Українські лікарі продовжують працювати, попри вибухи та сирени. В Ніжинській міській лікарні медперсонал не припиняв роботу від першого дня боїв в області. За цей час в них були поранені, як військові так і цивільні.
Як працювали наші лікарі під час активних бойових дій? Про все це журналісти MYNIZHYN.com поговорили з хірургом Ніжинської міської лікарні Володимиром Морозом.
- У кожного своя історія. Де застав вас ранок 24 лютого, яким він був?
- Я був вдома, в Ніжині. Вранці зателефонував в батько і так спокійно каже: війна почалась… Я зібрався і раніше прийшов на роботу. Нас усіх зібрали колективно і повідомили про те, аби були напоготові.
- Всі говорили про війну, але мало хто готувався до неї. Війна показала, як багато важать занання з елементарної домедичної екстренної допомоги. Як професійний медик, скажіть, що можна було б зробити державі в цьому напрямку? I що можна робити і зараз?
- Важко так зразу відповісти на це питання, бо коли війна почалася, то багато людей були дещо дезорієнтовані, в метушні. Проте, не дивлячись на це, держава зробила великий вклад. Рік тому у нас зробили приймально-діагностичне відділення, якого раніше не було. В зв’язку з цим, тут ми маємо тепер допоміжний простір в плані операційних, травмпунктів, перев’язочних. Коли, приміром, до лікарні почалися численні надходження хворих, ми могли розділити ці потоки людей. Тобто важкі поранення, рвані рани або ж більш легкі травми, тощо.
Те, що нам додали простір для операційних під час війни, це досить важлива справа. Адже бувало таке, що оперували і до ранку і зразу на три операційні столи, які розміщені в хірургічному відділені. Коли відбувалися активні бойові дії, нам один новий операційний стіл надали, як гуманітарну допомогу. До речі, і зараз у нас є потреба в нових операційних столах та лампах. Але не дивлячись на напругу, яка тоді відбувалася по всій Чернігівщині, і зокрема, в нашій лікарні, колектив був згуртований, багато було волонтерів, і людей, які допомагали розібратися, розсортувати, куди і якого хворого визначати, направити. Це був величезний плюс в роботі. Проблем із сильнодіючими знеболюючими і наркотичними препаратами у нас не було.
- А як з приводу до медичної допомоги?
- Так, це дуже важливо. У нас не було розгубленості в цьому плані, адже на довгі роздуми ми не мали часу, а просто брали і працювали. Не можна сказати, що ми готувались до чогось, читали якусь літературу, – ні такого не було. Працювали різноманітні медичні бригади. А до медична допомога доставлених хворих була теж непогана і дотримана, як правило, за стандартами НАТО та ЄС. Пацієнти, у яких була сильна кровотеча чи ампутація, надходили до нас в турнікетах вже нового зразку.
«Звучали сирени, чутно було вибухи, здригалася вся будівля лікарні»
- Як ви працювали тоді, у період активних бойових дій у нашій області? Чи привозили поранених, чи доводилось працювати під час сирени, під час обстрілів, чи у підвалах, в екстремальних ситуаціях?
- Коли були сирени, ніхто нікуди не вибігав і якщо ми оперували хворого, то залишалися в операційній і продовжували працювати. За весь період активних бойових дій, за наказом керівництва, я лише один
раз спускався на перший поверх. Чергові лікарі всі були на місці, в бомбосховища практично ніхто не ходив. Звичайно, що обстановка була напруженою і тривожною, звучали сирени, чутно було вибухи, інколи здригалася будівля лікарні, але ми всі були на роботі. Пацієнтів намагалися розташувати подалі від вікон, в коридорах, аби було дві стіни, так як це вважається більш безпечно.
Ми, хірурги, чергували і вдень і вночі. Бувало й таке: приходиш додому трохи перепочити і тобі телефонують і говорять, що терміново треба вийти на роботу, бо привезли тяжкохворих. Нам доставляли хворих не тільки з Ніжина. Дуже багато людей везли з Количівки, Куликівки, Анисова, Муравейки. Тобто регіон, що ближче знаходився до Чернігова, весь був у нас. Це було в той період, коли доїхати до обласного центру стало неможливо, через зруйнований міст і основні життєво-важливі втручання робили тут.
