17 Серпня 2015
1775
Маленький цегляний будинок у Талалаївці Ніжинського району. Старі дерев'яні вікна, двері. У дворі — мотузки з чисто випраними маечками, трусиками, сорочками. У сінях — багато дитячого взуття. У кімнаті — впритул поставлені меблі.
Вони залишили на Донеччині три квартири з меблями. Знайшли прихисток у чужій хаті. Хочуть одного — власний дім і роботу.
Маленький цегляний будинок у Талалаївці Ніжинського району. Старі дерев'яні вікна, двері. У дворі — мотузки з чисто випраними маєчками, трусиками, сорочками. У сінях — багато дитячого взуття. У кімнаті — впритул поставлені меблі.
Ця хата належить талалаївському сільському голові Володимиру Хоменку. Він разом із дружиною живе з батьками. Хата куплена для сина-студента. На майбутнє. У хаті електрика, газ.
— Не шкода, хай живуть, — говорить батько Володимира Хоменка Михайло Xoмeнкo. — Хоч маленька хата, зате під мирним небом.
Сім'я переселенців не хотіла б зимувати у «рукавичці». Мало місця. Збирають документи на те, щоб отримати кредит на 100 тисяч гривень за проектом «Власний дім» і купити житло у селі.
А поки що Марина Бондарчук з мамою Оленою Петровою пораються яо господарству. Євгеній Кравченко, чоловік Марини, на роботі на Ніжинському жиркомбінаті. В сім'ї четверо дітей. Двійні Софії і Євгенії — три роки. Богдану — чотири. Лілі, доньці Марини від першого шлюбу, — 14. Чоловік Олени зараз на Донеччині. Він працює у зоні АТО електрослюсарем у місті Світлодарськ Донецької області на Вуглегірській ТЕС.
Уся сім'я жила до війни у Світлодарську, це 18 кілометрів від Дебальцевого.
— З берегу нашого водосховища видно Вуглегірськ, Дебальцеве, Горлівку, — говорить Марина.
Приїхали у Талалаївку, бо на Ніжинщині — родичі. У Ніжині й самі жили до 1989 року.
— Переїхали на Донбас, — розповідає Олена. — Там дві тітки. Були нормальні умови для життя. Хотіли подалі від Чорнобиля. У мене у Ніжині в центрі міста був дім. Ми його продали, кошти поклали на книжку. Гроші всі накрилися. У Світлодарську облаштувалися, обжилися, заробили все мозолем. І все залишили. Три квартири. Чоловік комуналку платить, за те, чим ми не користуємося. Кинути квартири шкода. І нереально щось продати. Ніхто не купляє. Найсправжнісінька війна. За хлібом люди йдуть, а снаряди рвуться, цього нікому не побажаєш. Ціни на продукти космічні. 10-11 гривень буханка хліба.
— Приїхали у Ніжин 25 березня, — продовжує Марина.
— У Світлодарську було багато біженців. З Вуглегірська, Дебальцевого, Чорнухиного, Попасної, Єнакієвого. У нас у місті було багато молодих, вагітних. Про це знали всі: і в ЛНР, і в ДНР. У суботу 24 січня почався обстріл «Градами» території Світлодарська. Як улав перший снаряд, ми пересиділи ніч у підвалі. І зрозуміли, що дітей треба вивозить. Я зібрала сумку і поїхала у Слов'янськ. До березня була в Слов'янську. Потім усі разом приїхали сюди.
— Як зустріли?
— Як нас можуть зустріти, абсолютно чужих людей? — сумно говорить Олена. — Хату дали — і досить. Ми такі люди, що не дуже кричимо: «Караул», що от ми біженці. Сусіди допомагають — ми вдячні.
За житло сім'я переселенців не платить, тільки за електроенергію і за газ.
— Заробимо — віддамо, — налаштована Олена. — Я вважаю, що ми повинні заплатить. Нам самим незручно.
Засадили на полі город 20 соток.
— Попросили — люди дали, — кажуть. — Гарбузи, кукурудза, картопля свої будуть.
Менших дітей у садок оформили. Лілю — в школу, у 10 клас.
З роботою — проблема.
— Нас рятує, що ми своїми руками багато чого робимо, — вважають жінки. — Обшиваємо, обв'язуємо. Роботу за фахом знайти поки що не вдалося. Марина — медсестра. Також вона спеціаліст з ремонту і обслуговування медичної техніки — технік-електронник.
— Я в Києві роботу шукала, — ділиться Марина. — Таке враження — клеймо Донбасу. Коли чують, що із зони АТО, знаходять будь-яку причину, щоб не брати. Знаєш, що є місце, йдеш цілеспрямовано. Говориш, де саме досвід роботи, кажуть — ні. Навіть з чоловіком так було, як роботу шукав. Та влаштувався.
Буває, що косо дивляться не тільки при працевлаштуванні.
— Я дитину прийшла оформлять у музичну школу у Ніжині, запитую: «Можна дитині закінчити музичну школу»? — розповідає Марина. — Директор, завуч допомогли. А одна вчителька: «А нічого було в Слов'янську стояти з плакатами». Я кажу: «Ми поранених у лікарні рятували, нам не до цього було. Не гребіть під одну гребінку».
Як би не було важко, але навколо не стріляють.
— Батьки мої залишилися у Луганської області, — каже Олена. — Уявіть, як це жити батькам, 1942 і 1939 років народження, у погребі, — плаче. — У матері цукровий діабет. Куди їх забрати? На голову посадить? А там перша лінія оборони. Батьки у погребі під час обстрілу, а обстріли постійно. Щоранку і щовечора. Не розбереш, хто стріляє, чи свої, українські, чи чужі.
Це не та війна, де ти бачиш ворога, — продовжує.—Ти не бачиш його, тільки чуєш свист снаряда. Не те що мурашки по шкірі, піднімається шкіра буграми. Бо ти не знаєш, де снаряд приземлиться. Падаєш там, де стоїш. Після обстрілу можеш побачити поряд із собою яму півтора-два метри.
Або як було — прибігла у свою квартиру о третій дня, а у нас рвонув під'їзд. Включила газ, чую свист. У нас тріщить вікно. Розривається на шматки. Я швидше у ванну, упала на підлогу. Стіни трясуться. Дім здригнувся. Поряд у під'їзді четвертий і п'ятий поверхи знесло.
— Я кажу: «Мамо, не ховайся у ванні, погребі, це не врятує», — додає Марина. — Ходімо покажу п'ятиповерховий дім, довгий, гарний, там люди живуть. А один під'їзд з одного боку повністю пішов у підвал. Із людьми, із усім. Залишилася тільки стіна з тильного боку. Батареї висять, на стіні килим і годинник.
