15 Березня 2021
5872
Про гостру потребу дерусифікації ментальності місцевих градоначальників та інтелігенції, пригодованої постколоніальною владою. «У центрі міста, тобто на вулиці Московській, зайшов я в готель під фірмою «Москва», попросив пару чаю… Московська вулиця…
Про гостру потребу дерусифікації ментальності місцевих градоначальників та інтелігенції, пригодованої постколоніальною владою
«У центрі міста, тобто на вулиці Московській, зайшов я в готель під фірмою «Москва», попросив пару чаю…
Московська вулиця… Чи існує бодай одне губернське місто в Росії без Московської вулиці? Здається, ні. А без ковбасної лавки існує багато губернських міст, в тому числі і портова Астрахань».
(Щоденник Тараса Шевченка.
Запис від 8 серпня 1857 року).
Предивна річ: пророк української нації звернув увагу на це крикливе явище більш як півторастоліття тому. Назва йому – наступально-агресивне московитство в усьому - мовленні, мисленні, зображальному супроводі. Отож, фактично все суспільне, громадсько-політичне і навіть побутове життя не одного покоління «інородців» шостої частини земної кулі - під незмінною московською, ба більше, великоросійською парасолькою.
Так тривало упродовж кількох століть. І те було закономірним і зрозумілим для українців. Адже Україна вимушено перебувала в колоніальній залежності від Російської, а згодом – радянської імперій.
Але тепер?
Украй актуальний Шевченків посил
Чи не є алогічним, абсурдним і несправедливим таке явище сьогодні? Зосібно й рясне засилля російського і московського в топоніміці численних українських міст і сіл? І це - на сьомому році не оголошеної, але й не вигаданої, не віртуальної, а реальної російсько-української війни! Війни, як виявилося, не лише за спредковіку українські території, але й за нашу мову, культуру, віру, душу. Отож, за наше право бути українцями. Це те найперше право кожної самодостатньої нації, на яке українцям у грубій формі і з такою неприхованою ненавистю й агресією відмовляє колись нібито єдинокровний «старший брат».
Отож, прозріваємо. Помалу й болісно. Ціною все нових смертей молодих українських вояків-захисників від куль російських найманців дається нам те прозріння.
Тішить те, що у головах пересічних українців все менше залишається нав’язуваного століттями ідеологічного дурману про «віковічні узи дружби», «спільність доль» та національну меншовартість українців. Однак всесильний «русскій мір» не збирається здаватися просто так. А найприкріше, що він все ще лишається в головах тих, від волі й рішень яких залежить подальша доля, мовлячи словами Ліни Костенко, гуманітарної аури нації.
Цитований вище запис у своєму у «Щоденнику» Тарас Шевченко зафіксував на третій день після полишення десятилітнього «вертепу мерзотності» в оренбурзьких степах і першої зупинки, як вільної людини в очікувані корабля на Нижній Новгород, в губернському місті Астрахань. Це та Астрахань, яка, за словами Кобзаря, «половину величезного російського царства годує осетриною».
Відтоді багато води протекло через міста, які стрічалися Тарасові Григоровичу в час останнього повернення пароплавами й кіньми, через Москву і Петербург, у заборонену йому самим царем-імператором рідну Україну.
«Ковбасні лавки» є тепер у кожному, навіть найменшому, місті; «величезне російське царство» після 1991 року помітно вкоротилося. Проте вулиць, площ, ресторанів, готелів із московськими назвами на колишніх околицях цього царства мерзотності якщо й поменшало, то не настільки, щоб можна було говорити про остаточне скинення ненависної московської парасольки. Бодай у такій, здавалося б, цілковито безневинній галузі назовництва, яка покликана увічнювати найсуттєвіші імена і вершинні події, зафіксовані кожною окремою нацією та свідомою світовою спільнотою передусім у Слові і Ділі.
Цікава деталь: в Україні давно перезрілий процес дерусифікації розпочався, на противагу декомунізації, не з «верхів», а з «низів». Він помітно посилився від 2014 року, коли Росія насильно окупувала український Крим і відкрито розв’язала «молодшому братові» нову, неоголошену, війну на Донбасі.
«Геть від Москви!» - це актуальніше українізації
Короткий і ємкий за змістом заклик Миколи Хвильового «Геть від Москви!» стосувався, як відомо, української творчої еліти. Йшлося передусім про переорієнтацію бурхливо відроджуваного в Україні після національно-визвольної революції 1917-1921 років літературно-мистецького творчого руху з обільшовиченої Росії на Європу. Сміливе підсилення Хвильовим цього заклику аргументом, що російська література «тяжить над нами, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування», через багато літ виявилося пророчим.
