Завантаження ...
banner

«Яківну у нас в селі знають всі»: життєва історія сільської жінки - лікаря

«Яківну у нас в селі знають всі»: життєва історія сільської жінки - лікаря фото

15 жовтня - Міжнародний день сільських жінок. У сільських районах нашої держави проживає близько 30-35% від загального числа населення, серед яких близько 50-60 % складають жінки. Найчастіше на їхні плечі лягають не тільки турботи про сім’ю і виховання дітей, а й турботи по будинку, домашньому господарству, робота і безліч інших важливих справ, про які не підозрюють ті, хто проживає в містах, де за великим рахунком «все під рукою».

MYNIZHYN.com поспілкувався з жінкою, яка майже все життя прожила у селі, та працювала лікарем. Знають її в селі як дуже добру, чуйну, просту людину і селяни називають її по-простому – Яківна.

Вона все життя працювала лікарем-стоматологом, співає в церковному хорі, працює в саду і на городі. Любить свою землю, свою сімʼю і країну. Можливо в цій історії ви знайдете багато схожого на долі і ваших матерів та бабусь. Низький уклін вам за все, наші сільскі жінки!

Знайомтеся, Галина Яківна Ващенко, яка проживає неподалік Ніжина. На долю жінки припало багато і щастя, і горя, на життєвому шляху було всяке: велике і єдине кохання на все життя з чоловіком Михайлом Івановичем, з яким народили та виховали трьох дітей. П’ять років тому вона вже поховала чоловіка, і півтора роки тому пішов на небо і її син, якого забрала страшна хвороба. Зараз залишилось дві дорослі доньки та онуки, а ще собака Барс, який охороняє її двір і її сон.

 

«Приїхали із Києва жити в село, так і залишились тут і я не жалкую»

 

- Скажіть, скільки років ви проживаєте в селі?

- Народилася я в мальовничому селі на Полтавщині. Село над річкою Хорол, яка тепер «не та». Працювати звикла з дитинства і не боялась роботи.

Як закінчила Полтавський медінституту, ще в 1973 році, мене направили робити лікарем до села і я поїхала. Хоча, могла працювати де хоч, бо мала диплом з відзнакою. Ми тоді жили з чоловіком і сином в Києві, мали квартиру, адже на той час надавали людям житло. Приїхали в село з двома чемоданами, і все. Нам тут дали будиночок, неподалік лікарні, біля річки. Працювати я приїхала в село, коли мені було 24 роки. З людьми зажди швидко знаходжу контакт і мені було легко з першого дня. А головне те, що я люблю людей. Я їх так жаліла, наче то мої діти або рідні люди і вони це зразу відчували і казали, сівши у крісло: я ж не боюся видаляти зуба, бо ви ж мене пожалієте. І я справді жаліла, обезболювала, а дітям казала, що щипці чарівні!

А ще в селі, ти не тільки стоматолог – ти медик і часто ходиш на різного роду виклики, коли комусь погано і надаєш першу допомогу і зупиняєш кров і обробляєш абсцеси, тощо.

Дітей у нас із чоловіком було троє і мені було не важко, чоловік в усьому допомагав. Варю їсти і на ходу читаю дітям відкриту книжку з віршами, бо сидіти й читати було ніколи. І вони в мене з самого дитинства люблять книжки, у нас вдома велика бібліотека і діти цитують вірші на пам’ять. Старший, Юра, такі вірші писав!...І про свій випускний, і патріотичні про Україну, про вишиванку. Вірші залишились нам на пам’ять…

А коли тільки приїхали в село з Києва, маленький на той час Юра трохи приплакував і ми запевняли його, що тут у нас буде свій Київ, а він говорив, що хоче додому і кумедно, по дитячому казав, що це не Київ, це Цьольнігів! (Чернігів). Сусіди приходили знайомитись і говорили, навіщо, мовляв вам те місто, де гамірно, а тут свіже повітря, все своє і ягідки, і овочі вирощені на грядці, і сад, і річка.

Чоловік влаштувався на роботу в Чернігів, зразу їздив туди а потім його запросили до сільради. Спочатку він був секретарем, а потім, його обрали головою сільради, а я працювала лікарем – стоматологом. Тут вже народилися і наші дівчата: мої доньки Валя і Оксана. Тож, так і залишились жити в селі і я не жалкую. Зараз в мене двоє дорослих доньок і п’ятеро чудесних внуків.

Де і як ви познайомились з чоловіком?

- Ми обоє родом з Полтавщини. Ще в шкільні роки, я була в 9 класі, а він в 10. Нас направляли на роботу в колгосп допомагати збирати урожай. І от ми на полі ламаємо кукурудзу, а хлопці складають і носять мішки. Мишко тоді ще трохи балувався і показував перед нами, що не може підняти мішок, начебто такий він йому важкий, за що отримував наганяй від вчителя! Ось так на колгоспному полі і познайомились. Причому, жив він у сусідньому селі, яке знаходиться кілометрів за 20 від нашого і часто почав приїздити до мене, долаючи таку відстань. Зустрічалися довго і в армію я його проводжала і чекала. А потім і одружилися, і прожили весь вік разом, до самої старості.

П’ять років тому у нього стався інфаркт і він помер у лікарні, та так швидко, що ніхто й не очікував. І вже півтора роки пройшло, як помер і мій син – він був гарною, доброю людиною, був підприємцем, заробляв гроші, завжди був бадьорий і здоровий чоловік, але підступна хвороба забрала його життя. У нього було онко. Але треба триматися і жити далі..

 

«В селі раніше була і робота і лікарня й колгосп - життя кипіло»!

 

- Яке воно – життя жінки в селі? Що саме вам подобається в сільській місцевості?

- Ми приїхали сюди ще за радянських часів. В селі тоді жилося дуже весело. Ми часто з дітьми ходили в клуб співати на хор, брали участь у самодіяльності, виступали в нашому клубі і їздили на різні конкурси і фестивалі. Дуже весело відмічали різні свята: і Новорічний вогник з естрадою, танцями, живою музикою в клубі, і свято села навесні в центрі села. Також часто на День медичного працівника збиралися з колективом або ж з сім’ями і їздили на Десну. Життя тоді в селі не стояло на місці: і робота була і лікарня й колгосп – життя кипіло!

 

«Я так мріяла вступити до меді інституту! І коли здала іспит – від радості не могла заснути цілу ніч!»

 

- Що зі свого життя найбільше вам запам’яталося?

- Найбільша і найрадісніша подія в моєму житті – це вступ до медінституту. Я так про це мріяла! Адже після школи вступала і «провалила» один екзамен. Тож вступила до медичного училища, закінчила його з червоним дипломом і працювала в онкодиспансері а потім в хірургії. Я була молода, швидко все робила, справлялась, але було важко і мріяла про те, що стану лікарем!.. І ось я здаю перший екзамен до вишу на відмінно і мене зараховують: я студентка медичного інституту у Полтаві! Ой, яке ж це було щастя! Я й досі пам’ятаю ті емоції і відчуття, бо, навіть, від радості цілу ніч не могла заснути!

А от з медичної практики згадався неординарний випадок. Якось жінка похилого віку прийшла до мене на прийом, аби видалити два зуби. Я швиденько вирвала, поклала ватку в рот і кажу: все, наступний. А жінка на повному серйозі мені почала доводити, що зубів я не видалила, а поставила їй на те місце, де вони й були…Каже: ви мені запхали їх назад!  То я після цього випадку завжди показувала пацієнтам: дивіться, ось ваші видалені зуби, давайте жменю, можете забрати. (Посміхається – авт.)

 

«Якщо захворів - їдь у місто і там ходи по кабінетах.  Але у нашому віці далеко не поїдеш…»

 

- З якими складнощами зараз стикаються сільські жінки, що б ви сказали?

- Складно те, що села вимирають, закриті лікарні і лікарів по селах немає. Якщо захворів - їдь у місто і там ходи по кабінетах, там лікуйся. Але у нашому віці далеко не поїдеш і по кабінетах не находишся. Важко це нам і скрутно, не кожен може виділи й гроші на лікування.

А раніше у нас в селі була амбулаторія і лікарня на 25 ліжок і були і лікарі і медсестри й санітарки. Лікування і діагностика – все було безкоштовне.

А зараз, якби здоров’я було, та не було війни, то й все у нас добре.

- Чим зараз займаєтесь, що робите, чим живете?

- Я живу тим, що ходжу до церкви. Це моя віддушина. Я там помолюсь Богу, там співаю в церковному хорі. А ще мій сад і огород. Це також моє життя. Там свіже повітря і мені подобається, що я хоч і по маленьку, з паличкою, але щось роблю і не сиджу без діла. А що б я робила у місті? Або сиділа б в квартирі або на лавці біля під’їзду. То не моє. Сидіти в хаті, особливо літом, не люблю. Та й хазяїн у мене є – мій пес Барс, це вівчарка породи Малінуа. Діти подарували. Я його називаю мій Барсик, моя куколочка, мій любенький, купую різні смаколики та балую, як дитину. Тож, життя в нього непогане. (Посміхається –авт.).

Зараз ось і діти навідуються і внучата, допомагають, чим можуть. А я пораюсь в саду, закриваю яблучний сік на зиму, бо в цьому році Бог дав нам гарний врожай. 

- А якби повернути час назад, чи хотіли б щось змінити на своєму життєвому шляху?

- Я б хотіла трішки раніше піти до церкви, ще в молодості. Оце те, що я б змінила в своєму житті. А так, все наче б то в мене було: і щастя, і дім і сім’я і улюблена робота.

 

«Не потрібно витрачати час на пусте:  Треба цінувати один одного, любити, прощати, не таїти зла»

 

- Щоб ви побажали нашим читачам?

- Щоб даремно не витрачали свій час і свою молодість на все пусте. Щоб кожен день був прожитий не дарма, щоб вміли цінувати один одного, любити, прощати, не таїти зла, щоб люди були більш добрішими і розуміли, що життя швидкоплинне, тому варто прожити його достойно, з любов’ю до людей, до своїх рідних і до своєї землі. І звичайно, Миру всім нам і Перемоги. Я молюся за це хтозна-як! Кожного дня і кожного вечора, бо мир на землі – це головне.

«Здається, шо то було так давно,
Коли в руках тримаю цей альбом…

Старі фотографії на стіл розклади,
Дитячі історії смішні розкажи…

І тільки у альбомі всі підряд
Ми будемо такими, як тоді».

Фото з архіву Галини Ващенко

Післямова: Українська сільська жінка - як би ви її описали? Які якості дозволяють їй тримати на собі фактично все село: і сімʼю, і роботу? Що доброго можна сказати про нашу сільську жінку?

Ми приєднуємося до привітань на адресу наших сільських жінок, бажаємо їм сил і здоров’я, тепла і затишку їх домашнього вогнища! Зі святом! 

 
 
 
 
 
Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: