До Дня театру, інтерв'ю з актором Ніжинського драматичного театру Андрієм Буняєвим

27 березня весь світ відзначає Міжнародний день театру. З цього приводу ми пропонуємо вам інтерв'ю провідного актора Ніжинскького українського академічного театру Андрія Буняєва

Театр починається з вішалки, а з чого почалося ваше театральне життя?

Це взагалі дуже цікава історія. Я раніше театр не сприймав, як мистецтво. Займався спортом, зокрема легкою атлетикою. У нас у Ніжині був дуже чудовий тренер Віталій Андрійович Лазаренко, який мене ще знайшов у 5 класі. Я дуже плідно займався спортом. Але отримавши травму мені довелося з ним попрощатися. Після цього я пішов у армію, де відкрив навіть для себе, те що я вмію співати тому служив у оркестрі. Коли повернувся, то як то кажуть, почав  шукати себе. 

 

В мене був один товариш, який зустрічався з дівчиною, яка навчалася у нашому училищі культури та мистецтв на режисерському факультеті. 

 

У них на курсі не було зовсім хлопців, а  їй потрібно було поставити курсову виставу, де була чоловіча роль. І вона попросила на неї мого товариша. Він не погодився, але запропонував мою кандидатуру. Вона звернулася до мене, ми два тижні позаймалися, показали цю курсову в училищі культури і мені це сподобалося.

Після цього мені запропонували навчатися в училищі. На що я відповів «давайте спробуємо». 

 

Я почав навчання. І мене помітив наш теперішній директор театру  Юрій Миколайович Муквіч та Алла Василівна Соколенко, які ще тоді також починали працювати у театрі. Що головне вони не лише помітили, але й запросили мене в трупу.

Я вагаючись прийшов, але потім швидко пішов. Певний час працював у Києві, не в театральній справі. Та і де тільки не був у той час. Кінець 90-х був дуже складним. Довелося покинути навчання в училищі.

Але повернувшись до Ніжина мені знову запропонували повернутися на навчання.  Я вирішив спробувати ще раз. Юрій Миколайович вже до того часу став директором театру, я прийшов до нього і він мене знову взяв. Я думав, що я прийду десь на пів року, але, як мені тоді сказали наші старші актори, що якщо ти тут затримаєшся на більше чим пів року то більше ніколи звідци не підеш. Так воно і склалося, я вже п'ятнадцять років іду-іду і все ніяк не піду з театру.

 

Я дуже дякуючи Аллі Василівні Соколенко, яка мене вчила всі ці роки. Завдяки їй я відкрився як актор. Вона мені відкрила театральний світ  і надалі я продовжую його відкривати для себе.

 

Кожна роль по своєму цікава. Сказати, що якусь люблю окремо, не можу. Як то кажуть кожен комік хоче зіграти трагіка.(сміється) А кожен трагік – коміка. Тому кожна роль це перевтілення і кожна роль цікава. 

 

Якщо ти граєш якусь комічну роль, то по закону театру комедію потрібно грати серйозно. Звичайно, якщо це не якась там буфонада. В кожній ролі ти приміряєш на себе чиєсь  обличчя. І в кожному випадку це по своєму цікаво.  

Кожна роль для мене по своєму особлива. Не важливо, чи ти граєш вовка у якійсь казці. Чи коли ти граєш у комедії і всі сміються з тебе. І після вистави ти думаєш чого там було сміятися, адже там нічого смішного нема. Я вважаю, що кожна роль, для кожного актора цікава. І не важливо яка вона. 

 

Хм… Я не знаю. Найулюбленіші у мене всі і всі я пам’ятаю. Але є окремі.

Наприклад першу роль я ніколи не забуду. Тому що на першу роль я прийшов вперше сюди у театр. І ми почали працювати над «Наталкою-Полтавкою». Але перед цим я грав у казці Діда Мороза. І була дуже цікаво сидіти на новорічних ранках, слухати вірші, які розповідали діти. От цю роль я ніколи не забуду. 

 

Звісно окремою віхою у моєму житті є та, коли я зіграв Тараса Григоровича Шевченка  у «Гріщниці», яку написав декан філологічного факультету НДУ Олександр Забарний. Ця роль одна із тих пам’ятних. І я надіюся, що мені вдалося її зіграти.

 

Хочеться зіграти дуже багато. Наприклад, Гамлета. А хто не мріє зіграти Ромео? Проте грати Ромео мені вже пізно (посміхається). Хоча я колись був Ромео. У нас були театралізовані концерти і захворів актор який грав цю роль і мені довелося його замінити. 

 

Чудове запитання(сміється). У нас у сімї всі театрали. Моя дружина також працює в театрі. І син хоч йому і 9 років, але він вже зіграв кілька ролей. Тому мені поєднувати сімю і роботу дуже просто. Адже ми живемо однією справою.

 

Якщо ми на роботі, то ми з дружиною разом, якщо ми вдома то ми також у двох. Свята у нас також проходять разом. Тому для мене це все просто. Простіше не буває. Звісно трапляється, що хтось із нас задіяний у виставі, а хтось ні, але тоді ми намагаємося якось заповнювати цю прогалину у побуті.

 

Ми всі люди творчі. Тому у нас нема такого, коли з 8 до 5 ми повинні стояти біля станка. Звичайно всі таємниці не буду розказувати, розповім лише декель речей. 

 

Наприклад, чому професія актора є дуже складною. Вважається навіть, що вона знаходиться на одному рівні по складності з професією пілотів-випробовувачів. Це через те що людина, коли перевтілюється, то вона витрачає на це купу нервів, сили і енергії. Коли ти помираєш на сцені, то ти помираєш, коли тебе убивають на сцені, то  тебе убивають. Коли ти убиваєш, то ти убиваєш! І це дуже багато забирає! 

 

До того ж у нас немає свят. Адже коли свято, то люди куди ідуть? Звичайно у театр. Єдине виключення це Великдень. Ми працюємо на Новий рік, на 8 березня, 9 травня і на інші свята. І коли вихідні, а невдовзі прем'єра, то все одно вдома доводиться репетирувати. Але у нас немає рутини. І ми отримуємо від роботи задоволення.

 Реклама: