15 Серпня 2015
1832
— Як роблю, мені легше, заспокоююсь, — говорить 54-річна Людмила Кобзар з села Талалаївка Ніжинського району. Працює на городі, у будинку. В усьому їй допомагають племінниці сина Вероніка Кобзар і Діана Журкіна та кошенята
— Як роблю, мені легше, заспокоююсь, — говорить 54-річна Людмила Кобзар з села Талалаївка Ніжинського району.
Людмила Віталіївна чекає з війни 30-річного сина Ігоря
— Шарую помідори, — показує доглянуту грядку томатів. — Освіжаю хату водою, мию.
Бабусі допомагають племінниці Ігоря — Вероніка Кобзар і Діана Журкіна та кошенята.
— Трьохмасна Роза, Рижик і Чорочка, — показує волохатий «букет» Вероніка.
У селі Червоний Колодязь чекають Ігоря дружина Оксана та діти Ярослав, Дня та Аліна.
— Найбільше жде мама, щоб там не було, — зітхає Людмила Кобзар.
Ігор — боєць 41-го батальйону територіальної оборони Чернігівської області. Зараз у зоні АТО. У липні приїздив у відпустку.
— Прийшов сивий, — говорить секретар Талалаївської сільради Ольга Колонтай. — Змужнів. Схуд.
— Після контузії був у госпіталі під Донецьком, — додає мама. — Я нічого не знала. Не казав про госпіталь, аби не переживала. Думки всякі... Перестала спокійно спати, як пішов служить. До призиву робив у Києві на хазяїна, в охороні. Як повістка прийшла, не ховався. У мене серце щеміло, але йому казала: «Ігорю, якщо беруть, для чого скриватися?»
