Завантаження ...
banner

Війна - це страшно. Розповідь мешканки Чернігова, яка зуміла вирватись

_123773548_85345517-628f-4df8-8b7b-e9076f364835.jpg

Любов провела в підвалах з дітьми майже три тижні, перш ніж їй вдалося вибратися з міста.

Війна для моєї родини почалась о 7-й ранку 24-го лютого. Подзвонив брат і сказав, що в місті виє сирена. Ми не чули. В нашому районі, якщо вона і лунала, то дуже тихо. Ще сказав, що вторгнення почалось, росіяни перетнули кордон. Перші відчуття - страх та безпорадність. Я дивилась на своїх дітей, які мирно спали в своїх ліжках, і плакала. Я не знала, що робити. Ніхто не знав. Все відбувалось надто швидко. Тікати з міста? Залишатись?  В голові постійно виникала обнадійлива думка, що все це скоро завершиться. Ну не може це тривати довго! Ось наші військові відіб'ють наступ, і війна закінчиться, так і не розпочавшись. 

Чому не виїхали одразу?

Я не можу зараз сказати, чому ми не виїхали з міста в перший же день. Причин багато. Вагались, сумнівались, зважували "за" і "проти", говорили, що довга дорога - то складно для дітей, питали один одного, куди їхати, погоджувались, що в "західній" і в Європі ми нікому не потрібні... І зволікали, зволікали, зволікали. Втрачали дорогоцінний час. Я, мабуть, ніколи собі цього не пробачу. Я знаю, що сама винна в тому, що мої діти три тижні жили в пеклі. Через мою нерішучість ми вчасно не виїхали з Чернігова. Через це зволікання моя дворічна донечка більше двох тижнів ночувала в холодному підвалі. Моя прекрасна маленька принцеса в своїй ніжно рожевій курточці та шапочці лазила по брудному підземеллі, дихала пилом, голодувала та хворіла. 

А старший син став мовчазним. Тільки інколи питав мене :"Мамо, правда ж у нас все буде добре?" Я казала, що так, все буде добре. Казала, а сама не вірила. Ситуація в місті погіршувалась буквально щодня. Це єдине виправдання, яке я для себе знаходжу. Все відбувалось дуже швидко. Розуміння того, що треба рятувати дітей і тікати з міста, прийшло вже на третій день війни. І ми готові були їхати. Машина з повним баком пального стояла під будинком. Але тут голова Чернігівської ОВА В'ячеслав Чаус заявив, що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно. Потім з'явилась інформація, ніби підірвали автомобільний міст через річку Десна - головний виїзд з міста. Ми повірили. Якщо шляхи заміновані, то як нам поїхати? Ніяк. Треба чекати якогось іншого порятунку.

Невдала спроба

А потім в наш будинок влучив снаряд. Ми тоді були в підвалі. Щось дуже сильно гупало зверху. Потім прибіг переляканий сусід і сказав, що в середньому під'їзді позривало балкони, в багатьох квартирах повилітали вікна, в стіні будинку діра, а рятувальники обстежують територію - шукають снаряд, який, можливо, не вибухнув, а десь застряг. Наша квартира не постраждала. Але повертатись туди стало страшно. Підвал здавався більш безпечним. А за кілька днів голова ОВА В'ячеслав Чаус у своєму черговому відеозверненні до містян сказав, що поки централізованої евакуації не буде, але чернігівці продовжують виїжджати на власних автівках.

Ми були дуже здивовані. Як люди виїжджають, коли згідно попередніх заяв влади - всі виїзди з міста заміновані? Ми ж вірили в це! Ми не виїжджали, бо вірили. Ми втрачали час, бо вірили! Тоді ж в перший тиждень війни ми вперше спробували втекти. Сіли в машину в чому були та поїхали. Але автівку з міста вже не випустили, як і сотні інших. Під Черніговом йшов бій. Важко описати наші відчуття, коли ми втратили надію на порятунок і знову повернулись до холодного підвалу.

Підвальне життя

Спускатись в підвал ми почали буквально на другий день війни. Спочатку, коли в місті вила сирена, просто сиділи на карематі неподалік від входу. Проводили в підземеллі буквально кілька годин, а на ніч йшли додому.

Коли ми ночували в квартирі - я не спала. Я слухала ніч. Як тільки лунала сирена чи щось вибухало - бігла до вікна. В перші дні ввечері та вночі люди ще не боялись вмикати світло в квартирах. Освітлені вікна трохи заспокоювали. А потім росіяни розбомбили багатоповерхівки в центрі Чернігова. Загинули люди. Мій брат тоді був неподалік у підвалі, а потім біг до будинку бабусі, який теж постраждав. Бачив відірвані кінцівки та мертві тіла. Це було вперше - стільки жертв одночасно. На той момент у нас ще була електрика, а телевізор показував кілька каналів. Кадри понівечених будинків можна було подивитись і в інтернеті. Люди нарешті почали розуміти, що таке ракети. В підвалах та укриттях різко побільшало мешканців.

Ми "переїхали" з підвального коридору до сарайчика. Щоб зробити його більш-менш безпечним для дворічної дитини, чоловік огородив стіни картоном. На земляну підлогу ми постелили каремат, а зверху поклали надувний матрац. Потім принесли з квартири ковдри, пледи та подушки. Знесли вниз запаси продуктів та води. Про всяк випадок. Ми фактично переїхали в підвал. З кінця першого тижня війни ночували там постійно. Одягали на себе по 3-4 кофти, кілька штанів, куртки та шапки, вкривались домашніми ковдрами. Та посеред ночі все одно прокидались від холоду. Температура повітря на вулиці -8. В підвалі приблизно стільки ж. Хіба що вітру немає.

Але в нашому підземеллі було світло! Це допомагало. Ми навіть кип'ятили там воду в електрочайнику та пили перед сном чай. Це ненадовго і зовсім трішки, але покращувало настрій. З'являлась надія, що ось-ось - і все закінчиться. І будемо жити як раніше. Та війна ставала з кожним днем, з кожною годиною все страшнішою. Обстріли з артилерії ставали все ближчими. А потім почали регулярно прилітати ракети. Ми чули, як вони летять. Та найстрашніше - це літаки. Вони ревіли в небі, а потім скидали бомби. І руйнували щоночі моє місто. Щоранку, коли ми прокидались, то перше, що робили - дивились в інтернеті, що розбомбили цієї ночі. Готель "Україна", колишній кінотеатр, школи, дитячі садочки, житлові будинки в спальних районах, де і близько немає військових об'єктів. Все це нищили квадрат за квадратом.

Через постійне сидіння в підвалі моя маленька активна донечка стала блідою та млявою. Вона мало рухалась. Сусіди, які теж переїхали в підземелля, намагались її розважити - відшукували в своїх сарайчиках старі дитячі іграшки та дарували їх Катрусі. Тепер у нас є старий велобіг, велика іграшкова машинка та ще купа всього. Та навіть нові-старі дарунки не цікавили мою дитину. Спочатку, коли я її вдягала та несла в підвал, вона плакала. А потім звикла. З серйозним і сумним обличчям ввечері сама несла мені свої брудно-рожеві чобітки, шапку та куртку. Вже знала, що треба йти в підземелля.

А коли лунали вибухи, вона здригалась, притискала ручки до тіла та перелякано дивилась на мене.

Їжа

Їжа - це окреме питання. У кожного свої запаси. У кожного різні можливості купити продукти в магазині. Ми трішки встигли підготуватись. Було трохи круп та вермішелі. Не було зовсім картоплі. Проте встигли закупити кілька хлібин. Аби вони не зіпсувались - я порізала хліб на шматки та поклала в морозильник. Чоловік тільки двічі за ці три тижні зміг потрапити до найближчого супермаркету. Відстоявши кілька годин в черзі, заходив в майже порожні торгові зали. Брав те, що лишилось. Дорогі консерви ( дешеві розкупили одразу), шоколад, сухі сніданки для дітей, печиво.

Свіжого м'яса не застав жодного разу. Ковбаси та сосисок не було теж. В ковбасному ряду самотньо висів тільки нереально дорогий хамон. Вдома я варила великі каструлі якоїсь каші (рис, гречка, ячна, кукурудзяна) та вермішелі. Щоб потім швидко можна було розігріти та поїсти. Обстрілів ставало більше з кожним днем. А спокійних хвилин на їжу - все менше. А потім зник газ. Ніде було ані варити, ані гріти. Та нам пощастило - друзі віддали робочу електричну плитку та кип'ятильник. Приготування їжі стало набагато довшим, але все ж можливим. Та головний мій біль - це їжа для моєї донечки. Дворічна дитина не їстиме несмачну кашу чи холодні макарони. Для неї залишалась лише її дитяча суміш, яку я розводила у пляшечці. Та вона швидко закінчувалась, а придбати було вже ніде. Окрім суміші Катруся їла трохи сухі сніданки, шоколад та хліб.