Фактично всі хворі, які поступили до нас (не важливо з якою ступеню тяжкості), всі залишились живі. Було, на жаль, лише декілька пацієнтів, яких привезли вже в агонії і це не пов’язано з меддопомогою, це
пов’язано з масивними, несумісними з життям травмами. Ці пацієнти були прооперовані, але в зв’язку з контузіями тіла, вони не змогли вижити. Але це одиниці.
- А кого везли більше, цивільних чи військових?
- Більше - військових, з пораненнями різної ступені тяжкості, але було багато й цивільних.
- А які випадки можете пригадати, щось розповісти неординарне, цікаве. Може хтось для вас є прикладом професійності і героїзму серед медиків за цю війну? Чия історія вразила вас найбільше та викликала професійну повагу та гордість?
- Випадків складних на той час було дуже багато, всі травми були комбіновані. До нас привозили молодих хлопців з пораненнями, з розбитими грудними клітками і з втратою крові орієнтовно 3,5 літри, (а
в людини циркулює десь 4,5-5 літрів). Ми їх рятували і вони виходи з лікарні на свої ногах.
Приміром, у мене був випадок, коли привезли хлопця з важкими рваними ранами від пупка до хребта, і ця людина через 10-12 днів вже ходила. Також були проникаючі рани судин, шиї, скажімо, те, чого раніше майже не траплялося в нашій практиці. І ми всі лікували цих хворих і робили все, що від нас залежить. Результати лікування були дуже хороші. Люди, які були з відірваними кінцівками, після лікування в нашій лікарні поїхали в госпіталь на протезування і майже повернулись до повноцінного життя. І це не перебільшення.
А щодо прикладу професійності чи героїзму моїх колег, то можу сказати, що складність і непередбачуваність тих подій була дуже висока і ми всі працювали колективно, згуртовано, адже це робота не одного лікаря. Ми робили все швидко і чітко: оперативні втручання, які в мирний час можна проводити 4 години, ми робила за 2. Сама по собі обстановка вражала: травми, поранення, комбінації цих травм. Гордість виникає, коли дивишся на результат своєї роботи і своїх колег: коли людина, яка могла вмерти, приходить до нас своїми ногами і говорить, що все добре. Ось що важливо.
- А Ваша емоційна розрядка, яка вона? Задопомогою чого, де і як ви наповнюєте свої спустошені енергетичні запаси? Яке ваше місце сили?
- Про це важко сказати. Кожен хоче відпочити, потрапити додому, хоч на деякий час. Але, коли ти працюєш в операційній і розумієш, що даєш людині майже нове життя, це наповнює енергією, дає мотивацію. В хірургію на роботу не потрапляють рядові, звичайні люди, сюди приходять фанати своєї справи. Звісно, що я люблю риболовлю і полювання, та й просто побувати на природі, але це буває вкрай рідко. Ми черпаємо енергію від результату роботи, яку ти зробив, адже це стосується життя інших людей.
«Кожен пацієнт проходить через тебе і кожен тобі болить».
- Iснує певний стереотип, що хірурги - це такі собі медичні циніки, які стають менш емпатичними і сухими до страждань людей, оскільки через їхні руки в буквальному сенсі проходять сотні людських життів. Як би ви це прокоментували?
- Неправда. (говорить не вагаючись – авт.). Можливо, у когось своє розуміння ситуації, але кожен пацієнт проходить через тебе і кожен тобі болить. Коли ти прооперував хворого, то й вночі можеш прокинутись і думати, як там він, чи все нормально. Ще пару днів також будеш ходити біля нього, піклуватися, а коли вже він йде на поправку і його стан стабілізується, о, тоді вже і ти заспокоюєшся. Не може бути гарний хірург сухим до страждань людей, не може, це однозначно.
- Як ви вважаєте, коли закінчиться війна і що нам потрібно для нашої Перемоги?
- Це дуже складне питання і я думаю, що на нього зараз ніхто не дасть відповідь. В зв’язку з тим, що зараз війна дуже жорстока і непередбачувана в плані правил війни зі сторони країни - агресора, то розраховувати на якісь прогнози, щодо скорого її закінчення не варто. А для нашої Перемоги потрібен бойових дух і сучасне озброєння, я вважаю – це найнеобхідніше на сьогоднішній день.