Заклик цей згодом, уже на еміграції, гаряче підтримав і увиразнив ще один видатний українець - Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Він не раз підкреслював у своїх працях, що українські діячі інколи не зовсім умотивовано вживають поняття «українізація». Свого часу (та й тепер це помітно) воно сильно відлякувало не стільки відвертих українофобів, скільки напівграмотну малоросійську «вату» з ментальністю сало- та вареникоїда, яка в усі часи просто боялася будь-яких освітніх, іншими словами – інтелектуальних зусиль над собою. Така зденаціоналізована маса воліла за краще бути, як та героїня драми Миколи Куліша «Мина Мазайло», «ізнасілованной», ніж «украінізірованной». Тому професор Огієнко свідомо наголошував на іншому: українізація (мав на увазі передусім нашу церкву) «цілком невідповідна й історично неправдива», бо це не українізація, а таки дерусифікація, відродження свого, знищеного і сфальшованого. Іншими словами, те ж відмосковлення, про яке осмілився говорити напередодні самогубства від безвиході Микола Хвильовий.
Натепер приклад такого відмосковлення подає іншим краям держави українська столиця. Втім, цей приклад таки запізнілий.
Майже відмосковлена топографічна мапа столиці
Упродовж багатьох років шалений спротив будь-яким змінам у топографічній карті Києва чинила створена при Київраді комісія з перейменувань. До її складу чомусь стабільно входили (скоріше, таких уводили «невидимі сили» зверху) переважно відверті українофоби із числа добре просіяних тодішнім ідеологами комуно-більшовицьких ветеранів війни і праці. Довкола цієї комісії і єдналася довго україноненависна п’ята колона.
Пригадую, як наприкінці 90-х років минулого століття, перед черговими виборами очільника столиці, до розбурханої пристрастями актової зали Національної спілки письменників прийшов не обіцяний на початку вдруге висуванець на крісло голови міста Олександр Омельченко, а його «гуманітарний» заступник Олександр Биструшкін. З тієї зустрічі йому слід було принести своєму патронові проголосовану підтримку київської творчої інтелігенції. Із ведучим зібранням покійним професором і головою київської письменницької організації Анатолієм Погрібним було домовлено, що першим запитанням до гостя задам я, і стосуватиметься воно з’ясуванню причини хронічного відкладання владою питання про перейменування як «не актуального в нинішніх умовах». На те пан Биструшкін, прирівнявши, певне, письменницьку аудиторію із заводською, відповів у дусі вже не раз випробуваного словесного крючкотворства на кшталт: «звісно що так, однак ні, тому що»...
Оте «тому що» стосувалося саме прокомуністичної, точніше відверто проросійської комісії Київради, яка, мовляв, не дає згоди на перейменування, а голова без її рішення не може мати таке повноваження. На додаткове запитання, а що заважало раніше чи заважає нині, перед виборами, Київраді і голові міста змінити таку явно ворожу інтересам киян комісію, відповіді письменники не почули.
Та варто було закомунізованих «заслужених ветеранів» із тієї комісії вимести, нарешті, віником (щоправда, це сталося після пережитих аж трьох невдалих «мерів»), як законсервоване надовго питання зарухалося із заболоченої місцини.
Результат не забарився. У Києві давно вже нема Московського району (тепер - Голосіївський), станції Київ-Московський (Київ-Деміївський), Московського мосту (Північний), Московської площі (Деміївська), Московського проспекту (С. Бандери), готелю «Москва» («Україна»). Починають забувати кияни, що прописані були ще донедавна на вулиці Російській (нині – героя російсько-української війни на Донбасі Ю. Литвиновського), Новоросійській (Оришківська), що в Дарниці Новоросійська площа (Чернігівська). На місцях колишніх червоноармійських, червоногвардійських, червонопрапорних , червонозоряних, червонопреснєвських, червонопартизанських табличок тепер увічнені імена справжніх українських Героїв і Особистостей.
Останній оберемок перейменувань стосувався бібліотечної мережі в окремих столичних районах: імена радянських діячів Пироговського, Вершигори, Кудряшова, Матросова справедливо замінені на ті, наші, пошановані давно вже загалом, які пов’язані безпосередньо з літературою, книгою: Євгена Гуцала, Всеволода Нестайка, Анатолія Костецького.
Два острівці «русского міра» на урядовому Печерську
Щоправда, залишилися на карті два дразливі для киян і незбагненні для туристів острівці «русского міра» української столиці.
Це передусім чи не головна для всього елітного Печерського району вулиця Московська. З одного боку тут розмішений знаковий монастир Московської церкви – Введенський. У ньому, кажуть місцеві, московські батюшки за добрі доларові суми часто «відмазують» сподіяні великі гріхи владної та олігархічної еліти. З іншого боку цієї вулиці київська влада розмістила… Музей української діаспори. Ніби для збиткування над тими сотнями тисяч українців, яких саме через московські порядки в Україні доля й закинула на чужину.
Ще муляє очі безчесна наруга київської влади над вулицею Івана Мазепи. Як відомо, на догоду Москві і з нагоди приїзду на нібито свою «канонічєскую тєрріторію» головного московського попа Гундяєва кілька років тому була відрізана пуповина цієї вулиці із зведеними на ній саме Мазепиним коштом соборами. Ця пуповина у дивний спосіб отримала статус окремої вулиці – Лаврської, бо прямує до найзнаковішого осередку московщини в серці столиці - Києво-Печерської лаври.
Варто сподіватися, що діждемося часу, коли в Київраді буде більше тих, інтелект яких виявиться ближчим до ментальності Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Огієнка. Тоді й усунеться ця історична несправедливість.
А що ж українська глибинка?
Мароросійство древнього Ніжина
Типову для України картину за цією темою спробую змалювати на прикладі Ніжина – рідного для мене районного (а в давніші роки – полкового, окружного) центру чернігівського краю.
У мовному питанні принцип «а кака разніца» тут досить поширений. І незважаючи на давню козацьку славу, наявність першого на Лівобережній Україні вищого навчального закладу, довкола якого мало би формуватися освічене, висококультурне, небайдуже до української мови та історії елітне товариство, відверто проукраїнської влади тут бракувало віддавна.
Чого вартує історія про безграмотну й невиховану екскурсоводку місцевого краєзнавчого музею, яка навідріз відмовилася проводити екскурсію українською мовою для привезених мною електричкою двох груп студентів із Києва, яких навчаю журналістиці. Ще й хизувалася при всіх, що за роки праці в музеї (одночасно ця пані-товаришка тримала на місцевому базарі пару торгівельних яток) ніколи не вживала української.
Чому так? Бо місцева культура і влада міста горою стали за свою незвичайну працівницю. Незвичайність її в тому, що була донькою директора краєзнавчого музею, який перейшов колись та це «тепле місце» з посади заввідділом райкому компартії. Партії давно вже немає, але її кадри й нині в строю. І «своїх» не здають.
Втім у висліді справи і директор музею, і його донька таки були звільнені. Але якою ціною пробивалася та правда? Понад десять моїх публікацій про цю неприємну ніжинську історію у різних загальноукраїнських ЗМІ, офіційне звернення до міністра культури. А часовий проміжок для прийняття міською владою того рішення становив… більше двох років.
Тарасова церква на вулиці… Московській
За іронією долі, найбільша святиня Ніжина, яку в народі назвали Тарасовою церквою, знаходиться на вулиці … Московській.
Церква ця, що має назву Спасо-Преображенська, знакова не лише для міста над Остром. Споруджена у козацькому стилі 1757 році, знана тим, що на її подвір’ї 17 травня 1861 року зупинилася похоронна процесія, що проводжала в останню дорогу Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. На проймаючу до кісток кожного Панахиду-прощання тут зібралося тоді чи не півніжина.
На початку 60-х років минулого століття тодішня компартійна влада міста виступила з ініціативою напівзруйновану Преображенку, яку пасажири сусідньої автостанції самочинно перетвори на туалет, забульдозерувати. Із скерованого з Ніжина на ім’я голови Ради міністрів УРСР листа, що зберігся в архіві, випливає, що цей храм, разом із іншими, цитую документ мовою оригіналу , «.. своїм внешним видом обезображивает город, что вызывает справедливое возмущение общественности».
Втім, Бог уберіг цю святиню. 2002 року вдалося покрити її куполи. І відтоді вже майже 20 літ реставраційні роботи проводяться тут, як мокре горить. На все це у влади одна відповідь – немає коштів.
Але які кошти потрібні, щоб просто перейменувати цю вулицю, назва якою є справжньою наругою над пам’яттю Великого Кобзаря?
