солодовник. Прибираючи у палатах, вони чули розмову солдат та офіцерів, цікаву інформацію переказували мені, а я передавала її іншим підпільникам».

На квартирі Катерини Павлівни три молодих дівчини ­ сама господиня, Галя Солодовник та Женя Батюк ­ наражалися на смертельну небезпеку, прослуховуючи радіоприймач, вмонтований в ікону. З перших днів окупації, згідно з наказом коменданта Ніжина, під страхом смертної кари мешканці мусили здати радіоприймачі. Все, що чули дівчата, записували на листівки, які згодом розповсюджували по місту.

За наказом Я.П.Батюка був налагоджений зв'язок з партизанським об'єднанням «За Батьківщину», яке діяло у носівських лісах під командуванням І.М.Бовкуна. Всі відомості, що збирали по крихтах підпільники стосовно розташування та чисельності німецьких військ, через зв'язкового передавались партизанам, а від них ­ на «велику землю».

На початку 1943 року фашисти почали активний пошук підпілля. В організацію під керівництвом Я.П.Батюка був засланий агент. В червні­липні почались арешти.

6 липня 1943 р. була арештована Катерина Павлівна та відправлена до Чернігівської в'язниці. Її звинуватили у зв'язку з партизанами, а потім у підпільній роботі. «Я заперечувала усі звинувачення, але фашисти не вірили і жорстоко мене били», ­ згадує Катерина Павлівна (про ті страшні часи у неї на згадку лишилися шрами). ­ Разом з іншими заарештованими я знаходилася у камері смертників. Але нас не встигли розстріляти. Підійшли радянські війська, фашисти поспішно тікали. Так доля подарувала нам життя. Два дні пішки йшла до Ніжина. Дійшовши, сховалася у свого дядька по вул. Липіврізька. Напередодні 15 вересня в місті було галасно. Німці метушилися, а я все вилазила на драбину та дивилася в бік інституту, переживала, чи його не підірвали. Тоді стало тихо­тихо… І тут радісна звістка: наші, наші йдуть! Радості не приховували! Плакали, обнімалися!».

Так Катерина Павлівна лишилася в Ніжині. 32 роки присвятила викладацькій діяльності. Працювала в Ніжинському училищі культури та мистецтв ім. М.Заньковецької (тоді називався політичний технікум), читала зарубіжну літературу, античну в педагогічному інституті. Її любили студенти, колеги поважали. Вона вела активне громадське життя, член первинної ветеранської організації «Партизани та діти партизан», брала участь у всіх патріотично­виховних заходах, які проводились в освітніх закладах міста. Була засідателем в суді, працювала по сумісництву коректором та секретарем в газеті «Радянський Ніжин» («Ніжинський вісник»).

У 1946 році вийшла заміж за бійця ВВв Петра Григоровича, з яким познайомились ще до війни. Разом звели будинок, виховали доньку Людмилу та сина Сергія. Радість Катерини Павлівни ­ четверо онуків та двоє правнучат. 15 років тому овдовіла.

На запитання, у чому ж секрет її довголіття, Катерина Павлівна відповіла: «Завжди говорила правду. Чужого не брала. Не заздрила та любила студентів, як своїх дітей».