Але на третьому тижні нашого підвального життя, у нас майже закінчився і хліб. Я вже не давала його сину та чоловіку, не їла сама. Берегли для маленької голодної дівчинки. І з кожним днем страх голоду ставав все сильнішим. Продукти закінчувались. Купити ніде. За всі три тижні нам тільки кілька разів давали продукти, які привозили волонтери. Це - два банани, два яблука, дві маленькі грушки, шість млинців з печінкою (напівфабрикати). Ще давали дітям сік та трохи печива. Все.

Гроші

І тепер важливо сказати про гроші. Вони нічого не варті і не потрібні, коли немає що за них купити. Коли війна. Мені надсилали гроші на картку і друзі, і рідні. Хотіли допомогти. А я не могла придбати навіть буханку хліба.

Вода

Це був мій найбільший страх - що зникне вода. 

Я маніакально робила запаси. Набирала воду куди тільки могла - пляшки, банки, відра, кружки. Я боялася залишати брудний посуд у раковині. Якщо зникне вода - як його потім мити? Вода таки зникла. Влада обіцяла полагодити пошкоджену ворожими обстрілами мережу водопостачання.  І нашим героїчним комунальникам це навіть вдалося. Вода знову потекла з кранів. Далеко не в усіх квартирах, не в усіх районах міста, але нам пощастило.  У нас була вода, і було світло. Без опалення та газу можна було потерпіти. А потім вода зникла знову. Буквально через кілька днів. Цього разу остаточно.  А з водою зник і хліб. Місцеві хлібзаводи не могли його випікати без води. Єдине, що залишалось - це світло.

Паніка

Чи були у мене панічні настрої? Так. Постійно. Попри всі заклики представників влади "тримати голову холодною", мені це не вдавалось. Страх за дітей просто сковував все тіло і мозок. Кожного дня питала себе - за що нам це все? Чому мої діти сидять в підвалі?  Чим мені їх годувати?  Що робити, коли закінчиться вода та продукти? Дуже складно залишатись "з холодною головою" в холодному підвалі з дітьми на руках.

Остання крапля

А потім зникло світло. Все. Кінець. В місті немає нічого - ні електрики, ні води, ні газу, ні світла.  Заряду на мобільних телефонах вистачить на добу. У кого є пауербанки - трохи довше. В місті майже не працює мобільний зв'язок та інтернет. Раніше мене лякала сирена. Тепер її не було. І тиша лякала ще більше. Про те, що летять ракети чи починається обстріл з артилерії, ми дізнавались, коли чули їх свист, рев, гул в повітрі. На порятунок мали лічені секунди. 

Наш світ звузився до відстані від квартири до підвалу. Після того, як ворог розстріляв людей в черзі за хлібом, ми більше не відходили від будинку більше ніж на 10 метрів. Коли ж зникло і світло, навіть ті залишки продуктів, що лишались - готувати було ні на чому. Люди почали облаштовувати біля підвалів вогнища. Щоб готувати їжу. Першими дровами для цих багать стали дерев'яні рами з балконів, які розтрощив снаряд. Чернігів - це другий Маріуполь. Як до цього дійшло? Чому ворог катує моє древнє місто? Люди постійно просили і просять про "зелений коридор". Влада казала, що це дуже ризиковано і радила сидіти в підвалах.  Та ми вже нікому не вірили. Було тільки непереборне бажання вижити та врятувати дітей. Від знайомого з тероборони дізналися, як все ж можна виїхати з міста на своєму транспорті, і куди прямувати далі.

Ми ризикнули. Знову вкинули в машину, що встигли схопити, і рушили. Я не можу зараз розповісти про свій шлях порятунку. Їхали полями-лугами. Ситуація змінювалась щогодини. Нашою дорогою сьогодні вже навряд чи можна проїхати. Шлях небезпечний. Це великий ризик, і кожен має приймати рішення сам. Єдине, що можу сказати - до безпечного місця ми їхали три доби. Тепер намагаємось хоча б частково повернутись до спокійного життя. Моя Катруся знову почала посміхатись.

  • Любов Іващенко, для BBC News Україна, Чернігів

https://www.0462.ua