До аргументів Великого Кобзаря поки не прислухалися
Буваючи в Ніжині й зустрічаючись із різними представниками місцевої інтелігенції, я ставив щоразу одні й ті ж запитання: чому так ревно оберігає влада назву вулиці Московської? Невже ніхто в Ніжні не читав «Щоденника» Шевченка? Які аргументи на користь чийогось твердження, що цю вулицю «нєльзя трогать».
Виявляється, такі аргументи є. Найголовніший: ця вулиця, мовляв, не підлягає декомунізації, вказівки дерусифікоавувати топонімічні назви з Києва не було, а назва «Московська» є історичною, ще з ХІХ століття.
Аргументи ті примітивні й натепер цілковито не актуальні.
По-перше тому, що сама ж влада, ще радянська, колись перейменувала цю Московську на Червонопартизанську. В народі ж ця вулиця завжди називалася Базарною, бо на її початку ще з незапам’ятних часів був базар, який і нині діє. Мені ця назва запам’яталася з тих дитячих часів, коли батько виписував у колгоспі підводу для виїзду цілою родиною в Ніжин за покупками перед школою. Коняку припинали завжди на Базарній.
По-друге, за часів козацької України стародавній виїзд на північно-східну околицю Ніжина завжди був пов'язаний із керунком на дві гетьманські столиці – Глухів і Батурин. Батуринський Шлях століттями визначав державницький, патріотичний вектор Ніжина, тоді як Московський – вектор колоніальний, залежницький.
Здається, все просто, переконливо.
Але найприкріше те, що за московську назву вулиці в Ніжині тримається не стільки влада, скільки… деякі представники місцевої інтелігенції. Зазвичай інтелігенції слухняної, амбітної, боязливої й не сильно «стурбованої» національним питанням, без усякого там свободівського, отож, за словами влади, «деструктивного», духу.
Саме таких, як свідчить історія, влада в усі часи охоче залучала до співпраці в різних дорадчих органах: комісіях, радах, комітетах. Їх у різний спосіб прикормлювала, заохочувала, нагороджувала. І на них посилалася. Мовляв, а ми ж радимося, а це ж ваші, народ, кращі представники. І мовиться те часто у викличний громаді спосіб. Ніби збиткування над нею.
Так склалося віддавна, скажімо, в Чернігові. Тому-то так упевнено почуваються там захисники російськомовного і російськодумаючого В. Короленка, ім’ям якого за вказівкою з Москви ще в радянські часи названа головна бібліотека краю. На вперті запити жменьки патріотів із Києва про ім’я справжньої засновниці цієї бібліотеки легендарної Софії Русової місцева влада чинно відповідає: проти Русової не лише трудовий колектив бібліотеки, а й наші інтелігенти-дорадники.
Схоже. Подібна ситуація склалася і в Ніжині.
Гаразд із такими «представниками інтелігенції», які однією ногою вже увійшли до владних кабінетів. А то справа заразна.
А як же із громадськими організаціями?
Невже таких немає у цьому місті немає?
Де ж, скажімо, «Просвіта»?
Щодо цього хочу зазначити: голос ніжинської «Просвіти» більше чути в Києві, на зібраннях правління цієї громадської організації. Здебільше це критика стилю і методів керівництва центрального проводу, до якого належить і автор цих рядків. Звісно, я за конструктивну критику. Але й за конкретику справ. А їх найліпше робити у себе вдома. Там стіни допомагають. Особливо коли ті стіни наповнені небайдужістю, правдолюбством, добротворенням.
***
…З рідної Данини стараюся повертатися до Києва через Ніжин. Ніколи не минаю пішохідної вулиці Гоголівської. Там пару років тому нашвидкуруч з’явився пам’ятник , біля якого кожен мимоволі стишує кроки. Стела пам’яті загиблих захисників України у війні на Донбасі – вихідців із Ніжина і району. Щоразу бачу на ній все нові ряди фотографій – мужніх, красивих, молодих.
Запитую. Кого? Може самого себе?: скільки ще треба таких втрат, щоб із голів місцевих градоначальників та інтелігенції, пригодованої постколоніальною владою, почався вивітрюватися дух агресивної московщини і принизливого малоросійства?
Ми ж на нашій, хоч поки що не своїй, землі…
Микола Тимошик, професор, журналіст, публіцист
Київ – Ніжин- Данина
Київ – Ніжин- Данина
Новини по темі:
21.11.2024, 16:02
318
21.11.2024, 15:11
558
21.11.2024, 12:04
1239
21.11.2024, 11:35
3093
21.11.2024, 09:07
528
21.11.2024, 08:55
1004
